(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Жив духом і долею України

  • 09 грудня 2011
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 503
  • Автор: admin
  • 0

Отаман Зелений народився 16 грудня 1886 року. З вуст і в книгах про нього чули й читали: не інакше як «бандит Зелений» називали отамана, командира Дніпровської дивізії Данила Терпила — організатора народного повстання на Київщині проти ненависної більшовицької влади. Він користувався великим авторитетом у народних мас Київщини, зокрема, рідного йому містечка Трипілля та населених пунктів Обухівщини, Васильківщини, Білоцерківщини і за короткий час міг мобілізувати до Дніпровської дивізії близько 35 тисяч селян. Це була велика сила озброєних повстанців, які вели непримиренну боротьбу проти регулярних частин червоної комуни та всіляких комсомольців-добровольців з продзагонів та загонів «радянського правосуддя». Боровся Зелений і з німецькими та денікінськими зайдами, покликаними на допомогу недалекоглядним командуванням армії УНР.

Про бойові дії отамана Зеленого написано багато правдивого і легендарного. Але про його роки заслання в Архангельську губернію, які вплинули на його формування як стійкого борця за вільну і незалежну Україну, лише згадується. І взагалі ця сторінка життя тоді майбутнього отамана ще не досліджена. Запропонована публікація якоюсь мірою заповнить цю прогалину. Адже архангельські архіви поки що малодоступні для українських істориків.
Особою Зеленого одним із перших у Росії зацікавився  архангельський історик Юрій Дойков автор книги «П. П. Чубинський. Предтеча української свободи» та ряду інших досліджень, присвячених періоду революції, громадянської війни і терору на Україні.  Років десять тому він натрапив на справу Данила Терпила в державному архіві Архангельської області, не знаючи, хто він такий. Але щось законспектував собі в зошит, а коли  написав йому, щоб ще раз заглибитися у справу Терпила-Зеленого, у Росії настав час заборон. Зі зміною директора архівної установи змінилися і правила, особливо перестали видавати справи про українців. Минуло ще кілька літ. Історик не забарився скористатися «пом’якшенням клімату» і знову взяв справу Терпила до рук, а потім надіслав до Борисполя ксерокопію списку книг, відібраних у політичних засланців Данила Терпила та Андрія Іващенка, і дещо інше. Ім’я Іващенка невідоме. Ймовірно, це теж повстанський провідник, що в 1923, -24 роках оперував зі своїм загоном проти більшовиків у Лубенському повіті на Полтавщині, пізніше був страчений у Полтаві разом з чотирма товаришами. Проте цілком відомо — це був свідомий, революційно налаштований українець, що розділив долю політичного неблагонадійного разом з Данилом Терпилом.
* * *

Радів повітовий справник такій несподіваній знахідці. Ще ніколи йому не вдавалося знайти у політичних крамолу, а тут на тобі — ціла бібліотека постала перед його очима — аж 58 назв книг та брошур різних видань. Як її можна було зібрати і привезти з України до далекої і незнаної Усть-Цильми, що загубилася у безмежжі малолюдної північної губернії. Яким це був населений пункт, можна здогадатися, бо навіть у сучасній «Поморській енциклопедії» (Архангельськ, 2001) для цього села не знайшлося місця. Проте відомо, що тут під наглядом поліції проживали 150 політичних засланців.

Тож радість охоплювала поліцейського справника, який ретельно записував  назву кожної книги, їх авторів та видавців. Подумки гадав, що за такий «улов» йому буде подяка від начальства або якась вища нагорода, бо до протоколу додав список книг, відібраних у політичних засланців 17 червня 1910 року. Мабуть, півдня чи більше передивлявся літературу поліцейський служака, а потім вносив до переліку. Понад чотири аркуші зайняв список книг, брошур, газет, журналів. Першими стояли у списку заборонені для користування видання. Їх дев’ять: «Подпольная Россия» С. Степняка, «История революционного движения» А. Туна, «Пересмотр аграрной программы рабочей партии» Н. Ленина, «Как добыть землю трудовому народу», додаток до «Северной России», «Женщина и политика», книговидання (нерозбірливо), «Интеллигенция и народ», видання «Труд и воля», «На военной службе», видання «Колокола»,«Гроза Міністрів» (нерозбірливо), «Батько Мілоня» Гі де Мопассана. Ці книги обведені фігурною дужкою і позначені в алфавітному переліку забороненої літератури. І справді, лише самі їхні назви викликали тривогу у повітового справника. Адже їх читали неблагонадійні політичні засланці, бо знаходили в них відповіді на трепетні запитання суспільного і громадського життя як всієї Російської імперії, так і людської особистості, її права і свободи.

Терпило був не новачком в Усть-Цильмі: йшов другий рік його перебування на засланні. Тож у нього та його товариша Іващенка і зберігалася ціла бібліотека. Скоріше за все, ці книги потрапили до засланців нелегальним шляхом. Інакше провезти таку кількість одноразово — справа не перспективна. Ймовірно, тут зібрався цілий гурт українців і під керівництвом Терпила й Іващенка і створювалася книгозбірня, одна з найбільших в Усть-Цильмі. Переслати книги легально, звичайною посилкою було ризиковано, бо навіть листи, які писали політичні засланці, і кореспонденція, що надходила їм, ретельно перевірялася спершу поліцейським справником або наглядачем, а тоді вже передавалася далі адресатові. Такі правила діяли ще в ХІХ столітті. І нема підстав думати, що вони були пом’якшені, коли вся імперія була начинена нелегальною літературою, як діжка порохом, яку жадібно читали в різноманітних товариствах, гуртках, нелегальних зібраннях всі, хто йшов супроти вітру царського режиму. За рік-півтора перебування на засланні Терпило та Іващенко накопили значну бібліотеку і якимось чином вона «кольнула» око повітовому справнику, а той з обшуком не забарився.

Які ще книги були в нелегальній книгозбірні? Окрім дев’яти вже згаданих, далі в списку значилися твори Б. Грінченка, В. Винниченка, Н. Кобринської, М. Грушевського, І. Франка, В. Доманицького, П. Куліша, Марії Загірної, О. Русова, Софії Русової. А. Чехова, Л. Толстого. Двадцять третім у списку стоїть Шевченків «Кобзар» — найдорожча книга для палкого патріота України, яким був Данило Терпило. Він, мабуть, з ним ніколи не розлучався, бо слова Шевченка наповняли його любов’ю і ненавистю, вогнем і попелом, незбагненною силою і спрагою до боротьби за кращу долю. Отже, на засланні Терпило жив словом, духом і долею України.

Із 58 видань, зазначених у списку, понад сорок українських. У холодному, непривітному напівдикому краю Терпило, крім Шевченкового «Кобзаря», читав історичну і художню літературу, статті, оповідання і навіть газету «Земля і воля» № 18, за серпень 1909 року. У його бібліотеці — Український декламатор «Розвага», Український календар за 1907 рік, збірник «Народное дело», літературно-науковий місячник «Нова Громада», «Виговщина» П. Куліша, «Великий Молох» В. Винниченка. «Без праці» І. Франка, «Про старі часи на Україні» М. Грушевського, «Серед темної ночі», «Про Євгена Гребінку», «Якої нам треба школи» Б. Грінченка та його драми і комедії у двох томах, «Як люди живуть у Норвегії», «Серед виноградарів південної Франції» та «Пригоди на хуторі» О. Русова, «Добра порада» М. Загірної, «Чортяча спокуса» Левицького. Цікавили його і такі видання Мицюка, як про переселення на Амур та Уссурійський край, в Західний Сибір, у киргизький степ. Серед зарубіжної літератури були «История французской революции», «Живий телеграф» Б. Пруса. Серед різноманітних видань і «Организация общественных учреждений в будущем обществе, видання «Колокола» та інші. Але за тематикою, за розмаїттям авторів це була найуверсальніша бібліотека для того часу в північному краю, дуже віддаленого від великих міст та політичних центрів імперії.

Останнім 59 пунктом поліцейський чиновник записав одинадцять зошитів з революційними піснями та 40 листами. Прикро, що справник дав тільки загальну кількість зошитів, не перераховуючи пісень і не передав їхнього змісту. Якщо ці зошити будуть знайдені, вони розширять наше уявлення про вподобання Данила Терпила не тільки в книгах, а й піснях. Адже це те духовне надбання, яке формувало й утверджувало Терпила як стійкого, цілком свідомого громадянина, захисника долі народу, самовідданого борця за вільну й незалежну Україну. Не названо й авторів листів. Можна здогадатися, що це були листи, одержані Терпилом від своїх кореспондентів, з якими він листувався. Але з ким? Усе це залишається поки що нез’ясованим.
Яким чином таке «сузір’я» книг потрапило до Д. Терпила, на цю загадку проливає світло одна справа архангельського архіву під назвою: «Переписка, произведённая при Архангельском губернском жандармском управлении по делу Архангельской организации социалистов-революнионеров». Почата 30 травня, закінчена 3 вересня 1910 року. У справі зібрані протоколи. Найбільшу увагу привертає протокол № 16. Він займає понад п’ять сторінок машинописного тексту. Жандармський полковник Кох 2 червня 1910 року в присутності свідків оглядав листи і рукописи, взяті під час нічного обшуку 30 травня того ж року на квартирі лікаря Сергія Андрійовича Никонова і його дружини Антоніни Василівни в м. Архангельську. Це був своєрідний проміжний пункт збору кореспонденції, яка надходила засланцям і від засланців до адресатів у різні кінці Російської імперії. Через квартиру цього лікаря надходила і грошова допомога, яку вони пересилали, або передавали найнужденнішим. Про це при огляді листа від 23 травня із Бахчисараю за підписом «Соф. Масшина» засвідчує такий запис полковника Коха: «Милая Нина Васильевна. Полученные Вами на днях 20 рублей предназначены для помощи товарищам, причём, в виду большой трудности добыть теперь даже и такую ничтожную сумму убедительно прошу направить их туда, где переживается наиболее острая нужда. Весьма вероятно, что небольшая помощь будет высылаться ежемесячно. Мне поручено списаться с Вами и узнать подробнее о положении ссылки — существует ли теперь организованная помощь отдалённым и всегда особенно нуждающимся уездам. Чтобы не тратить времени на предварительную переписку, я решила сейчас же послать деньги, зная, что Вы распорядитесь ими целесообразным и наилучшим образом, а также не откажите сообщить всё, что найдёте нужным из жизни ссылки на севере».

З наступних записів протоколу видно, що сім’я цього лікаря була гуманною і співчутливою до чужого горя і взяла на себе обов’язки не лише посередницького пересильного пункту кореспонденції і грошей засланцям, а й допомагала дітям тих батьків, яким тюрма та заслання зруйнували господарство. Лікар Никонов мав велику практику і зв’язки, надавав матеріальну і моральну допомогу засланцям, клопотався за їх переведення або залишення в м. Архангельську, видаючи для цього відповідні медичні документи.

Наступний фрагмент протоколу стосується і нашого героя. Подаю мовою оригіналу при збереженні орфографії запису: «Село Устьцильма 8 марта за подписью «Василий Машинцев» с обращением: «Товарищ Наулина Наполеоновна!» Автор просит о высылке для ссыльных: «В учебниках здесь ощущается огромная нужда. Книги лишними также не будут. Если есть возможность прислать, то пришлите того и другого. Дело с газетами здесь обстоит совсем не блестяще: на 150 ссыльных выпысываеться всего четыре русских газеты… если у вас имеется возможность выслать нам один екземпляр «Киевских вестей» — то вышлите, будем очень обязаны. Адрес для книг и учебников таков: село Устьцильма, политическому ссыльному Даниилу Терпило. Адрес для газеты мой, т. е., В. В. Машинцеву. С товарищеским приветом».

Перебуваючи на засланні, Терпило не сидів без діла, а займався самоосвітою, читав книги і газети, готував себе до подальшої політичної боротьби. У нього було багато спільників, з якими він листувався і які постачали його потрібною літературою. І тут же користувався маленькою хитрістю. Щоб не викликати підозри у поліції, книги і підручники одержував на своє прізвище (мабуть, так дозволялося), а газети, як бачимо, на ім’я іншого адресата. Листи надходили з України і Росії від різних кореспондентів і найрізноманітнішого змісту. Після розгляду 36-го конверта полковник Кох залишив у вже згаданому 16 протоколі такий запис:

«№ 36 – конверт с адресом Устьцильма, Архангельской губернии, Печерского уезда, ссыльному Даниилу Терпило. Письмо – Архангельськ 13 мая 1910 года. Перспектива заграницы завидная, ибо (нерозбірливо) с первых шагов я столкнусь с священным трудом, чувствовать который я перестал с 906 года».

Ось такі зізнання одержував Данило від свого, невідомого нам, товариша. Які наслідки, які заходи запроваджували жандарми щодо знайденої бібліотеки та листів, поки що невідомо. Мабуть, посилювався режим контролю за піднаглядними, особливо за кореспонденцією, яка надходила їм з усіх усюд. А втім, Данилу Терпилу жилося — не мед смакувати.

Село Усть-Цильма адміністративно підпорядковане Мезенському повіту, а потім стало адміністративним центром Печорського повіту. У ньому і провів Терпило три роки заслання. Для Данила воно почалося 22 вересня 1908 року. Спершу за ним наглядав мезенський повітовий справник, а потім розпорядженням архангельського губернатора справа Терпила була передана печорському справнику. З цього приводу губернатор І. В. Сосновський 31 серпня 1909 року писав: «Сделав распоряжение о переводе поднадзорного Даниила Ильича Терпило из Мезенського уезда в Печорский, предлагаю Вашему Высокоблагородию по прибытии названого лица в Ваше распоряжение учредить за ним надзор полиции и об исполнении донести. Терпило выслан в Архангельськую губернию по постановлению Г. Министра Внутренних Дел на три года, считая срок от 22 сентября 1908 года».

Після арешту в Київській міській поліції на Терпила склали відкритий лист за № 12442, зазначивши в ньому прізвище, ім’я, по батькові, селянське походження, місце проживання, без привілеїв, відправлений без кайданів, але потребує нагляду як політичний арештант. Його прикмети: вік — 21 рік, зріст — середній, обличчя — чисте, очі — сірі, чуб, брови — русяві, вуса — (нерозбірливо) світло-русяві, ніс — (нерозбірливо), особливі прикмети — на долоні лівої руки — шрам. Ці прикмети були відправлені на вимогу архангельського губернатора. Вони ж були повторені у відкритому листі, написаному в Печорському повітовому управлінні 29 серпня 1911 року за 24 дні до повного закінчення строку заслання. Окрім указаних вище прикмет, зазначено: «ніс — помірний; особливого нагляду не потребує». Це вже буде в останні дні його перебування в архангельському краї.

А поки що його заслання тільки почалося, і поліцейські справники виконували всі інструктивні положення щодо утримання його під гласним наглядом. Певно, так буде спокійніше на душі, бо, крім усього необхідного, від засланця взяли ще й розписку. У справі вона зберігається без зазначення дати, але видно, що її підписував Терпило у перші дні перебування в Усть-Цильмі. Текст її був написаний рукою мезенського справника, але підпис стоїть Терпила. Розписка такого змісту:
«Я, нижеподписавшийся, прибывший сего числа под надзор полиции даю сию подписку Мезенському Справнику в том, что из места, назначенного мне для жительства, я никуда без разрешения отлучаться не буду; 2) что предписание Губернатора от 14 августа 1900 года за № 2353 о порядке подачи прошений; и 3) от 8 мая 1907 года за № 3331, воспрещающее поднадзорным иметь и хранить всякого рода оружие, мне об’явлено, в чём и подписуюсь. Даниил Ильич Терпило».

За свідченням історика Юрія Дойкова, Терпило жив у будинку селянина Микити Рочева. Там при обшуку і були знайдені книги та зошити з революційними піснями та листи. Подальші пошуки можуть дати відповіді на питання, які пісні там записані, від яких адресатів зберігав листи, а поки що звернемо увагу на умови його життя і матеріальне становище.

Село Усть-Цильма — адміністративний центр Печорського повіту. У ньому проживали 150 засланців. Серед них — Данило Терпило. Це один з найближчих населених пунктів до Північного Льодовитого океану. Населення займалося риболовлею, полюванням, тваринництвом, переважно оленярством. Північно-східна частина повіту являла собою неозору тундру, зрідка покриту дрібним лісом, частково лишаями, мохом, дрібним верболозом. Достеменно невідомо, чим займався Терпило в цьому невеличкому населеному пункті, яку роботу виконував. Ще з середині ХІХ століття відомо, що засланці вирізнялися грамотністю порівняно з корінним населенням, вони могли читати і писати. В архівній справі Терпило значиться грамотним. А чи міг виконувати якісь службові обов’язки? Якби займав службову посаду, йому б платили жалування. А то бачимо, що він періодично звертався з проханням до губернатора за допомогою. Ось одне з них:

«Его Превосходительству,
Господину Архангельскому Губернатору
административно ссыльного
Даниила Ильича Терпило

ПРОШЕНИЕ
Нуждаясь в зимней одежде и не будучи в состоянии приобрести на свои средства, покорнейше прошу Ваше Превосходительство сделать от Вас зависящее распоряжение о выдаче мне зимних одежных денег.
Д. И. Терпило
1910-го года. Октября 30 дня.
С. Устьцильма»
Наближалося літо, ставало тепло і з подібним проханням знову звертався до губернатора, бо, не маючи власних засобів, прохав видати гроші на літній одяг. Про це він писав 6 квітня 1911 року. Весну і літо перебував в Усть-Цильмі. Лише наприкінці серпня 1911 року розпорядженням губернатора його перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили пароплавом. Останні дні свого заслання Терпило провів в Архангельську, поки 22 вересня 1911 року не закінчився його строк. Отримавши звільнення з-під нагляду, міг повернутися додому. Як свідчить обухівський краєзнавець Ю. К. Домотенко, у Трипіллі він з’явився в 1914 році. Тоді почався новий етап його життя.

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.