Про червоний прапор, (не) перемогу та «кашу» в головах

Стан українського інформаційного простору напередодні двох дат (9 травня, 22 червня) цього року був такий, що всі журналісти, історики, політики, причому навіть із протилежних сторін, твердили про одне — про перемогу СРСР над нацистською Німеччиною. Хоча насправді потрібно було б говорити про перемогу країн антигітлерівської коаліції над союзом Німеччини, Італії, Японії та ще кількох інших країн. Але де тут Україна? Де тут її перемога? А вона, власне, була???

Перемоги бувають різні. Перемогою може бути захоплення столиці іншої держави, захоплення чужої території, менші втрати в живій силі під час воєнних дій, захоплення фінансових цінностей супротивника тощо. Проте, на нашу думку, інтегральним показником дійсної перемоги є такий показник, як незалежність нації на своїй території, тобто існування її незалежної держави. Думаємо, що переважна більшість читачів із цим беззастережно погодяться, адже еквівалентної альтернативи показнику незалежності не існує.

Для оцінки участі України в Другій світовій війні спробуємо сформулювати кілька тез.

Пригадаймо основні кількісні показники. Так, радянський (більшовицький) уряд 1918 р. в Харкові утворили лише 7-8 % від близько 2400 депутатів, скликаних Центральною Радою. Чи можна при 7-8 % від загальної кількості депутатів говорити про конституційність рішення та легітимність створення нового уряду? Та й, відповідно до наявних даних, у самому Харкові за більшовиків 1918 р. голосувало лише близько 12 % населення.

Якщо розмірковувати за аналогією, то виходить, що й сьогодні будь-які 7-8 % депутатів від складу сучасного парламенту України можуть отаборитися, наприклад, у Гуляйполі чи деінде, проголосити нечинним існуючий уряд, задекларувати легітимними лише самих себе, почати гукати на допомогу армію якоїсь сусідньої держави (наприклад, Туреччини) і так далі, як це зробили українські більшовики 1918 р.? Але, крім посмішки, нічого іншого таке рішення викликати в наш час не може. Проте, саме так зробили українські більшовики 1918 р., а наслідків цього їх рішення ми не можемо позбутися навіть сьогодні.

Оскільки 1918 р. втримати владу в Україні більшовики самостійно жодним чином не могли, то вихід у них був лише один — запросити на підмогу однодумців у класовій боротьбі з північного сходу, з більшовицької Росії. То яким був за фактом статус цієї російської армії? Зрозуміло, що окупаційним, оскільки український уряд, що запрошував, також був нелегітимним.

Та й яким іншим, крім окупаційного, може бути цей статус, якщо сама більшовицька влада легітимною не була. Адже саме вона розпустила російські Установчі збори в січні 1918 р., втративши в такий спосіб свою легітимність.

Звісно, можна й далі говорити про те, що Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. Але хто приймав таке рішення? Нелегітимний, маріонетковий уряд УРСР? То чи можемо говорити про будь-яку добровільність такого вступу? Це те саме, що говорити про добровільний вступ партизанів Холодноярської республіки до складу СРСР.

Так, українці йшли служити в Радянську армію. Так само, як йшли служити в британську армію сипаї в окупованій Великою Британією Індії. Правда, сипаї служили в британській армії за гроші, а українські новобранці часто служили через страх бути засудженими й відбувати покарання в таборах ГУЛАГу.

Отже, історики насамперед повинні чітко визначити статус Радянської армії на території України. Це — одне з ключових питань щодо недавнього минулого України.

Участь громадян, тобто, представників націй, та участь держав — це речі зовсім не тотожні. Тому, на основі того, що наш родич служив у тій чи іншій армії, ми не можемо робити висновок про те, хто переміг. Для науковців це цілком зрозуміло (але чи для всіх?), проте для обивателів — зовсім ні. Для обивателів визначальним найчастіше є особистий фактор на зразок: мій родич служив у Радянській армії, отже, перемогла Радянська армія; мій родич служив в Українській повстанській армії (УПА), а оскільки Україна зараз стала незалежною, то перемогла УПА.

Крім того, пригадаймо, чи йшли громадяни України під час мобілізації на Другу світову війну добровільно? Зокрема, після Голодоморів та арештів 1937 р.? Чи був у цих громадян вибір? Звісно, був: або дезертирство (а якщо впіймають, то ГУЛАГ), або, за відмову воювати, — знову ж таки ГУЛАГ, потім — штрафбат, позаду якого стояли кулеметники, як під Сталінградом. Отже, це був вибір чи примус захищати інтереси метрополії, образно кажучи, з ножем біля горла?

Та й більшовицька пропаганда в СРСР, ізоляція населення від навколишнього світу в безальтернативності вибору неабияк допомагала. У результаті, до  армії СРСР сотні тисяч людей записувалися добровольцями. Ця пропаганда підміняла боротьбу за незалежність своєї держави боротьбою за незалежність метрополії та примарні ідеали побудови комуністичного майбуття на всій земній кулі.

Пам’ятаймо й таке. Під час війни 1941—1945 рр. (за даними преси) було розстріляно за вироками військових трибуналів близько 180 тис. військовиків, а ще близько 800 тис. розстріляно без участі трибуналів. У сумі це близько 1 млн. осіб, тобто, — кілька армій... Тож чи можна було українцям не воювати на боці СРСР?

Тому участь наших рідних у війні на тому чи іншому боці — не аргумент у суперечці про те, хто переміг. Як не аргумент і те, скільки українських воїнів воювали в тій чи іншій армії (на зразок: в Радянській армії українців було більше, ніж в УПА, а тому перемогла Радянська армія).
Загалом, наша оцінка подій 1941—1945 рр. повинна бути такою, якою вона буде, наприклад, через сто років, коли всі емоції остаточно вляжуться.

Аргументуємо сказане, а саме: Україна ввійшла у Другу світову війну в статусі колонії й вийшла з неї так само в статусі колонії. Позбутися колоніальної залежності вона не змогла, отже, перемоги не було. Не було тому, що вона знову, вже вдруге в ХХ ст., виявилася окупованою радянською Росією. Адже маріонетковий, колоніальний уряд України в принципі не міг ставити перед собою мету здобути в цій війні для України незалежність (поставлення такого питання була рівнозначною підписанню вироку на власну страту).

Трагедія тут полягала в тому, що українські воїни, які воювали в Радянській армії, визволяючи рідну землю від німецького колонізатора, принесли на своїх багнетах колонізатора іншого — радянського. А тут, як каже народна мудрість, хрін за редьку не солодший.

Єдина військова сила, яка воювала за незалежність України, — УПА, причому в широкому розумінні (не тільки ті, кого називають «бандерівцями», що успадкували частину ОУН, а й загони Бульби-Боровця на Волині, які були офіційними правонаступниками Української Народної Республіки). Вона воювала й проти нацистів, і проти більшовиків, і боролася за незалежність, як основну мету.

Проте не виграла й УПА, яка чинила героїчний опір, але не зуміла підняти на спротив Радянському Союзові все населення України. Не з її ресурсами була війна на два фронти: й проти нацистської Німеччини, й проти більшовицького СРСР. Зрештою, по-іншому й бути не могло, оскільки армія кількістю до 100 тис. військовиків (причому добровільна, без держави, військової промисловості й т.п.) у принципі не може протистояти регулярним, багатомільйонним арміям, що забезпечувалися державами (Німеччиною, Росією), які мали потужні військові промисловості, а, крім того, черпали ресурси ще й іззовні.

Як результат, Україна програла вдруге, як і в Першій світовій війні. Причина такого програшу — відсутність знову ж таки державності українського народу (Українську Народну Республіку в 20-х роках ХХ ст. здолала Росія, а відновлення у Львові української держави у червні 1941 р. — Німеччина).
Те, що Україна програла, як не виграла й Українська повстанська армія, — це гірка правда. Але краще гірка правда, що протвережує, ніж солодка брехня, яка каламутить мізки та ставить усе з ніг на голову.

Зізнаймося в наших програшах чесно й відверто. Хоча ветерани Української повстанської армії й продовжують говорити про свою перемогу в перспективі здобутої 1991 р. незалежності. Але це — лише гарна метафора.

Контраргументом щодо поразки України в Другій світовій війні може служити те, що в її результаті Україна закріпила за собою збільшену територію, а, отже, начебто перемогла. Але поставмо питання так: Молотов, підписуючи з Ріббентроппом таємний пакт 1939 р., турбувався про збільшення території України чи СРСР? Іншими словами: ця нова набута територія (західні області України) сплачувала податки Україні чи Російській більшовицькій імперії? Рішення про відправлення ешелонів із зерном напередодні початку війни до Німеччини приймали в Києві чи виконували розпорядження з Москви? Отже, збільшення території стосунку до перемоги не мало.

Перемога в цій війні дала змогу Російській імперії значно розширити свої кордони (маємо на увазі те, що напівколоніальними стала ще й низка держав центральної Європи, які пізніше утворили країни Варшавського договору).

Якою ж ціною перемогла Росія? За даними російського воєнного історика Волкогонова, на одного вбитого німецького військовика припадає близько 13–14 вбитих радянських воїнів. Це ще одна трагедія Другої світової війни. Тут, до речі, виникає закономірне запитання: то хто кого переміг? Але це вже не наше питання, це запитання до командувачів Радянської армії, це запитання до правлячих кіл колишньої та сучасної Росії. Це ціна російської перемоги, яку вона здобувала, в тому числі за рахунок населення своїх колоній.

Коли спроектувати те, що заявляє зараз у Росії В. Путін (у Другій світовій війні переміг саме російський народ), то тут він якраз натякає на те, що перемогла метрополія, а не колонії, які входили до складу СРСР. Тому цікавим постає запитання, яким було кількісне співвідношення в Радянській армії росіян та неросіян (на жаль, розшукати такі дані нам не вдалося, хоча вони про багато що сказали б суттєво, а, можливо, й спростували б твердження В. Путіна).

ТЕЗА П’ЯТА. Як колабораціоністів потрібно оцінювати всіх, хто не воював за незалежність України, а воював в будь-яких інших арміях.
Виходячи зі сказаного, до колабораціоністів потрібно зарахувати військовиків батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що орудували під керівництвом німецького Вермахту, а також, як це не прикро, через їх чисельність, ветеранів Радянської армії, які воювали за перемогу метрополії — Росії, а не за здобуття незалежності України.

 Таких людей були мільйони, причому часто це були ті, кого сьогодні ми можемо впевнено назвати цвітом української нації (мабуть, найяскравіший приклад — Олесь Гончар).

 Колабораціонізм таких людей у час війни 1941—1945 рр. та обстоювання ними незалежності української держави 1991 р. — це результат роздвоєної, скаліченої тоталітарною, більшовицькою пропагандою свідомості.

Стосовно воїнів-українців, які воювали в лавах Радянської армії, ми повинні також сказати й те, що вони, як представники української нації (але не як представники української держави, якої в той час не існувало), в складі збройних сил антигітлерівської коаліції брали участь у здобутті перемоги над нацизмом і фашизмом. І тут, як перед представниками української нації, ми повинні схилити голови перед ними за їх самовіддану боротьбу з цим різновидом людиноненависницької ідеології. Ми повинні віддати їм усю честь і славу за участь у цій боротьбі (адже були й ті, хто дезертирував).

Проте потрібно чітко розуміти й інше: українські воїни Радянської армії не брали участі ні в боротьбі проти сталінізму, який Рада Європи нещодавно прирівняла до нацизму, ні в боротьбі за незалежність України, хоча вибір такий вони, звісно, мали. Для порівняння пригадаймо: частина росіян явно чинила опір більшовизму в складі Російської визвольної армії, яка нараховувала до мільйона військовиків.

Такий колабораціонізм українців — це ще одна наша трагедія в Другій світовій війні, яка призвела до того, що ми воювали один проти одного, брат проти брата, замість того, щоб об’єднатися в боротьбі проти всіх ворогів української незалежності й прогнати їх із нашої території незалежно від масті — коричневої або червоної.

Замість цього потрібно думати над тим, як не втратити в черговий раз цей найбільший скарб — сучасну незалежність.
Те, що Україна впродовж ХХ ст. двічі програла воєнні змагання, зовсім не означає, що нам усім потрібно 365 днів на рік посипати голови попелом і безутішно ридати. Достатньо, як увесь цивілізований світ, відзначати 2 вересня — День завершення Другої світової війни. Що стосується 9 травня, то це — День Перемоги Росії, як одного з членів антигітлерівської коаліції, в Другій світовій війні. Українці, як бездержавна нація, лише брали участь у цій війні в боротьбі проти нацизму й фашизму.

Це зовсім не означає, що наші, українські, ветерани, які воювали в Другій світовій війні на боці Радянської армії чи Української повстанської армії, не повинні відзначати цей день. Це — свято громадян України, які брали участь у тій війні або як самостійні, добровольчі підрозділи, або в складі інших армій. Але це не є перемогою України, у цій війні, коли сучасна територія нашої держави була лише тим плацдармом, по якому прокочувалися то одні, то інші колонізатори, спустошуючи все вздовж і впоперек.

Наші втрати в Другій світовій війні — 6-8 млн. громадян. У процентному співвідношенні це одна з найвищих у світі часток утрат населення.
ВИСНОВКИ. Отже, для України 9 травня — не День Перемоги, бо Україна в цій війні програла, оскільки так і залишилася колонією. Відповідно, й підіймати прапор перемоги нема підстав. 9 травня — це День скорботи за тими 6-8 мільйонами громадян, котрі загинули в Другій світовій війні, так і не здобувши для України незалежності.

А нинішня річниця, 22 червня 2011 р., — це День всеукраїнської трагедії, День всеукраїнської скорботи, День поминання мільйонів невинних жертв, які так і не дочекалися щасливої миті жити в незалежній Україні.

Що ж стосується червоного прапора — то це прапор метрополії, яка колонізувала Україну. А прапор однієї з дивізій, піднятий над Рейхстагом, — це прапор колоніальної щодо України армії. Отже, піднімаючи копію цього прапора над нашими урядовими установами, ми й надалі консервуємо наш колоніальний статус. Скажемо прямо: це — ганебно, це ганьба раба, який вихваляє свій рабський статус і пишається ним.
На жаль, раби цього не розуміють. Ми не можемо вичавити з себе раба до цього часу.

Червоний прапор, навіть й окремої радянської дивізії, хай піднімають ті, хто вважає себе частиною російської нації, яка в тій війні, як держава, — член антигітлерівської коаліції — справді перемогла, і це — нормально. Вони справді мають чим пишатися, адже перемогли і нацизм, і фашизм, і при цьому залишились незалежними.

Отже, «кашу» в наших головах про начебто перемогу українців у Другій світовій війні нам, журналістам, історикам і політикам, потрібно терміново переглянути і переосмислити. Це означає, що ми — і найперше історики — повинні чітко сказати своїм громадянам: у Другій світовій війні українська нація програла. Разом із нами програли ще 14 республік СРСР та ціла низка незалежних держав, які отримали статус напівколоній (колишні країни, що входили до так званого соціалістичного табору).

Тому, перед нами — українцями, державниками — повинна постати гігантська інформаційна кампанія, в процесі якої народові України потрібно чітко пояснити, що трапилося з Україною під час Другої світової війни. Лише після цього все стане на свої місця. Інакше ми й далі святкуватимемо велику трагедію нашого народу як перемогу 1945 р. над незалежністю України.

Інша річ, що Росія всіляко підтримує «дух перемоги» в частини громадян України. Але, панове, не забуваймо: дешевий сир — лише в пастці. Йде інформаційна війна проти України, метою якої є переведення України в напівколоніальний, залежний від Росії статус. І для цього всі засоби (навіть визнання України співпереможницею в Другій світовій війні) вважаються прийнятними. Не проковтнімо цю наживку разом з інформаційним гачком!
Що ж до учасників Другої світової війни, то ми повинні вшановувати їх незалежно від того, на якому боці вони воювали (якщо вони не здійснювали, звісно, воєнних злочинів). Нашою шаною повинно стати відзначення як тих, хто воював за незалежність України, так і тих, хто брав участь в інших військових угрупованнях у боротьбі з нацизмом і фашизмом. Тодішній тоталітарний світ не давав людині права вільного вибору. Тому не маємо морального права засуджувати їх сьогодні й ми, адже не всі народжуються героями.

ПІСЛЯМОВА. Я розумію, що за погляди, висловлені в цій статті, ніхто не скаже мені «спасибі». Більше того, всі (маю на увазі ще живих військовиків усіх армій, що брали участь у Другій світовій війні) намагатимуться кинути каменя, до того ж якомога більшого, в мій «город».
Але, може, саме тому, що майже всі будуть проти, нам і потрібно прийняти приблизно такі оцінки участі українців у Другій світовій війні? Може, саме в загальному запереченні опонентами й лежить основа універсальності такого підходу? Чи погодяться з такими оцінками історики?
Чи зможуть журналісти пояснити українському народові, яка насправді доля спіткала його в Другій світовій війні?

Чи зможе кожен із нас, усупереч собі, наступити на власну гордість, власну пиху й визнати незаперечну правду гіркої поразки 1945 р.?
Кажуть, виховувати громадян потрібно на перемогах, а не на поразках. Погоджуємося, виховувати на перемогах, справді, легше. Проте й поразки іноді стають у пригоді (не забуваймо про 300 спартанців, які стали відомі цілому світові). Тож хай наші поразки у двох світових війнах стануть найкращими уроками й стимулами для збереження, як зіниці ока, нашої української незалежності на початку ХХІ ст.

https://www.day.kiev.ua/211458