Не буде мови — не буде й народу!
- 10 листопад 2011
- Відгуків: 0
- Переглядів: 571
-
«Ой горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток
при битій дорозі…»
Сумна пісня. Дехто з дослідників стверджує, що створив її сам Іван Мазепа. Хай там як, а вона й досі про нас. Та «небога» — наша рідна ненька-Україна, а її нерозважливі «чаєнята», яких ось-ось ладні з’їсти зайшлі «чумаченьки», — то ми з вами, її діти.
З давніх-давен на наші благодатні землі приходило багато інших народів — близьких і далеких сусідів. Одні поводилися чемно: переймали у місцевого люду досвід господарювання, ділилися своїми здобутками і культурними надбаннями. Інші прагнули поневолити й вивезти у рабство, знищували все на своєму шляху, щоб завоювати для себе життєвий простір. І тоді наші славні Предки чинили відчайдушний опір таким «гостям». Згадаймо з історії татаро-монгольську навалу, коли карпатські русичі ціною власного благополуччя і життя не пустили завойовників до країн Західної Європи, або Хотинську битву 1621 року, у якій основну бойову силу складали козаки і після якої Османська імперія була змушена відмовитися від своїх планів завоювання Європи… У часи Другої світової війни українці, росіяни, білоруси зазнали найбільших втрат і руйнувань і разом з іншими народами тодішнього Радянського Союзу зупинили фашистську «чуму», звільнивши від неї пів-Європи. І тепер, коли наші недолугі керманичі, які своїми непрофесійними, а то й злочинними діями, перетворили наш шляхетний, мудрий і роботящий народ на злидаря, що готовий піти до сусідів з простягнутою рукою, хочеться процитувати слова сучасної пісні:
Сплять спокійно солдати
в окопах —
Ті, що не повернулись з війни.
Де була б ти сьогодні,
Європо?
Де була б ти, якби не вони?
У нас президенти приходять до влади попарно: спочатку два Леоніди, потім — два Віктори.
Леонід Макарович увійшов в історію тим, що розвалив Чорноморський флот, здав ядерну зброю, народ же згадує його «кравчучкою». А на так званих дискусіях у «шустрого» (Шустера) цинічно повчає, що найбільше нам потрібно берегти незалежність і державність. А чим?Леонід Данилович часто запитував у народних депутатів: «що ми будуємо?» І, не отримавши відповіді, певно, вирішив побудувати світле майбутнє хоч для конкретної родини — своєї ж, звісно. Тепер завдяки В. Пінчуку кияни мають можливість наблизитися до модернового мистецтва в «Арсеналі».
Віктор Андрійович після «Майдану» багатообіцяльно піднявся на президентський трон. Та чи не зміг, чи не дали «любі друзі» здійснити задумане. Якщо здоров’я підвело, міг би поступитися «булавою» іншому, сильнішому й наполегливішому. А то тільки те й робив, що переймався, аби його не обігнали у популярності. А таки обігнали! І, на жаль, не ті, що були потрібні державі.
Віктор Федорович справді будує державу для людей — своїх, звичайно. А нам, пересічним, — податкові кодекси, пенсійна реформа, «гарантія виконання судових рішень» і т. д., і т. п. Зрозуміло, що ніякого покращення життя вже сьогодні чи навіть завтра нам не «світить». Якщо прем’єрові М. Азарову важко виголосити кілька речень українською навіть з папірця, то гарант Конституції (варто віддати йому належне за його наполегливість) сяк-так державну мову опанував (напевне, здібною виявився не тільки учень, а й учителька!). Але якщо пана Азарова треба перекладати, то президентові не обійтися без тлумача, бо зачасто говорить не те, що має на увазі, та й робить зовсім протилежне. Тож без тлумача його спічів важко обійтися, щоб зрозуміти. «Можешь говорить, что угодно. Завтра Анна Герман объяснит народу, что ты имел ввиду», — колись дотепно підмітили хлопці з «Вечірнього кварталу».
Мова людини — це її справжня візитівка, не вітіювата пластикова картка, а її національне обличчя. Недарма ж один древній філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив!». А наші молоді сучасники все більше й бездумніше забруднюють нашу солов’їну всілякими непотрібними запозиченнями, часто неоковирними й смішними, а то й брутальними словами і виразами. Аякже! Адже це «круто»!
Якось кілька дівчаток-підлітків обігнали мене на вулиці… Вродливі, гарно вдягнені, веселі… А якими парфумами війнуло від них! Шарм, та й годі. Аж тут до мене долетіли уривки їхнього «щебету». Не повірила своїм вухам. Зупинилась. Прислухалась. Ой, лишенько, не підвів мене слух! З їхніх чарівних вуст сипалися найбрутальніші слова, мабуть, на всі букви алфавіту. Хотілося кричати, благати, щоб почули самих себе…
Тож бережімо наш спільний безцінний скарб, якого нікому у нас не відібрати, якщо цього не допустимо, — нашу рідну мову! Збагачуймо її! Виполюймо з її розкішного квітника оту осоружну лексичну амброзію, що насіялася через нашу байдужість і легковажність! І пам’ятаймо: не буде мови — не буде й народу! Шануймося, українці, бо ми справді того варті!
К. Олексієнко, бориспілька