Людина. Українець. Журналіст. Редактор

Мені випало щастя бути знайомим з цим неординарним бориспільцем в останній період його короткого життя. Спілкувалися ми здебільшого в редакції газети «ТС», куди я приносив свої статті, а також під час сесій Бориспільської міськради, народними депутатами якої обидва були обрані навесні 1990 року. Зрідка зустрічалися у спільних знайомих. Декілька разів бував у нього вдома. На підставі того найсуттєвішого, що зберегла пам’ять, коротко поділюся спогадами про Валентина Лисицю.

Від природи це була доброзичлива, гуманна, толерантна, неконфліктна, поміркована, дуже інтелігентна людина і, як кожна творча особистість, мало пристосована до жорстоких реалій життя. Мене В. Лисиця приваблював передусім своєю величезною ерудицією, добрим знанням літератури, української історії і культури, адекватним розумінням менталітету бориспільців, умінням давати точні і влучні оцінки людям. І, безперечно, великим патріотизмом, але не тільки інтелігентсько-книжним чи казенно-обов’язковим, показним, а отим стихійно-народним, що був завжди притаманним справжнім корінним бориспільцям, які у всі часи, при будь-якій владі, пам’ятали про славний свій козацький рід.

Політичний світогляд В. Лисиці зазнав певної еволюції в останні роки його життя. Ще навесні 1989 року за своїми ідеологічними переконаннями він, як колись М. Скрипник і М. Хвильовий, був націонал-комуністом. Але з часом під впливом прочитаного і продуманого його світогляд зазнав докорінних змін. І вже на осінь 1991 року він стояв на позиціях української соціал-демократії європейського зразка. Питання української національної державності і соціальної справедливості були наріжними у його політичному світогляді.

Валентин Лисиця дуже багато читав. На його робочому столі в редакції, навіть удома на дивані, завжди лежали десятки свіжих газет і журналів. Він тримав руку на пульсі всіх новин і стежив за дискусіями істориків і політологів щодо подій минулих і тогочасних. Пам’ятаю одну з наших останніх розмов. Ішлося про сутність доктрини комунізму, причини провалу її практичного втілення у формі ленінізму-сталінізму в колишньому СРСР. Ми обидва дійшли висновку, що комуністична партія, як єдина правляча в країні, за 70 років накоїла багато злочинів проти підвладного народу, тому має назавжди зійти з політичної арени. Свідченням того, що СРСР і КПРС ганебно збанкрутували, стало те, що ніхто на теренах однієї шостої планети не зафіксував ані найменших народних протестів проти розпаду імперії, заборони «керівної і спрямовуючої». Та й самі партійні члени мовчали, хоч компартія нараховувала тоді понад 18 млн. осіб.

Зізнаюся, іноді Валентин Васильович, як прихильник поступових змін, критикував мене і деяких інших активістів за радикальні виступи у пресі, на сесіях міськради, на мітингах. Хоча з позицій сьогодення наші висловлювання не були «екстремістськими». Але на той час вони здавалися незвичними, бо містили вимоги до влади рішуче проводити декомунізацію, деленінізацію, дерусифікацію, наполегливо утверджувати українську мову, культуру, відроджувати національні традиції, не допускати зростання цін, тарифів, зниження життєвого рівня народу. Деяке несприйняття в нього знаходила наша рішуча позиція про те, що після ухвалення Акта проголошення незалежності України потрібно негайно розпустити обрану 1990 р. Верховну Раду і провести разом з референдумом і президентськими виборами дострокові парламентські вибори. На наше переконання, новообраний законодавчий орган був би якісно кращим, більш проукраїнським, бо в його складі відчутно зріс відсоток націонал-демократів і зменшилася б кількість голів колгоспів, «червоних» директорів і секретарів парткомів та інших «колишніх» комуністів. Відповідно, й закони, прийняті такою ВР, були б прогресивнішими. Можливо, й реформи були б проведені швидше, справедливіше й ефективніше. Й Україна сьогодні не була б посміховиськом для Європи і світу. Бо де це бачено — так бездарно змарнувати добрі стартові можливості?!

Пам’ятаю дискусію з питання: варто чи ні проводити люстрацію. Ми стверджували, що вона очистить державний апарат від тих одіозних осіб, які в комуністичні часи гнобили українців за патріотичні переконання: звільняли з роботи, виключали з навчальних закладів, запроторювали до психіатричних лікарень, щоб вилікувати від вільнодумства або до тюрем, щоб ізолювати від суспільства. Валентин Васильович найбільше боявся, щоб таке очищення не перетворилося на розправу над представниками старої влади. Як християнин і гуманіст, він був рішучим противником насильства, помсти, а тим паче розправи над поверженими ворогами. До речі, якось він мені розповів, що й сам у студентські роки зазнав утисків за «український буржуазний націоналізм». А насправді — за те, що разом з іншими представниками патріотичної молоді у студентські роки брав участь у відродженні народних традицій, принципово розмовляв рідною мовою.

Як журналіст і редактор, Валентин Лисиця багато зробив для того, щоб «ТС» із «залізобетонного» комуністично-колгоспного «брехунця», якою вона була впродовж кількох десятиріч, стала справді громадсько-політичною газетою, людяною, цікавою для всіх верств населення, щоб на її сторінках мали можливість висловитися бориспільці різних політичних переконань. Адже до приходу на посаду редактора В. Лисиці газета в кожному номері писала про «геніальні» діяння генеральних секретарів КПРС, звершення «народолюбних» очільників меншого калібру, про «історичні» рішення пленумів ЦК, міськкомів, обкомів комуністичної партії, про рекордні надої та врожаї, високі досягнення передовиків виробництва. Але замовчувала такі огидні явища, що вкоренилися в суспільстві і проросли буйним цвітом, як корупція, інфляція, масове злодійство, пияцтво, розпуста, хронічний дефіцит найнеобхідніших товарів і продуктів, наявність спецрозподільників і спецпайків для начальства, жахливу екологічну ситуацію, приховування від народу правди про наслідки аварії на ЧАЕС тощо. Рапортуючи про «досягнення», газета замовчувала катастрофічний стан тодішньої радянсько-соціалістичної економіки, її відставання за всіма показниками від економіки «капіталістичних» країн.

Валентин Васильович був дуже фаховим журналістом і редактором. Рівних йому за професіоналізмом не було й нема в Борисполі за останні 20 років. Хоча, може, про це комусь і неприємно чути. Він підняв планку журналістської майстерності редагованої газети на таку висоту, утримати яку виявилося не до снаги жодному з його наступників. Через це «ТС» стала закономірно втрачати популярність у бориспільців. В. Лисиця підняв газету до європейського рівня: домігся об’єктивного, різнобічного висвітлення нею суспільно важливих тем, фактів і явищ нашого складного життя. Прагнув, щоб усі значущі події знаходили неупереджене висвітлення на шпальтах газети. Він свято дотримувався головного правила демократичної журналістики — поважати читачів як розумних, самодостатніх людей. Тому не нав’язував їм, як це практикувалося раніше, грубо й безпардонно, однозначних думок, оцінок і висновків. Навпаки, знявши всі снобістські бар’єри, духовно наблизив видання до читачів. При обговоренні гострих суспільних і громадських проблем, демонструючи неупередженість, завжди надавав слово для виступів представникам діаметрально протилежних поглядів. Найкращою оцінкою роботи В. Лисиці на посаді редактора була рекордно велика кількість передплатників «ТС», кожен з яких міг сказати: «Трудова слава» — справді моя газета!».

Валентин Васильович був наділений Богом такою рідкісною сукупністю привабливих якостей, сума котрих давала право говорити про його особливу харизму. Таких людей у всі часи було небагато. Особливо прикро й боляче, коли на злеті своєї творчості вони відходять за межу. Бо після цього у світі меншає доброчесності, мудрості, віри й надії.

Анатолій КОВАЛЬЧУК

P.S. Цей матеріал був написаний до 20-тиріччя загибелі Валентина Лисиці. Але «ТС» з незрозумілої для мене, родини і друзів причини його не надрукувала, хоча двічі обіцяла це зробити. Спочатку до 21 грудня — дня сумної дати, а згодом — до річниці від дня народження Валентина Васильовича в середині січня.

Висловлюю побажання редакторам усіх газет мати таку шану й повагу в читачів, щоб завжди бути для бориспільців взірцем Громадянина, Патріота і Журналіста.