(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі та районі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Бандурист Микола Опришко

  • 15 червня 2012
  • Відгуки :0
  • Переглядів: 826
  • Автор: admin
  • 0

Бориспільщина — славний пісенний край, багатий талановитими митцями. Львівський дослідник кобзарства України Богдан Жеплинський, у своїй книзі «Коротка історія кобзарства в Україні (Львів, 2000) наводить біографії багатьох славних, відомих і маловідомих кобзарів, а також подає реєстр народних співців, знищених у 30-х роках або доля яких невідома. У цьому списку і бориспільські кобзарі Іван Олексійович Борець — учасник Першої народної капели кобзарів, Кіндрат Михайлович Конопліч грав у Київській і Бориспільській капелах, Григорій Якович Копан (помилково названий Конон) — один із засновників Першої української художньої капели кобзарів.

Про Миколу Васильовича ОПРИШКА автор не згадав жодним словом. Мабуть, не знав про його долю. Завдяки пошукам музикознавців, митців і краєзнавців його ім’я повернуто до пам’яті народу. Тож ця розповідь про нашого земляка — талановитого педагога і бандуриста.

Він упав важкопораненим у відчайдушному пориві бою, коли навколо гриміло, ревіло і вибухало смертельною небезпекою. З останніх зусиль бійці Південно-Західного фронту своїми тілами розтинали кільце оточення, прориваючись далі на схід до своїх. То були вересневі дні 1941 року, коли танкова армада німецького генерала Клейста в районі Кременчука і Лохвиці на Полтавщині замкнула радянські війська у кільце, перетнувши їм шлях для відступу. Під Чорнухами Микола Опришко впав пораненим і тривалий час непритомним лежав серед мертвих, поки його не знайшов селянин Бурима. Домашнє лікування не дало наслідків і він сповістив про важкопораненого бійця у лікарню. І там не могли порятувати йому життя. Гангрена охопила всі ділянки знекровленого тіла. Він помер на очах у медичної сестри. 21 вересня була поставлена остання крапка у його житті. А далі проти його прізвища — таємничо журливий напис: «пропав безвісти». І якби не тривалі пошуки, ми б і сьогодні не дізналися про «генерала музики», як його називали колеги у 30-ті роки, педагога, організатора і керівника перших ансамблів бандуристів Миколу Васильовича Опришка.

Народився він 6 жовтня 1898 року у Рогозові Бориспільського району в родині місцевого священика, де в особливій пошані були народні традиції і звичаї. З дитячих літ Микола захоплювався українськими народними піснями. Батько грав на народних інструментах і навчив сина грі на сопілці та скрипці. Згодом сім’я переїхала до Борисполя, де пісенна аура вплинула на подальший шлях талановитого юнака. Бориспільські хлопці й дівчата давно славилися прекрасними голосами, якими захоплювалися не лише прості селяни, а й композитор Микола Лисенко. У Борисполі батько часто брав хлопця на ярмарок, де вперше почув спів народних музик та сліпих кобзарів, які збирали навколо себе великий гурт зацікавлених слухачів. Ще з юнацьких літ народна пісня глибоко запала йому в душу.

Та шлях майбутнього бандуриста починався під «акомпонемент» батька, котрий бачив у синові своє продовження. Щоб розвинути голос, привів його у церковний хор, а потім після закінчення школи віддав Миколу до Полтавської духовної семінарії, яку не вдалося закінчити через раптову смерть батька 1915 року. Юнак змушений був повернутися додому і влаштувався учителем у школі. Одночасно був першим помічником керівника співочого гуртка Сергія Раєвського, сина відомого в Борисполі священика. Він так захопився народною піснею, що сам почав записувати народні перлини та награвати їх на бандурі. За словами письменника Миколи Кагарлицького, Бориспіль був для нього пісенною колискою і школою професійного гарту. Тут же дослухався і про відомого кобзаря-бандуриста Григорія Яковича Копана — організатора першої української капели кобзарів, яка вже голосно заявила про себе в 1918 році.

1920 року М. Опришко пішов до лав Червоної армії, де проводив активну роботу в гуртках художньої самодіяльності. А після повернення додому переїхав до Києва, де вчителював і керував гуртком бандуристів палацу культури харчовиків. Відчувши брак необхідної професійної освіти, 1923 року вступив до Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка на диригентсько-хормейстерський факультет.

По закінченні інституту його запросили до Першої української капели кобзарів, одного з визначних українських музичних колективів, концертні подорожі якого мали великий успіх. У його репертуарі було близько двохсот дум, історичних та чумацьких пісень. Цей колектив був незвичайним пропагандистом народного мистецтва. Йому вдалося виступати по всій Україні, Поволжі, Сибіру, Далекому Сході, Грузії, Ленінграді, Москві. Кожен виступ починався зі вступної лекції одного з кобзарів, якій розповідав про історію кобзарства в Україні, а за лекцією розпочиналася широка концертна програма.

У квітні 1930 року М. В. Опришко став художнім керівником капели. Він збагатив репертуар творами М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Богуславського, В. Верховинця, а також власними обробками народних пісень для бандури.

У Чорнухинському літературно-меморіальному музеї Г. С. Сковороди можна побачити афішу 1932 року Всеукраїнського державного театру Червоної армії, на якій зазначено про гастрольні подорожі «ТЕКАНС» — так називався Театрально-концертний ансамбль червоноармійської пісні, музики, танцю. Відповідальний та мистецький керівник М. Опришко. Концертна програма складалася безпосередньо з виступу ансамблю, солістів, балетних номерів, художнього читання, виконувалися масові бойові пісні, пісні Червоної армії, пародії та побутові пісні, кращі зразки класичної спадщини.

Окрім того, Опришко почав викладати гру на бандурі в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, а з 1940 року — в музичному училищі. За роки своєї невтомної праці він підготував багато талановитих учнів, які потім стали відомими артистами і працювали у провідних мистецьких колективах та наукових закладах республіки. Дослідники його творчості Б. Кирдан й А. Омельченко називають такими М. Чистоту, С. Сапсай-Баштана, О. Фоменка, Є. Оксака, Ю. Гурську, П. Муравську, А. Юр’єва та ін.
У зв’язку з реорганізацією кобзарського мистецтва у березні 1935 року київська капела об’єдналася з полтавською. Того ж року М. Опришко став керівником новоствореного ансамблю бандуристів Українського радіокомітету. А вже у травні слухачі вперше познайомилися з виступом цього колективу з шести чоловік, який своєю майстерністю швидко набув популярності у слухачів України. Уже наступного 1936 року ансамбль взяв участь у Всесоюзному радіофестивалі. За майстерне виконання програми журі преміювало колектив поїздкою до Москви. Бандуристи обслуговували військові частини, виступали перед трудовими колективами ряду областей України, брали участь у різних агітаційних акціях. За цей час колектив виріс до 25 музикантів. Окрім бандуристів, у нього влилися окремі солісти-співаки. У репертуарі нараховувалося понад 250 українських пісень і танців, а також твори різних народів Радянського Союзу.

У цьому колективі на повну силу розцвів талант М. Опришка як організатора, композитора й співака. Він значно збільшив ансамбль, поповнивши інструментальну групу з бандур скрипками, сопілками, цимбалами, контрабасами. Це була своєрідна модель майбутнього оркестру народних інструментів. Колектив двічі-тричі на тиждень виступав по радіо з новими програмами — таким був багатим його репертуар. При цьому всі обробки пісень для бандури були виконані рукою М. Опришка. У передвоєнні роки ансамбль під його керівництвом дав понад тисячу концертів по радіо. Відомий український музикознавець і фольклорист, заслужений діяч мистецтв України Микола Грінченко у «Літературній газеті» за травень 1941 року давав таку оцінку: «Ансамбль якнайкраще підійшов до смислу самого концерту, показавши в своєму виконанні вимоги естетичні і виховально-навчальні, і концертну артистичність, і живу правдивість даного зразка як фольклорного документа. Здавалося часом, що співають старі народні виконавці і творці народних пісень».

Творча праця керівником ансамблю бандуристів Українського радіокомітету, викладання бандури у Київській державній консерваторії, музичному училищі, Будинку народної творчості і численних самодіяльних гуртках дали можливість накопичити великий практичний досвід, освоїти багатий репертуар, який митець безупинно експериментував, перевіряв й утверджував на практиці кращі принципи кобзарського мистецтва. Свій багатий досвід і педагогічну практику йому вдалося викласти у підручнику з назвою «Школа гри на бандурі», якого в Україні не було. У передмові до видання музикознавець М. М. Гордійчук писав: «Будучи прекрасним знавцем хорової фактури і технічних виразових можливостей інструмента, він створив на основі народних мелодій значну кількість творів для різного складу хорових колективів з супроводом бандури. Особливої чудової обробки набула його чудова обробка «Ой попливи, утко», яку сміливо можна вважати класичним зразком творчості такого типу».

Однак видати підручник не вдалося. Почалася війна. Зважаючи на становище, яке посідав у мистецтві, М. Опришко міг евакуюватися на схід і продовжувати заняття улюбленою справою, словом і піснею піднімати дух радянських бійців, але він пішов на фронт захищати рідну землю і загинув у бою під Чорнухами 21 вересня 1941 року. Його рукопис 26 років пролежав у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, поки на нього натрапив колишній учень М. Опришка Андрій Омельченко. Належно оцінивши знайдений скарб, він, доопрацювавши й виправивши рукопис, видав його окремою книгою в 1967 році. Тритисячний тираж миттю розлетівся серед любителів кобзарського мистецтва. Вже наступного 1968 року, другий учень М. Опришка, Яків Прилипко, у рецензії «Скарб, повернутий народові», надрукованій у п’ятій книзі журналу «Народна творчість та етнографія» писав про необхідність другого видання підручника «Школа гри на бандурі», її тираж, а також про видання всього мистецького доробку М. Опришка, і наголошував: «Спадщина талановитого митця повинна служити на радість людям, для яких він творив і за яких віддав життя».

На жаль, на цей заклик ще ніхто не відгукнувся. А що відомо про самого митця М. В. Опришка?

Пошуки його могили і всієї правди про нього тривали понад сорок років, поки в Центральному архіві Міністерства оборони СРСР не було знайдено ім’я М. В.Опришка у списку тих, хто помер від ран у вересні 1941 року і похований на цивільному кладовищі с. Чорнухи Полтавської області. У 1986 році на братській могилі в Чорнухах під обеліском з написом: «Вічна пам’ять воїнам Радянської Армії, які загинули захищаючи рідну Батьківщину 1941–1945» нижче викарбуваний на плиті напис «Опришко М. В.».

Про самого ж митця розповідає експозиція в Чорнухинському літературно-меморіальному музеї Г. С. Сковороди, до якого свого часу передала матеріали про талановитого бандуриста його дружина Марія Петрівна Ручко. З ними люб’язно і щедро поділився директор музею М. Д. Соляник, за що висловлюю йому щиросердну вдячність.

Тож хто буде у цьому містечку на Полтавщині, вклоніться світлій пам’яті нашого земляка — педагога, композитора і бандуриста М. В. Опришка. Його ім’я варте того, щоб у Борисполі й Рогозові було увічнене в назві вулиць, в експозиціях районного й сільського музеїв і вже в 2013 році провести літературно-мистецькі заходи з нагоди його 115-річчя з дня народження.

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець

 
 
Залишити відгук  ↓
 
Ще ніхто не залишив відгуків.