У дитинстві — голод, у юності — війна
- 02 грудня 2011
- Відгуків: 0
- Переглядів: 678
-
26 листопада Україна згадувала Голодомор минулого хвилиною мовчання. Мільйони свічок на підвіконнях багатоповерхівок і приватних будинків свідчили про те, що вбиті голодом не зникли з нашої пам’яті і така традиція з року в рік усе більше утверджується.
У спогадах дитинства моєї прабабусі, Євдокії Іванівни Підчибій незабутніми залишаються події Голодомору 1932–33 рр. зі страшними нелюдськими очима і простягнутими пухлими руками лежачих немічних людей. А в юності дівчина, яка мріяла просто жити та радіти життю, також пережила чимало лиха, яке принесла на чорних крилах Друга світова війна.
Скоро живих свідків цих подій вже не буде.Голодомор допомогли пережити родичі та Божа милість
Євдокія Іванівна народилася другою дитиною у сім’ї 18 лютого 1918 року в селі Балико-Щучинка Ржищевського (нині Кагарлицького) району Київської області. Крім неї, в сім’ї було ще троє дітей.Коли в 1929 р. розпочалася колективізація, усі селяни були дуже налякані. Ходили чутки, що все буде спільне, навіть чоловіки та жінки, одяг та харчі. У колгосп здавали тяглову силу та реманент. Накладали на кожний двір здачу зерна. У того, хто не здавав, забирали силою. Голові сільради була доведена норма. Це все виконувалося своїми сільськими людьми. Набирали групу активістів з голодного села і вони з відчаю добровільно йшли забирати хліб у своїх односельців, аби прогодувати свої родини. Здавати хліб нікому не хотілося, закопували в землю, а зверху клали дрова, сіно. Дехто із активістів перетрушував все і в хаті, і в клуні, і в сараї. А інші «не помічали» прихованого в торбинках зерна, на які мати садила малих дітей, прикривши рядном. Ці люди давно вже на тому світі, а їхню доброту мала Дуня запам’ятає на все життя.
10 березня 1930 р. в родині не стало батька.
Земля була здана в колгосп, а заробіток у ньому був невеликий. У сусідньому селі Маковщина, за 15 км від села Балико-Щучинка, саме організували колгосп «П’ятирічка». Там варили їжу для робітників: юшку із кукурудзяного борошна і давали шматочок глевкого хліба (хліб молотий із посліду зерна). У цьому колгоспі працював бригадиром товариш батька Євдокії, Ковальов. З жалю він її, 12-річну дівчинку, та старшого 14-річного брата взяв працювати за харчі. Прокидатися доводилося в понеділок опівночі і йти пішки 15 кілометрів, аби встигнути до рознарядки. Брат працював у полі з кіньми, а Євдокія з дорослими в рільничій бригаді. Мама давала настанови донці, щоб та працювала навіть тоді, коли інші відпочивають, аби не вигнали. У суботу поверталися додому з «гостинцями» для 6-річного братика: шкварочками сала і шматочками хліба. А він, голодний, очей не міг відвести від стежки, якою поверталася Дуня на вихідний додому.
Коли в колгоспі перестали харчуватися, то взагалі скрутно стало. Ходили по переораному полю в надії знайти хоч якусь гнилу картоплину. З неї мати випікала «млинці». «Смердючі, але добрі, бо ми були голодні», — згадує Євдокія Іванівна. Їли квашені буряки, які ще залишалися в погребі. Ходили до минулорічних колгоспних скирт, перетрушували солому разів з десять і збирали по одній зернині. І якщо вдавалося інколи жменьку назбирати, то мама в 10-літровий чавун наливала води, клала ту жменьку зерна, додавала листя липи чи лободи і варила юшку. Давала дітям один раз в 11 годин ранку, а другий раз в 17–18 годин і наказувала лягати спати.Та, звичайно ж, не спалося... Весь час хотілося їсти. І якщо доросліші діти мовчали, розуміючи ситуацію, то меншенькі постійно просили. Мати втішала, як могла, а коли зривалася, то кричала: «Мене їжте! Де ж я вам їжу візьму, коли немає нічого!». Євдокія Іванівна і сьогодні пам’ятає материні сльози розпачу і звернення до Бога: «Боже милосердний, милостивий, Мати Божа і всі святі на світі, порятуйте мене із дітьми, порадьте, підкажіть, що мені робити, а якщо не можна, то заберіть в землю, бо я вже не знаю, як бути...».
І Бог почув...У мами Євдокії у Смоленській області (Росія) жила сестра, старша від неї на 20 років. І коли в мами почали з голоду пухнути ноги, вона попросила доньку (сама писати не вміла) написати лист до сестри. У ньому повідомляла про гірке життя і прощалася зі своїми рідними. Одержавши листа, тітка зібрала своїх дітей, порадилася з ними і відправила старшого Василя до сім’ї Євдокії Іванівни, щоб забрати до себе. Так вони і потрапили в Росію. Їх прийняли гостинно, ставилися зі співчуттям, взяли на роботу в колгосп. Він був багатий, забезпечував продуктами; навіть мед і молоко давали.
Так минуло три роки. І хоч сім’ї Євдокії було там добре, та рідний край найдорожчий — дуже хотілося додому в Україну.
Незважаючи на вмовляння родичів та голови колгоспу, вони повернулася до своєї домівки. Побаченим ужахнулися... Подвір’я сусідів позаростали бур’янами. На їхньому кутку серед живих залишився тільки 90-річний дід. Вимерли цілі сім’ї... Цей страшний список могла б поповнити і сім’я моєї прабабусі, якби не родичі та Божа милість...
Страшні сліди залишила війна
Євдокію Іванівну Підчибій, а їй тоді було вже 23 роки, війна застала у Києві в Дарницькому районі, де вона проживала з чоловіком та дворічною донькою Лідою. Чоловіка призвали у перші дні війни. Провела його у Дарницький військкомат, а Київ у цей час бомбили, між людьми була паніка... Тільки встигла перейти залізничний міст, як налетіли фашистські літаки і міст розлетівся вщент. Загинули охоронці — молоді солдати.Молода Євдокія вирішила поїхати до матері в Балико-Щучинку, де пройшло її дитинство. Взяла необхідні речі, дитину на руки і поплила на пароплаві по Дніпру. У Балико-Щучинці радянські війська готувалися до переправи. Вони відступали. Тож наприкінці липня – на початку серпня німецькі війська були вже у селі. Йшли тяжкі бої.
«Більшість наших солдат встигла переправитись через Дніпро, а хто не встиг, потрапив у полон і був розстріляний німцями, — згадує Євдокія Іванівна. — Деякі солдати поховались у бур’янах та в людських хатах. До нас теж забігло троє. Ми перевдягли їх у цивільний одяг. Один із них заліз на горище, другий у кукурудзу, а третій вхопив на руки мою доньку, щоб подумали, що він господар хати. Коли зайшли німці, один із них зняв з голови кашкета, щось сказав по-своєму і стали радянського солдата забирати. Мати впала перед німцями на коліна, стала молитися, плакати і просити не забирати його, бо це її рідний «кіндер». І німці змилувалися. Солдату, якого Євдокія Іванівна з матір’ю врятували життя, було 35 років. Вдома на нього чекали дружина і четверо дітей. Не знайшли німці і тих, що заховалися. Подальша доля всіх трьох невідома.Село залишалося під німцями. Обрали старосту села. Замість колгоспу став громгосп (громадське господарство). Пішли свої служити «поліцаями». Багато з них мали зв’язки з партизанами, допомагали їм.
Навесні 1942 р. був перший набір у німецьке рабство. Погрожували: хто не піде добровільно, то сім’ю розстріляють, хату спалять. Забрали 16-річного брата Євдокії. Три рази він тікав з німецької неволі, а після четвертого його забрали до концтабору «Штутгарт», звідки його звільнили радянські війська у кінці війни.Ходили поліцаї облавами вдень і вночі, вдиралися у хати. Люди ховалися — тікали в ліси, в яри, щоб урятуватися.
За законом, нібито не мали забирати тих, у кого малі діти та на закон багато хто не зважав. Однієї ночі прийшли і до Євдокії. Двері вона не відчинила, то німці їх вибили. Пригорнула до себе доньку і сказала, що нікуди не піде. Мати викликалась іти замість неї... Повели її за собою до Ржищева. Туди зводили людей із усіх навколишніх сіл. Коли набирали певну кількість, відправляли пішки до Києва. Була зима. «Через 12 днів після того, як маму забрали, бачу, шурхає вона по снігу. У Києві її «забракувала» комісія. І пішки вона долала кілометри з Києва до Балико-Щучинки... Які думи вели її додому, де брала сили голодною йти по холоду окупованою територією?», — зі сльозами на очах згадує жінка.Коли німці почали відступати, то попереду себе гнали мирних людей і худобу. У серпні 1943 року із села Балико-Щучинка також виганяли, бо в селі була переправа. Люди робили собі схованки. Вночі копали ями глибиною до 1,5 метри, щоб можна було туди влізти, а під землею утворювали житло. Сім’я Євдокії Іванівни також зробила таку схованку разом із дядьковою сім’єю. «Але я частіше сиділа в кущах — в окремій схованці, бо дитина моя тоді страху не знала, мовчати не вміла і могла виказати всіх, хто ховався разом з нами. Коли ходив патруль і обстрілював кущі, то я колихала бідну дитину так, що їй дух забивало. Одного разу я не встигла сховатися, мене з донькою побачили двоє німців і направилися у наш бік. А ми були якраз біля схованки рідних. Я швиденько замаскувала вхід. Відійшла метрів десять до шовковиці, посадила доньку, а сама ніби рву ягоди для дитини. Німці підійшли, і я зрозуміла, що вони сваряться на мене за те, що я не послухала наказу. Я взяла дитину на руки і з переляку плачу. Бачу один з них витягує пістолет, направляє на мене, а другий своєю рукою йому дуло пістолета пригнув до землі, щось сказав і вони швидко від нас пішли», — оповідає жінка.
Наступного дня в Балико-Щучинку увійшли радянські війська. З обох боків і попереду німці, а позаду — Дніпро. Билися на одному місці чотири місяці. Після останнього бою були найбільші втрати, ніхто живий не повернувся… Дніпро не раз був червоним від крові... Скільки їх, сердешних, на дні лежать... А як тяжко було жінкам-санітаркам, що тягли на своїх плечах поранених. Скільки їх полягло на дніпровських кручах...
Радянським військовим не вистачало харчів, брали те, що давали люди.
Напередодні Різдва 1944 року німці відступили.. У село поверталися жителі на свої згарища. Хто в погребі оселявся, хто землянку викопував. Почали прибирати трупи — ними була густо встелена земля. Ховати ходили всі, як на роботу, кожного дня. Спочатку утворили п’ять братських могил. А потім голова сільради розпорядився стягувати трупи у траншеї. Казав, що, копаючи могили, можна не встигнути прибрати усі тіла, тоді вони розкладуться, розпочнуться хвороби. Мертвих солдат роздягали і роззували до спідньої білизни. Одяг був потрібний тим військовим, якими поповнювалася армія. Нового не було де брати...
Жити було дуже важко, адже село було спалене і зруйноване. Напівголодні ходили на роботу, орали коровами, копали лопатами, жали серпами, молотили ціпами, снопи носили на плечах.Після війни Євдокія разом з донькою та чоловіком, який, на щастя, повернувся живим, переїхали в село Вишеньки — на батьківщину чоловіка. Проживає вона там і сьогодні.
Усе далі відходять грізні й важкі роки війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував свого життя, 1418 днів і ночей в ратних і трудових подвигах наближав Перемогу. Скільки горя, страждань за цією цифрою!Історією може бути лише те, що ми збережемо. І перед нами, нащадками тих, хто зміг пережити Голодомор, війну, і тих, кому не судилося вижити, постає надзвичайно важливе завдання — гідно вшанувати пам’ять про них.
Марія Голуб