(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Його дар – безцінний і вічний

  • 20 січня 2011
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 832
  • Автор: admin
  • 0
Ще у шкільні роки, вивчаючи творчість Тараса Шевченка – мислителя й інтелектуала, безстрашного співця свободи і великого сина України – ми знали, що у своїх поезіях він виразив самого себе. Особливо яскраво виявляється його щира й беззахисна душа крізь вистраждані ним думки, пережиті кривди. Улюбленими героями поета, як відомо більшості з нас, були гайдамаки й козаки, бо Шевченко кожне явище життя розглядав з позицій народу, його очима, мірою народної моралі, чистотою помислів душі трудової людини. А його муза вдягнена у кріпацьку одіж: вона – то занапащені кріпацькі мадонни, вдови, сироти, покритки, але такі прекрасні своїм нутром. Вроджене чуття краси і гармонії підказували поету саме ним обраний шлях у високому мистецтві слова.
Для підтвердження мовленого хотіла б нагадати красномовне висловлювання Олеся Гончара про великого сина нашого народу: «Кобзаря» написала людина, яка воістину вистраждала свої відкриття, яка на крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір’я людського духу. «Кобзар» – книга невичерпна, книга – на віки. Нові прийдущі покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду. У «Кобзарі» акумульовано слово вічне й невмируще своєю правдою, невідцвітне своєю художньою красою».
Читаючи цей початок, читач, певно, подивується: чому веду мову про Шевченка, коли запрограмувала сказати про земляка Верну? Та суть у тому, що чим  досконаліше знайомлюсь із творчістю Кобзаря, тим більше вона мені нагадує творче життя П. П. Верни – продовжувача ідей Великого сина України, його натури, але вже не силою красного слова, а високим мистецтвом різьбярства і малювання. І хоч кожен з них працював на терені саме свого часу, у них так багато спільного. Творчість нашого земляка, як і Шевченкова, також пов’язана з повсякденним життям народу, з його минулим. І чи не найголовніше: Тарас Шевченко став для Петра Верни справжнім просвітником у житті, духівником його творчості.
Народжений в одному з тодішніх Гірських хуторів (нині с. Гора), Петро змалку полюбив малювати, за допомогою свого двоюрідного брата Андрія навчився грамоти. А в 15 літ, працюючи у поміщиці наймитом-козачком, уже познайомився з творами Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Гоголя та інших письменників. Але особливо тоді його вчарував Шевченків «Кобзар», більшість віршів з якого хлопець вивчив напам’ять. Та де б не довелося працювати Петрові – чи то наймитом або ж чередником, чи сторожем у лісі (також у поміщика), чи молотобійцем у кузні та столярній майстерні – його невпинно вабило мистецтво.
І от якось йому до рук потрапила коробка від цигарок, де було зображено барельєф Шевченка. І вирішив Петро зробити цей портрет на дереві. Коли різьб’яр справився з роботою, то показав її односельцям, які були приємно вражені і здивовані цим витвором. Ну, а далі…
Чимало з описаного Костянтином Костянтиновичем Променицьким у книзі «Петро Верна», що була видрукувана у державному видавництві образотворчого  мистецтва і музичної літератури УРСР у 1958 році, мені було знане й відоме наяву, при особистих зустрічах з Петром Петровичем. І нехай моя дитяча уява зберегла лише окремі з його доробків – скульптуру-портрет його дружини Маланки Дмитрівни, кілька скульптурних портретів Тараса Григоровича, чорнильні прилади із зображенням поета, статуетку на тему з поеми Кобзаря «Катерина», чимало декоративних тарілок, на яких зображено портрети майстра і Т. Г. Шевченка, бачила й скульптурні групи за мотивами Шевченкових поезій, як от: «Мені тринадцятий минало», «Сон», «Перебендя». А ще на статуетці Перебенді й слова з вірша Кобзаря: «Перебендя старий, сліпий, Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає».
Вражали і портрети-погруддя І. П. Котляревського, О. С. Пушкіна, М. В. Гоголя та багатьох інших. Серед робіт майстра я впізнавала відомих письменників, адже з 5 років вже відвідувала районну бібліотеку. А про окремих героїв розпитувала у Петра Петровича та свого дідуся. І вони охоче, із захопленням розповідали про кобзарів, які грали на своїх інструментах і водночас співали думи про важку долю України-неньки, про польських панів, які руками татар поневолювали наших дівчат, а також про народних героїв, серед яких улюбленцем був ватажок селянських повстань Кармелюк. Тому ці типажі так часто відтворював народний умілець. На скульптурах були різні кобзарі – то вкраїнський козак, то народний музика, що так був схожим на Тараса Шевченка.
А коли ми вивчали в школі Гоголя і його відомого «Тараса Бульбу», в моїй уяві поставали герої твору: старий полковник Тарас, старший син Остап, достойне продовження роду Бульб, і менший Андрій, який був повною протилежністю старшому братові, та їх тиха й добра мати, вирізьблені «золотими» руками народного умільця Петра Петровича.
Неодноразово впродовж свого життя я вертала стежиною дитинства у тиху й на перший погляд таку сирітську хатинку-напівземлянку, в котрій було якось по-особливому казково й затишно, бо там жив «чародійник». І хоч я уже пам’ятаю Петра Петровича не в кращій фізичній формі, але назавжди зберегла його худорляве обличчя і блакитно-сірі очі, тремтливо-виразну й гумористично-соковиту мову. Адже свого часу Петро Петрович виступав на сцені місцевих клубів з різними жартівливими гуморесками і байками, які так захоплено сприймали глядачі.
Навіть лежачи на своєму ліжкові, він міг годинами розповідати про красу розквітлих яблунь, галузки яких нахилялися у шибку, немов створюючи настрій  літній людині. Фігури його творінь завжди здавалися живими, що ось-ось заговорять або ж залишать домівку. Їм тут справді було тісно, проте… затишно. І від самого «батька»- майстра, і його друзів. Серед них був і мій дідусь Степан, якому Петро Петрович вирізьбив невелику статуетку Кобзаря і чорнильницю із зображенням маленького Тараса. Дуже довго ці роботи прикрашали мою робочу етажерку, зроблену дідом. А потім їх не стало. І тільки перед своєю кончиною дідусь Степан зізнався, що віддав ті прекрасні дарунки одному вчителеві зі школи, де я навчалась, оскільки той погрожував дідові, що за його непослух відплатить мені сторицею… Навіть ця «прикрість» вкотре підтвердила високу виконавську майстерність Петра Верни.

Досить вагомими були розповіді і мого діда, і діда Дениса – зятя Петра Петровича Верни: про поганий стан здоров’я майстра, про величезні труднощі. Адже мав чоловік шестеро дітей: чотири дочки і два сини. Й сам був з численної родини Петра Гурійовича та Олени Петрівни. Та наперекір життєвим випробуванням став знаним не тільки на терені краю, Київщини, України, а й у світі. Його творіння експонувались на багатьох виставках – Всеукраїнських, Всеросійських, Товариства харківських художників, де отримували схвальні відгуки і нагороди. Він також виготовив повторення скульптур Т. Г. Шевченка для промкооперації у селах Вишеньки, Любарці, Мартусівка та інших. Однак, перший скульптурний портрет Т. Г. Шевченка у натуральну величину був виконаний майстром і встановлений у сквері селища Бровари у 1921 році – на замовлення тамтешнього виконавчого комітету. Отримав наш земляк й інше замовлення – аналогічний скульптурний портрет Кобзаря для с. Княжичі, того ж Броварського району.
Скульптор-самоук став членом Спілки художників України у свої 38, а вільним слухачем Київського художнього інституту – у 58. Удостоєний медалі «За трудову доблесть», а звання заслуженого майстра народної творчості отримав за два роки до свого останнього подиху.
Про славетного сина Бориспільського краю Петра Петровича Верну розповідають численні дослідницькі матеріали, експозиції, його творіння, а також одного з його синів – Юрія, який продовжував за свого життя розпочате батьком, безліч інших документів, фото. Тож, якщо ви любите свій край і вважаєте себе його патріотом, будь ласка, завітайте до музею, аби на власні очі переконатись у багатогранній натурі свого знаного земляка. А зарадять вам справжні хранителі минувшини, ерудовані й щиросердні працівники музею на чолі з його директоркою Н. В. Йовою.

Валентина САЙКО,
старший науковий працівник
Бориспільського Державного
історичного музею

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.