Надія Гриценко: «Якщо ми, українці, матимемо почуття національної гідності, ніхто не примусить нас вести своїх дітей у російськомовні школи і відмовлятися від рідної мови, мови наших Предків»

Надія Іванівна Гриценко — вчитель української мови та літератури Вороньківської ЗОШ, учитель-методист, заслужений вчитель України. Організувала і 20 років очолює шкільний театр «Барвінок». Створила у Вороньківській школі Музей літератури рідного краю та першу у Київській області Світлицю рідної мови. Об’єднала навколо себе учнів і педагогів школи і району, закоханих в українську культуру, пісню і рідне слово, та організувала мистецький клуб «Дивограй». Своїми думками про нинішні умови патріотичного виховання української молоді вона ділиться з читачами нашої газети.

— Надіє Іванівно, Ви працюєте вчителем у рідному селі понад 35 років. Ваше ставлення до мовного питання в Україні сьогодні?

— Свій трудовий шлях, як учитель української словесності, я розпочинала в ті часи, коли українська мова, мова великого народу, який має таку багатющу культуру, історію, була не лише непрестижна, а й зазнавала утисків… Непрестижно було навчатися на українському відділенні філологічного факультету педагогічного інституту. Студентів, майбутніх українських філологів, називали селюками і ставлення до них було зневажливе. Учитель російської мови отримував за урок на 15 відсотків більшу платню, ніж його колега, що викладав мову українську. Програма з української літератури була складена так, що у дітей з’являлася відраза до читання. У той же час на уроках російської літератури звучали кращі зразки. У багатьох з’являлося переконання, що наша українська література бідна, хуторянська, що наші класики писали лише про село, про кріпаків і т. д. Десятиліттями від нас приховували твори, які були шедеврами світової літератури.

А чого варта була постанова, що давала дітям відмовитись від вивчення української мови взагалі. Це був лінгвоцид через освіту. Лінґвоцид або мововбивство, як відомо, це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу, народності, нації. Кінцевою метою лінгвоциду є не фізичне винищення певного народу, а етноцид, тобто ліквідація цього народу як культурно-історичної спільноти. Лінґвоцид, у першу чергу, здійснюється через освіту і через привілеї для панівної мови і її носіїв…

А викладання у вишах російською мовою? Як важко було сільським україномовним дітям опановувати особливо технічні науки чи природничі, де багато термінів. Я підкреслюю, сільським, бо у містах, як відомо, українських шкіл на той час майже не залишилось.

Таких прикладів можна навести багато. І все це призвело до того, що українська мова опинилася на межі зникнення. Сьогодні таку ситуацію ми спостерігаємо з білоруською мовою. В усній формі вона звучить лише по селах і то з вуст людей похилого віку.

З часу проголошення України незалежною державою з’явилася надія на те, що наша мова встане з колін і займе належне їй місце. Передумовою цього був Закон про мови в Українській РСР, який вступив у дію з 1 січня 1990 року. А 10 стаття Конституції незалежної України дала впевненість у тому, що вже ніколи і ніхто не посміє зневажити мову, яка вважається однією з найбагатших мов світу.

Скільки зусиль довелося нам докласти, щоб виховати покоління юнаків і дівчат, які б не соромилися говорити українською, приїхавши до Києва, які б гордилися тим, що вони українці, які б у «Контактах» спілкувалися українською, співали б і слухали українські пісні!

А обов’язковий іспит з української при вступі до вишів як підняв престиж державної мови! Він змусив вивчати її всіх, незалежно від того, якою хто мовою спілкувався у побуті.

Горезвісний «Закон про засади державної мовної політики» перекреслює все, зроблене нами за 20 років. А те, як він був прийнятий взагалі вражає. Ні обговорення, ні поправок, ні врахувань інших думок. Чи це не зневага до всього українського, і до мови зокрема? Хоча якщо ми, українці, матимемо почуття національної гідності, ніхто не примусить нас вести своїх дітей у російськомовні школи і відмовлятися від рідної мови, мови наших Предків. Але це почуття дуже важко виховувати, коли з екранів телевізорів зірки футболу, актори чи співаки, якими так захоплюється молодь, говорить лише російською, хоча є українцями за етнічним походженням, народилися і виросли в Україні, в Україні добули славу. Прикро за них і боляче за мову!

Відома істина: чия освіта, того й мова. Мета новоприйнятого закону — обрусіння! Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже й етнічної спільноти. Тому й більшатиме відсоток росіян в Україні. Отже, закон про мови захищає в Україні виключно російську меншість, а не корінну більшість і не інші меншості.

— Що допомагає Вам виховувати почуття патріотизму?

— Національну свідомість допомагає виховувати театр. У нашій школі він працює вже 20 років. У цьому навчальному році — ювілей. За цей час нами поставлено кілька десятків вистав за п’єсами українських драматургів. Яке багатство мови у творах Михайла Старицького, Степана Васильченка чи Олексія Коломійця. Остання наша робота — це вистава за п’єсою Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Там же кожна репліка — це прислів’я або приказка. Діти, вивчивши роль, запам’ятають слова на все життя. Фразеологізми із п’єси використовують і в спілкуванні між собою. 

Коли у минулому році ми ставили виставу «Назар Стодоля» за п’єсою Тараса Шевченка, ролі виконували випускники, які були акторами шкільного театру ще в 90-х роках. Цікаво, що й до цього часу вони пам’ятають окремі висловлювання, діалоги, уривки з монологів.

Участь у театрі, безперечно, розвиває дітей, робить їх мову багатшою і, звичайно ж, виховує. До речі, у нашому репертуарі була заборонена у радянські часи драма Лесі Українки «Бояриня». Пам’ятаєте, там є слова: «Сутужна, сину мій, вкраїнська справа». Їх хочеться повторити, коли ми говоримо про нинішню ситуацію навколо мовного питання.

— Ви створили у кабінеті української мови та літератури, де проходять уроки, Музей рідної мови, про який вже знають не лише в різних областях України, а й за кордоном.

— Світлиця рідної мови зареєстрована обласним управлінням освіти як музей. Усе, що там зібрано, розповідає про тернистий шлях, який пройшла українська мова, і про людей, завдяки яким вона вижила. Одна з експозицій розповідає про нашу землячку, актрису Катерину Бранку-Кривуцьку. Вона народилася у Воронькові у 1906 році. Дівоче прізвище — Придатко. Грала у театрі Леся Курбаса «Березіль», в інших театрах Харкова. Змушена була емігрувати спочатку у Німеччину, потім у США. У місті Детройт мешкала до останніх днів свого життя. У нас є платівка з голосом Катерини Бранки, на якій записані твори українських письменників, заборонені в Україні у 70-х роках ХХ століття. До речі, серед них і вірші Олеся Бердника, також нашого земляка.

На полицях Світлиці — раритетні видання, за зберігання яких при комуністичному режимі можна було одержати 10 років таборів. Це «Інтернаціоналізм і русифікація» Івана Дзюби, «Розстріляне Відродження» Ю. Лавріненка. Є і книги, яким уже близько 100 років.

У Світлиці буває багато відвідувачів. Особливо влітку, коли відбуваються традиційні зустрічі випускників, які закінчили школу 10, 20, 40, а то й 50 років тому. Екскурсію ми завершуємо віршем вороньківського поета Миколи Карпенка «Молодим землякам моїм не вельми дружнєє посланіє», головною думкою якого є заклик боротися за культуру мовлення, не засмічувати рідну мову «суржиком». Саме це є найболючішою проблемою у нашій місцевості. Закінчується поезія рядками:

Мово ненина, батьківська мово,

Що здолала найтяжчі віки, 

Що засяяла так веселково, 

Перелившись в пісенні рядки,

Що звеличила музу Тараса,

Багатюща, містка і дзвінка.

І не просто вже біль, а образа

Мому серцю не раз допіка, 

Як почую оте несусвітнє, 

Покалічене слово новітнє

З лексикону своїх земляків,

Як вертаюсь в село до батьків.

 

Бесідувала Лариса МАЦЮК