Микола Петлицький — вірний син України

Після важкої хвороби помер Микола Петлицький — людина,  добре відома тисячам мешканців нашого краю. Цей світ передчасно покинув великий українець, справжній християнин, люблячий чоловік, батько і дідусь, надійний товариш. Його смерть стала непоправною втратою не тільки для численної родини, для друзів і побратимів, але й для бориспільської громади і, не побоюся цих слів, для всієї України. 

Ким був Микола Петлицький, за що його цінували всі порядні люди, особливо  українські патріоти з Борисполя і Києва? Таких людей, як Микола, завжди, у всі часи було в нас мало. Бо якби їх було більше, ми нині мали б зовсім іншу Україну. Від природи він був наділений особливою харизмою і багатьма талантами: мав неабиякий хист до малювання і до музики, був енциклопедично освіченим, на пристойному рівні володів інформацією з  різних галузей знань. Особливо добре знав історію України, мистецтвознавство. Був цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем. Задоволення від спілкування з Миколою отримували академіки, професори, народні депутати України, відомі політики. Багато хто з них під час перебування в Борисполі, зокрема Левко Лук’яненко, Павло Кислий, Іван Заєць, побували в його гостинній домівці.  

Микола мав природжене почуття справедливості й невгамовну козацько-гайдамацьку вдачу, тому завжди відстоював правду. Був активним у громадському житті,  ніколи  не стояв осторонь  боротьби за самостійну Україну. У 1960-ті роки  брав участь у національно-просвітницькому  русі кращих представників української інтеліґенції — русі «шістдесятників», яскравими представниками якого стали журналіст Вячеслав Чорновіл, публіцист Іван Дзюба, літературознавець і поет Василь Стус, філософ Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, художниця Алла Горська. Згодом більшість з них  зазнали репресій: одні були фізично знищені, другі засуджені до тривалих термінів ув’язнення,  треті — брутально вигнані з України. Микола Петлицький був близько знайомим з багатьма літераторами, художниками, артистами. Декотрим патріотам, переслідуваним комуністичною владою і позбавленим права на працю в Києві,  зокрема кобзарям — братам Василю й Миколі Литвинам — допоміг знайти роботу на Бориспільщині. 

 Сам Микола здійснив у ті роки кілька відчайдушних  і героїчних вчинків: однієї темної ночі він прикріпив синьо-жовтий прапор до щогли на висотному будинку Хрещатика. Згодом на стінах  інших будівель він яскравими фарбами писав антикомуністичні, українські патріотичні гасла, чим дуже перелякав компартійне керівництво Києва. Адже «українські буржуазні націоналісти» зухвало діють не десь у «бандерівському Львові», а в самому центрі «інтернаціональної» української столиці.  За вказівкою московського центру сотні таємних аґентів спецслужб — ланцюгових церберів окупаційного режиму — багато років  розшукували «небезпечного злочинця». Але марні були їхні зусилля. Микола виявився вмілим конспіратором. Як стало  відомо вже після проголошення незалежності України, оперативна справа під кодовою назвою «Художник-верхолаз» перебувала під особистим контролем тодішнього голови КҐБ.    

Були в активі  Миколи й інші патріотичні вчинки, здійснення яких потребувало кмітливості, винахідливості, мужності й витримки. За співпрацю з дисидентами він  тільки дивом уник  арешту, вироку «найсправедливішого у світі суду» й запроторення до  концентраційного табору. Проте багато років  вважався політично неблагонадійним, тому був позбавлений владою права працювати в галузях культури й освіти, навіть  викладати учням такий нібито зовсім неідеологічний предмет, як  малювання. 

У часи національного відродження, що розпочався наприкінці 1980-х років, Микола Петлицький приєднався до групи інтелігенції, котра створювала осередки Народного руху, товариств Української мови і «Меморіалу». Він допомагав нам не тільки як художник, малюючи плакати, пишучи гасла,  але й цінними порадами, бо дуже добре знав настрої різних прошарків населення Бориспільщини, як людина комунікабельна, мав широкі знайомства, в тому числі серед представників тодішньої влади.  Тоді ж Микола почав працювати у близькій йому сфері національно-культурного відродження. Із членів своєї родини створив аматорський колектив «Миколин гурт», малював картини, ікони,  виготовляв писанки. Але через хвороби і матеріальні труднощі дуже багато планів залишилися нереалізованими. На превеликий жаль, тепер уже ніхто не запише на диск у неповторному виконанні «Миколиного гурту»  народних мелодій середнього Подніпров’я, зафіксованих на Бориспільщині у середині ХІХ ст. П. Чубинським і М. Лисенком. 

Микола любив життя, людей та Україну. Люди відплачували йому взаємністю. 2002 року кілька сотень бориспільців обрали його депутатом міської ради. Микола пішов у владу з метою безкорисливо послужити громаді, а не для «дерибану» землі чи лобіювання чиїхось бізнесових інтересів, як це роблять інші депутати. Він чесно, сумлінно і професійно виконував свої обов’язки перед громадою, часто зустрічався з виборцями, надавав їм різнобічну допомогу.

За свою активну громадянську позицію, за вклад у перемогу української справи Микола був нагороджений почесною грамотою і цінним подарунком голови Київської облдержадміністрації, неодноразово отримував почесні грамоти і подяки міського голови Борисполя.  

Усім нам, хто віддав кращі роки життя за Українську державу, хто прагне бачити Україну українською, справедливою і заможною,  ще дуже довго не вистачатиме Миколи Петлицького. Його мудрих порад та виконаних на скрипці мелодій.

Вічна пам"ять великому українцю

Миколі Петлицькому!

 

За дорученням друзів та побратимів Анатолій Ковальчук