«Ми — повноправні громадяни країни, а не баласт! А влада кинула нас на самовиживання…»

 «...Народилася я в далекому 1935 році, майже все життя — в Борисполі. Вчилася, працювала останні 30 років у ДМА «Бориспіль». У 1990 пішла на «заслужений відпочинок». Справді, відпочинок, бо робота була не з легких: нічні зміни, нервове напруження давалися взнаки — трудовий ресурс організм відпрацював сповна.

Мій трудовий стаж склав 36 років. Пенсію ж нарахували — 132 карбованці. На той час можна було скромно прожити. Адже хліб коштував 16–20 копійок (нагадаю особливо молодим), молоко (та й бензин, до речі, теж) — 20 коп., квартплата й комунальні послуги — декілька карбованців, проїзд до Києва — 40, а містом — 5 коп…

Не ностальгую за минулим, але порівняйте з сьогоднішніми витратами і визначте, якою повинна бути пенсія, щоб утримати свій добробут хоча б на тодішньому рівні. А маю менше 900 грн.

Знаю, не одна я така. Мільйони людей похилого віку мають пенсію, меншу 1000 грн. За що ж, запитую, рідна, вимріяна держава над нами так цинічно й жорстоко позбиткувалася. Хто вигадав отой єзуїтський коефіцієнт, яким прикривається цей злочин: чим старіша людина, тим менша їй пенсія! Напевне, пора, мовляв, і «честь знать». Як сказав мені один чиновник: «Я же нє віноват, что ви так долґа жівьотє». А мало би бути навпаки! Адже у 70–80 років людина не може не тільки працювати, а часто й обслуговувати себе. Тож, крім лікування, потрібно платити ще й за догляд.

Влада кинула таких, як я, на самовиживання і чекає – не дочекається, поки цей «баласт» піде з її очей. І як боляче чути, коли перші особи держави, а за ними й чиновники, що на нижчих щаблях влади, постійно твердять, що дуже багато пенсіонерів, скоро, мовляв, кожен працюючий утримуватиме двох, а то й більше пенсіонерів. А кого утримували ми? Для кого будували заводи, аеропорти та інші підприємства? Хто нажив на мозолях старшого покоління мільярди, сховав їх за кордоном і не хоче бодай якоюсь дещицею поділитися з бідною, обікраденою державою, яка неспроможна утримувати немічних. А скільки нас «кидали» такі «картярські шулери»! Де наші заощадження, де так звані приватизаційні сертифікати? Що ж це за лад такий? Лише кивають одні привладні клани на інших. А для нас, пересічних, виходить так, як казав один селянський персонаж з кінофільму «Чапаєв»: «Бєлиє прідут — грабють, красниє прідут — тоже грабють…».

Державні мужі дуже далекі від народу. Вони не бачать його, цей народ. Ось вийшли до Верховної Ради «афганці» й «чорнобильці»… Їх начебто помітили, а ми, немічні «діти війни», не завжди і з хати вийти здатні. Міські ветеранські організації опікуються більше пам’ятниками минулого режиму та якимсь «Вєрним казачєством». А чому б їм не організувати протестні акції тих же «дітей війни»?

Як місцева влада на своєму рівні піклується про знедолених, чим вона могла б зарадити тим, у кого низькі пенсії? Візьмімо пільговий проїзд. Мер відмовляється запроваджувати талони, вишукуючи різні арґументи. Та й зрозуміло, бо над цим треба ретельно попрацювати: порахувати пенсіонерів — наприклад, тих, які не працюють, у кого пенсія менша 1000 грн., врахувати субвенції держави, виготовити та розподілити нехай по 10 чи 5 талонів на місяць… Важко!? Це ж вам не захмарні плани із самоврядування складати, за які можна отримати транші на закордонні вояжі. Дарма, що ті прожекти так на папері й залишаються. Іноземці й за добрі наміри нагородять!

Отже, пільговий проїзд — це жменя мідяків, кинутих у натовп: хто підніме, той і виграє. Подивіться, хто на зупинках перший заходить в автобус — ті, що сильніші! Бачу молодичок, які щойно пішли на пенсію, видно, що працюють ще —  повні сил, енергії і щодня їздять на роботу, з гордістю пред’являючи посвідчення… А я, наприклад, чи зайду зі своїм костуром першою до салону?

Іноді без гумору нашого сьогодення не витримати. Ось анекдот із життя. Зупинка. Натовп. Під’їхала маршрутка. Старенька бабуся випадково опинилася перед вхідними дверима і намагається піднятися в салон. «Куди ви претеся? Бачите — люди сідають!», — гримає на неї водій.
Та й пенсіонер пенсіонеру, як кажуть російською, — «рознь». У кого пенсія 3 чи 5 гривень, їм благодійники Міщенко, Потійко, Мазур, Чередніченко і міський голова ще й газету замовлять. А я за свої кровні передплачую — просити соромлюсь, бо нічого ніколи для себе особисто не просила. Задовольнялася тим, що діставалося рядовому «совєтському чєловєку». Місцева влада мала б зважати, адже дуже часто лунає «згори», що допомога повинна бути адресною.

«Діти війни», вони теж різні. Одні умови були десь за Уралом чи в Ташкенті, а інші — тут, де йшла війна. Там було нелегко — нестатки, рано пішли діти працювати…, але ж на них не сипалися бомби й снаряди, не проходив ворог по них двічі, не знали вони й жахіть дворічної окупації, під час якої на наших очах убивали дітей та вішали їхніх рідних; не палили все підряд, коли відступали… Це було справжнє пекло. Дихати можна було, тільки припавши до матінки-землі. А бомбардування! Коли озвірілі фашисти восени 43-го з повітря прямою наводкою розбили польовий шпиталь, захований на городах, загинули поранені, медперсонал і наші добрі сусіди. Серед них і мати трьох діток, які залишилися сиротами (це про Вас згадую, пані Ніно).

У нас, фактично, не було дитинства. Замість ігор була війна. Колисковою для нас тоді було моторошне  ревіння нічного бомбардувальника. Пам’ятаю, як одного разу мій дворічний братик заспокоював нас, старших: «Не бійтеся, дівчата, цевєцкий!» (совєцький, значить).
А дехто кпинить: «Та які ж ви діти війни?!» Отакі! Такі, що й через 65 років по війні не дозволять собі викинути на смітник шматочок хліба, зламати дерево… Такі, що нагодують безпритульну тваринку, відвідають немічного, зберуть гроші на похорон сусіда…

Одна поважна пані з міськвиконкому переконувала мене, що в США, куди вона їздила по досвід, медичне обслуговування платне. А де Ви, пані Людмило, бачили в Америці пенсіонера, який, маючи 36 років стажу, отримує 100 долярів? А кажуть, у нас ринкові відносини… Та які там… Дикий це базар!

Наші деякі посадовці, певно, вважають: зробили у своїх кабінетах так званий євроремонт — і вже там, у Європі. Ні, панове, Європа не в ламінатах і не в пластикових вікнах! Вона має бути в головах, у ставленні не лише до себе, коханих, а й до інших, до оточення. Це давно розуміють прості громадяни і бачать. Працюючи в ДМА «Бориспіль», я іноді спілкувалася з пенсіонерами-іноземцями, що подорожували світом, — доглянутими, усміхненими, впевненими у собі, навіть сидячими в інвалідних візках. І це не були якісь мільйонери! «Ми працювали, виростили дітей і внуків, і тепер можемо побачити світ», — розповідали вони.

Мріялося й мені подивитися хоча б на свою країну. Дуже люблю малі українські містечка. Скільки у них справжньої історії, традицій, культури! Переяслав, Ніжин, Яготин (одна Богданівка чого варта!). А Чернігів, Полтава, Коломия й інші містечка західних областей України!
Є у нас і свої старечі радощі — допомогти і порадіти внукам, зустрітися з друзями, колишніми колегами, хоча б зрідка відвідати оновлене рідне підприємство, музей чи здійснити водну прогулянку по Дніпру (хто при силі). Дякую Раді ветеранів ДМА «Бориспіль» та «Укрцентраеро», що інколи організовують такі акції!

Отож не хиліться, мої сивочолі ровесники! Ви варті більшої уваги, адже жили з девізом «Раньше думай о Родінє, а потом о сєбє!», сподіваючись, що колись і Батьківщина за вас подбає. Пам’ятайте: ми — повноправні громадяни країни, а не баласт. Нас помічають лише інколи... Перед виборами. А вони не за горами… Може, й знову лунатиме оте «Почую кожного!», як два роки тому. Тож почуйте й побачте!

Катерина КОРЕНЬ,
ветеран праці, корінна бориспілька

Від редакції: шановні читачі, пишіть нам про цікаві випадки, які траплялися з вами у стосунках з нинішньою місцевою владою.