Сонячний дощ

Навіть не віриться, що вже рік минув відтоді, як відлетіла у вічність душа прекрасної людини, матері, дружини, бабусі, нашої незабутньої Валентини Миколаївни Сайко. Для мене вона була не лише колежанкою з 1975 року, посестрою по перу, але й задушевною доброю подругою, готовою завжди прийти на допомогу, розрадити, допомогти. А її першої допомоги я так потребувала напочатку своєї творчої кар’єри, коли приїхала за направленням до Борисполя після навчання у КДУ ім. Тараса Шевченка. І серед багатьох аспектів цієї допомоги була, так би мовити, й мовна, адже для мене, кримчанки, тут виникали певні проблеми. І ця, сама така ще молода тоді журналістка, завжди тактовно вміла підказати, надати пораду, іноді й відредагувати недолугий текст. Їй у великій мірі завдячую своїм нинішнім знанням. Та й донині готуючи той чи інший матеріал, шукаючи те чи інше єдине правильне слово, часто пригадую Валентинине ставлення до пошуків у царині мови, яку вона до безтями кохала, знала досконало і вміла знаходити оті самі єдино потрібні слова.

Випадок, який хочу пригадати, в якійсь мірі інтимний, та такий символічний. Адже саме завдяки оцій рідній українській мові, яку ніколи не зраджувала, Валентина знайшла свою опору в житті, свого Володимира Сайка, який став турботливим чоловіком і татусем її дітям від першого шлюбу. Вперше Володимир побачив і почув майбутню дружину на якійсь конференції. «Ну звісно ж, усі виступали мовою північного сусіда. А ця тендітна жіночка вийшла до трибуни і заговорила такою ніжною, співучою нашою рідною українською мовою, що я був глибоко вражений і самою мовою, і її сміливістю, і…просто цією гарною жінкою.» Тож стріла Амура влучила у самісіньке серце чоловіка. А коли познайомився, порозмовляв, дістав змогу краще долучитися до її непересічної світлої душі, її інтелекту, то й поготів! Вони побралися, щоб разом рука об руку йти по цьому непростому життю, щоб разом доглядати спочатку дітей-школяриків, а потім і свого улюбленця-онука Ігорька. А звела їх до пари, з впевненістю можна стверджувати, рідна мова!

Валентина не лише писала сама для журналів і газет, ще й редагувала чимало книг місцевих авторів, «Книгу пам’яті», видання «Бориспіль у роки голодомору. В серцях і пам’яті. (1932–1933 рр.», журнали, видання яких приурочувалося до Дня міста. Вона готувала цікаві оригінальні і, можна стверджувати, унікальні сценарії до зустрічей у творчій вітальні «Суцвіття», що при Бориспільському Державному історичному музеї, свята вулиці Гоголя, на якій мешкала, вечорів Благодійного Фонду «Надія». Перелічити всі її творчі доробки і надбання просто неможливо, а ще ж встигла видати дві збірки ліричних віршів, у яких полум’яніє її світла чиста жіноча душа.

У передмові до збірки її віршів «Запалю свою свічу» я писала про сонячний дощ, про те, що навіть у найсумніших віршах Ваплентини Сайко відчувається світла нотка надії на те, що не вічні похмурі дні, що після нічної темряви обов’язково приходить світанок. Тож світлі вірші нашої Валі і досі зігрівають людські душі, а своїми прекрасними публікаціями, написаними такою гарною джерельною образною українською мовою, вона й досі промовляє до кожного, хто любить Україну. І відлетівши у незвідані світи, Валентина продовжує дарувати нам тепло свого серця.

Наталія МОЖАЙКІНА,
член Національної Спілки журналістів України з 1979 року