(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Іван Приходько: «Чорні круки над селом моїм літають...»

  • 24 червня 2011
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 1280
  • Автор: admin
  • 0

Чорні круки над селом моїм літають,
Червоненьку калиноньку
при корні ламають.
Ви не крячте, чорні круки,
не бийте крилами,
Мою долю, мою пам’ять
не рвіть пазурами!
А ви, люди, де ж ви щирі?
Пора повставати —
зграю чорну, хижу, люту
з села проганяти!

   Дударків. Що ми знаємо про це село? Ще не так давно відстань від нього до Борисполя становила близько шести кілометрів, а тепер, після входження Несторівки та Лозівки в зону міста, — близько двох. Тож нині Дударків — чи не найближче до Борисполя село.

   Як свідчать історичні джерела, на території Дударкова було слов’янське поселення часів Київської Русі. Однак існує припущення, що тут жили люди й ще раніше. Підтвердженням тому є археологічна знахідка — ритуальний інструмент жерця — рогова орнаментована сокира-молот Доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.).

   Споконвіку Дударків — мальовниче село з луками-пасовищами, яке потопало у зелені верб, тополь… Незабутній колорит справляла тут значна кількість ставків, озер, копанок, з якими, вочевидь, і пов’язані назви кутків села — Плав, Став, Кикалове… Кажуть, у сиву давнину завдяки болотам, якими було оповите село, сюди не змогла потрапити монголо-татарська кіннота. Саме з цією недоторканістю чи незайманістю поселення у ті часи сьогодні дехто з лінгвістів пов’язує самобутню говірку дударківців — з дуже твердою, можна сказати, гортанно-глибокою вимовою звука -и-, припускаючи, що приблизно такою й була мова в Київській Русі.

   Як же сьогодні живе село? Чим воно болить? Про це працівники газети «Ринок…» дізнавалися в дударківця, відомого художника від народу, залуженого майстра народної творчості України Івана Васильовича ПРИХОДЬКА, який запросив нас до себе у гості. Тож прислухаймося до думки старожила, людини почесної, яка фактично є старійшиною села.

«Навіть варвари затримували воду!»

   Після оглядин хати-майстерні Івана Васильовича митець пропонує нам пройтися селом і веде нас до переїзду через канал, що неподалік, на краю села. Дорогою він намагається ввести нас в «курс справ».

   — Завдавши стільки ударів по селу, — викладає свою версію пан Іван, — комуністи придумали, як завдати ще один, і вирішили провести меліорацію. Й ось стали вони обкопувати села України, щоб висмоктати душі з селян. Адже це не просто висушування сільської землі від боліт, озерець… Оскільки душа селян пов’язана з землею, то вона разом з землею й висушується. І тепер через отруйну воду, що тече цим каналом, вони стають перевертнями.

   Я виріс тут, коли каналів не було, коли воду можна було пити навіть з невеличкої водойми… — вів далі дударківець, коли ми дійшли до каналу. — Та навіть варвари затримували воду на своїй землі! Тож я інколи перекрию труби, що йдуть попід переїздом, то «чорні круки» («чорними круками» я називаю усіх недоброзичливців нашого села) приїдуть і спустять канальну воду. Вода тоді з шумом проходить до наступної ділянки каналу, а в трубах же ж ластів’ячі гнізда… Канали — це загроза всьому живому. Спалювання навесні торішньої трави понад рівчаком — страшна й сумна картина. А палити ж не можна! Природа сама знає, що з сухим робити.

   Якщо розібратися, ці канали селу взагалі не потрібні. Це ж скільки орної землі понівечено! Це грубе втручання в гармонію природи. Та вирийте у кожному болотці чи долині невеличку копаночку. І хай там риба розводиться. Канали потрібно засипати, бо інакше через 10—20 літ село зневодиться.

   А років сім тому, коли «чорні круки» вирішили екскаваторами рівчак поглиблювати, мені доводилося тричі звертатися до міністра екології, щоб заборонив їм це робити. І свого таки домігся. Ці верби, що бачите понад каналом, то мої верби, я їх врятував.
Що роблять «заброди»

   — Он погляньте, — зауважує митець. — Трохи далі… То ж була моя земля. Сільський голова без мого відома наділив якимось чужим людям. У першу чергу, що вони зробили, — повипилювали всі дерева, що росли у цьому гаю. Дивіться, які пеньки товсті. Тут росли осокори-велетні віком понад 60 років. Вони село від бур захищали. Та якби ж він хоч на дошки їх попиляли або на ще щось. А то ж просто так! Якщо таких зелених куточків не буде, то й села не буде! Сумно дивитися, як усе винищується.

   А ось по той бік каналу… Який луг був! Нині сільською владою він розданий під земельні наділи. Решта відійшла до ДП «Чайка», підпорядкованого Державному управлінню справами, прозваного у народі — «ДУСя». Все. Нема! А це ж був випас худоби! Раніше тут односельці пасли близько півсотні корів. Ніхто не скликав сходку села, не запитав у дударківців, чи можна випас віддавати чи продавати… Тепер я навіть свою козу не маю куди вивести. Зараз на моєму кутку люди тримають лише одну корівку.

Церква у ямі

   Пан Іван запропонував нам оглянути дивовижну церковну споруду, збудовану у Дударкові не так давно. Коли наблизилися, зрозуміли, в чому її «дивовижність».

   — Це церква Московського патріархату, — пояснює Іван Васильович. — Як бачите, іншого місця, як от якогось пагорбу чи рельєфного підвищення, для її «архітекторів» не знайшлося, крім цієї мальовничої низинно-болотистої місцини поруч з головною вулицею, яка, до речі, й досі носить ім’я безбожника Леніна. А тут же був природний парк, де росли багатодесятилітні верби й осокори. Не питаючись, шляхом самозахоплення знищили близько трьох десятків дерев, вирили котловину під церкву, а потім ще років зо два ще воду з неї відводили, перш ніж фундамент залити. Коли я побачив таке жахіття — душа застогнала:

І затопили сльози очі мої,
І серце забилося в тузі,
Коли я побачив, як верби,
Милі мені,
Мертві, як люди, лежали у лузі.
Хто замахнувся на рай цей земний,
Підло піднявши гостру сокиру,
Щоб роси вербові і сльози
Більше не вмили червону калину?
Лелека на крилах весну принесе,
Зажурений сяде на зрубану чорну долину,
А потім махне він крилами на нас
Й назавжди у Небо до Бога полине.
Бо як йому жити на рідній землі,
Де бродить байдужість і чорная зрада?
І як мені жити на рідній землі,
Де бродить байдужість і чорная рада?

   Подивіться на цю відсипку з глини, під яким похована значна ділянка паркової долини… Ви коли-небудь бачили, щоб спочатку церкву будували фактично у ямі, а потім ту яму засипали? І я ні. Ось що гроші роблять!

   Та Природа не дозволить тут христитися. На моє обурення московський піп відказав: «Син мой, здєсь будут лєбєді плавать!». Не знаю, як щодо лебедів і де вони тут плаватимуть, а ось церква й справді може попливти.
Дударківські велетні помирають стоячи

   Переходимо на протилежний бік дороги. Наш провідник веде нас повз майдан, висипаний щебенем та відсівом.

   — Тут теж була долина, — розповідає він, — паслася худоба. На ній варто було б озеро викопати. Та сільський голова М. Гуральник розпорядився її засипати під базарну площу. Як у випадку із будівництвом церкви, помітьте, і цього разу не попитали згоди в односельців. Я не проти торгівлі, її могли б організувати й у центрі села. Та ні ж, вгатили стільки грошей, засипали щебенем, щоб приїжджі люди торгували, а тут все одно навесні вода стоїть. До речі, один чоловік розбився об оцей ось камінь… На цьому місці потрібно було водойму створити — допомогти долині, а не засипати. Трава, вода дали б людям лише користь.

   Минаємо велике кострище, у попелі якого зауважуємо металеві банки та бите скло, і за базарним майданом спускаємося в частину цієї ж долини, яка не потрапила під засипання. Скрізь бачимо горілу траву, попалені та посохлі від її горіння верби та верболози. Вигляд вельми непривітний.

   — Це Випалена долина, — коментує художник. — На ній у нас верби палять. А ось як знищуються наші тополі, — підводить нас до двох високих багатолітніх тополь, що виросли з одного кореня й на стовбурах яких по колу стесана кора. — Це ж, мабуть, хтось тут ділянку вже собі прихопив, і ці дві сестрички стали «заважати». Краще б відразу їх спиляли, а не перетворювали на сухостій. А так вони помиратимуть у страшних муках 2-3 роки.
Нема пророка у своїй Вітчизні

   Ця парадоксальна притча пригадалася, коли ми дісталися до відомого на Київщині дитсадка «Вербиченька», що в центрі села. Іван Васильович звернув нашу увагу на вербу, що понуро стояла над дорогою і на честь якої, вочевидь, і назвали цей дитячий заклад:

   — Ви подивіться на цю «красу», оббиту рекламними табличками. І це ж щодня  повз цю вербу батьки водять своїх дітей. І діти бачать, як можна поводитися з деревом. Ось звідки у нас така «любов» до Природи береться!

   Кілька років тому завдяки сільському голові у дитячому садку був проведений капремонт, хоча приміщення не надто його й потребувало. Був перекритий дах, оновлене внутрішнє оздоблення, а майже нові дерев’яні віконні рами були чомусь замінені на металопластикові, які невідомо, чи безпечні для здоров’я. Наскільки усе це затягло — хтозна. Тепер Микола Григорович водить туди всілякі комісії та делегації — показує дитсадок, подібного якому, напевне, немає в усій Київщині. Там же їх і причащає — для цього є окрема зала; куховари накуховарять і… А відійдіть на якихось сто метрів від «Вербиченьки» і подивіться, що в селі робиться! Та краще б за ті чималі кошти дороги підлагодив чи малозабезпеченим односельцям допоміг…

   А он бачите, як дитячий павільйон розмалювали? Спеціально з Києва художника запрошували, звичайно ж, не безкоштовно, щоб той малюнок з якогось журналу переніс на стіну. Та хіба ж я за це гроші брав би, якщо це для дітей, для мого рідного села. Я намалював би справжні казкові персонажі, подібних яким не те, що в області, у світі б не знайшлося. Ще й діток залучив би до творчості. Але ж, як то кажуть, немає пророка у своїй Вітчизні! — з сумом констатує народний митець.

Далі буде

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.