«Мені тоді було лише 20 років…»

«Мені тоді було лише 20 років. Наприкінці 1990 року я прийшов з армії і поновився студентом училища культури, де вчився раніше. Та в політичній ситуації, яка склалася в ті роки у великій совєцькій імперії, розбирався добре, адже в армії був відмінником бойової і політичної підготовки… І хай це нікого не дивує, саме там, наприкінці служби, у мене й почали змінюватися погляди на Україну… Особливо після отримання листа від батька, у якому він написав, що Степан Бандера був порядною, освіченою людиною, а не бандитом, і що він очолював боротьбу за Самостійну Україну… Тож увесь комсомольський дурман з мене вивітрився за кілька останніх тижнів військової служби. Я навіть не знявся з комсомольського обліку… Так і приїхав до Борисполя позапартійним.

А в столиці політичне життя вирувало, на Майдані (тоді він називався ще Площею жовтневої революції) відбувалися велелюдні мітинги під синьо-жовтими прапорами. Побачивши вперше ці прапори, у мене щось стиснулося в грудях… Відразу пригадався вірш В. Сосюри, що доводилося вчити у школі, який починався зі слів: «Бій одлунав. Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов і до юрби полонених сам курінний підійшов…». Так ось чиї були це знамена, під якими комсомольців було взято в полон! — прояснилося мені при погляді на них. Це були якісь незбагненно радісні відчуття. Ці прапори, немов євшан-зілля, пробудили в мені генетичну пам’ять, яка була міцно приспана і про існування в мені якої я навіть не здогадувався. І мене щось покликало піти в той, але вже сучасний «бій», щоб жовто-сині прапори замайоріли на нашій землі вже остаточно-переможно (до речі, я і тепер вірю, що кольори українського національного прапора, про які згадав у своєму вірші Сосюра, поставлять-таки на свої місця: жовтий має бути вгорі, а синій внизу)!

Уже в січні 1991 року мене прийняли до лав київської організації антисовєцької Української народно-демократичної партії. А в Борисполі я познайомився з учасниками Народного Руху України, який на той час ще не був партією і до якого входили майже всі антикомуністичні політичні сили, і став з ними співпрацювати. Згодом я створив у місті й свій осередок УНДП.

Вранці 19 серпня 1991 року на всіх центральних каналах телебачення стали передавати якийсь балет. Перша думка була — Михайло Горбачов помер. Проте, коли передали прес-конференцію гекачепістів, з’явилися підозри, що в країні сталося щось незрозуміле й страшне. Адже у їхній заяві йшлося, що Горбачова, який проводив у країні ідеї «пєрєстройкі», демократизації і «гласності», усунуто з посади керівника СССР нібито у зв’язку з хворобою та неможливістю виконувати свої посадові обов’язки і що рішення ГКЧП є обов’язковими для виконання всіма органами влади, державними установами, посадовими особами та громадянами на всій території Совєцького Союзу. Усе це мало ознаки державного перевороту, а точніше — більшовицького путчу. А з історії уже було відомо, що всі державні перевороти, які здійснювали більшовики, завершувалися політичними репресіями та фізичним знищенням політичних супротивників…

Про це та інші подробиці, пов’язані з ГКЧП, мені розповів Роман Никифорук, який заїхав до мене в обідню пору наступного дня. Він тоді належав до Української республіканської партії і працював у Бориспільській районній лікарні на посаді лікаря-психотерапевта. Пан Роман вранці уже побував на мітингу під стінами Верховної Ради УРСР, на якому виступали народні депутати УРСР з фракції «Народна рада», і мав докладнішу інформацію про ситуацію, яка склалася в Країні рад. Перед ним стояло завдання довести її до відома бориспільців. Тож він і запропонував мені взяти участь в імпровізованому мітингу у центрі Борисполя.

Чому він звернувся саме до мене? По-перше, у мене була підсилювальна апаратура, яка працювала від звичайного автомобільного акумулятора (касетний магнітофон «Весна-211» з мікрофоном і двома колонками), а по-друге, він мене вже перевірив в одній політичній справі. Мені ж було відомо, що він родом з однієї із західних областей України і що у Борисполі опинився через політичні переслідування органами КҐБ. Отже, ми довіряли одне одному.

Без роздумів завантажуюсь у його «Жигулі», їдемо. В авто пан Роман мене застерігає, щоб я подумав, поки ще не пізно, чи все правильно я роблю, адже невідомо, як усе це обернеться.., а я ще такий молодий… Запевняю його, що доля політв’язня мене не лякає. Дорогою вирішуємо взяти з собою ще одного учасника, який міг у робочий день бути вдома, — пенсіонера Івана Житнюка (члена СДПУ, нині вже покійного).

Отже, мітинг ми проводили утрьох. Виступав лише Роман Никифорук, оскільки мав добрі відомості про путч. Я слідкував за роботою апаратури, а І. Житнюк просто спілкувався з бориспільцями. Біля нас зібралося близько півтори сотні людей. На їхніх обличчях бачився вираз тривоги, занепокоєння. А Роман Іванович роз’яснював їм ситуацію, закликав не виконувати антиконституційні рішення заколотників та відповідав на численні запитання.
Коли мітинг майже завершився, до нас підбіг наляканий колишній міський голова, комуніст Олександр Придатко і став нас просити згорнутися і поїхати з центру, оскільки може приїхати міліція і нас забрати. Проте ми й так уже мали намір від’їхати. Тож благополучно складаємося й від’їжджаємо.
В авто у нас виникає думка провести таку ж акцію ще й на привокзальні площі залізничного вокзалу. Але в останню мить сходимося на тому, що на сьогодні цього досить, і Роман повіз нас по домівках…

Державний заколот, як відомо, невдовзі зазнав краху. В Україні він завершився Днем проголошення незалежності України та указом про заборону Комуністичної партії УРСР (який пізніше чомусь був скасований). Попереду на мене чекали не менш бурхливі події, у яких я брав безпосередню участь, — підняття синьо-жовтого прапора над спорудою Бориспільських міської та районної рад, агітація за В’ячеслава Чорновола, який балотувався на пост Президента України, прийняття військової присяги на вірність Україні під стінами міської ради та подальша боротьба за українську Україну, яка триває й нині.

І сьогодні мене дивує, як щорічно в День незалежності ті, що тоді зі були мною, отримують від неукраїнської влади грамотки… Від кого і за які ж заслуги? Адже Україна для українців ще не виборена, її вони не очолюють!.. І свідченням тому є не демонтаж, а перенесення пам’ятника вождю червоних окупантів України…»