Українська мова в Україні перебуває в небезпеці!

Про мовну ситуацію в Україні маємо говорити доти, аж поки українська мова реально не займе в усіх сферах держави такого почесного місця, як у Польщі посідає польська, у Словаччині — словацька, у Грузії — грузинська, у Росії — російська тощо. 

 Формально на сьогодні українська мова — державна в Україні. Державний статус нашої мови є складовою конституційного ладу України нарівні з її територією, столицею, державними символами. Це означає, що українській мові надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Крім України, поширена наша мова також у Росії, Молдові, Канаді, США, Казахстані, Білорусі, Румунії, Польщі, Бразилії, Аргентині, Словаччині. Вона — рідна для 37 млн. осіб, а ще для 15 млн. людей є другою мовою. За кількістю носіїв мови, українська входить до 20-ти найпоширеніших мов світу. 

В умовах бездержавності України виникнення й історію нашої мови розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Упродовж багатьох останніх десятиріч нам втовкмачували, що українська належить до східнослов’янських мов не тільки географічно, а й за походженням. Бо нібито разом з російською і білоруською походить від єдиної давньоруської. Найновіші дослідження стверджують, що ніякої давньоруської мови, рівно ж і народності з такою назвою ніколи не було. Насправді історія української мови починається від праслов’янської мовної єдності (до III–VI ст. н.е). Вона є результатом інтеграції трьох діалектів праслов’янської мови — полянського, деревлянського та сіверянського. Тобто походить безпосередньо від праслов’янської.

Українська мова, як окрема слов’янська мова, має численні риси, які зближують або віддаляють її від сусідніх слов’янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської, словацької та інших. У фонетиці та граматиці вона має спільні риси з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис). З російською наша мова має всього 11 спільних рис. З огляду на ці факти, об’єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов’янських мов є безпідставним, антинауковим.

З погляду лексики, найближчою до української є білоруська мова (84 % спільних слів), потім польська (70 % ), словацька (68 % ) та російська мова (62%). Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 % слів, а шведська від норвезької — лише на 16 %. Отже, українська мова пов’язана з усіма іншими слов’янськими мовами і є, певною мірою, щодо них центральною мовою. А це вказує також на те, що українські землі були прабатьківщиною первісних слов’ян. Саме тут, на просторах від Карпат до Прип’яті, від Вісли до Дніпра зародилося слов’янство, що згодом кількома могутніми потоками розлилося по східній і центральній Європі.

Існування окремої української мови влада Росії не визнавала до початку 1905 року. Протягом 370 років українська мова розглядалася Москвою як «малоросійський діалект» російської мови і зазнавала безжальних утисків і жорстоких репресій. Дослідники нараховують кілька сотень державних актів царської і більшовицької Росії, спрямованих на заборону і знищення нашої мови. Не мала вона повноправного державного статусу і в тих країнах, до складу яких входили західні українські землі. 

Вперше українська мова отримала державний статус в Українській Народній Республіці 3 січня 1919. У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року, коли було внесено зміни до Конституції УРСР. Відповідно до ст. 10 Конституції України, українська мова є єдиною державною мовою України. Незважаючи на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року», що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова). Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

На неприродну здеформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян у нашій державі. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українці хоча й становлять 77,8 % населення України, але українську мову визнало рідною лише 67,5 %. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року, українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення, російську — 34,4 %, іншу — 1,5 %. Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були переважно українська — 41,8 %, переважно російська — 36,4 %; обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.

Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 року становив 28 % від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. він становив 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та розповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Росії.

З огляду на викладене маємо право констатувати: українська мова в Україні перебуває в небезпеці. Незважаючи на державний статус, вона не посіла панівного становища в політичній, управлінській, економічній, інформаційній, релігійній сферах. Саме тому нещодавно прийнятий у брутальний спосіб закон про засади мовної політики — антиукраїнський і розкольницький, нелегітимний. Його мета — знищення нашої мови на половині території України. Такий закон могли ухвалити тільки закляті вороги української мови, нашого народу й держави, а не захисники мов національних меншин. Адже до всіх меншин і їхніх мов українці завжди ставилися толерантно.

Показово, що до створення цього закону не залучалися фахівці: філологи, соціолінґвісти. Через це текст документа містить логічні, стилістичні помилки, антинаукові твердження. На жаль, в антиукраїнських діяннях авторів закону і загалом правлячу партію підтримали деякі громадські організації. Серед них — Єврейський фонд, Об’єднання угорців і румунів. Але всі названі нацменшини мають в Україні великі можливості для вивчення своїх мов, розвитку культур, їх очолюють розумні і зовсім небідні люди. Тому така антиукраїнська позиція цих організацій є незрозумілою. 

Маємо пам’ятати, що горезвісний закон ухвалювався не тільки «регіоналами» —ідейними носіями російської імперської свідомості в українському політикумі, а й руками слухняних маріонеток — мерзенних «тушок» і червонопрапорних платних аґентів Москви. Ганебне дійство відбувалося в нелегітимний спосіб. Незважаючи на те, що при цьому було брутально порушено статтю 84 Основного Закону, котра зобов’язує депутатів голосувати особисто, Президент, очевидно, забувши, що є гарантом дотримання Конституції і законів України, підписав цей паскудний документ. Хоч перед цим зустрічався з представниками інтелігенції і запевнив усіх, що поверне його на доопрацювання.

Вважаю, що найголовнішою причиною того, що наша мова тільки формально є державною, а патріотичні, державницькі почуття за два десятиріччя незалежності не закріпилися на рівні масової свідомості, є аморальна, злодійська, фахово некомпетентна, неукраїнська за духом влада. З її вини Україна змарнувала 20 років свого державного буття. Занепад і руйнація охопили всі сфери суспільства. У тому числі й мовно-культурну. Замість чистої, правильної української мови в державі, панує огидний українсько-російський суржик — повсякденна мова духовно бідних людей, орієнтованих на російські телесеріали й «попсову» російськомовну музичку різних ФМ-радіостанцій. Мета організаторів нинішнього безладу — міцно прищепити духовно сонним «хахлам» комплекс безперспективності українства, відчуття національної меншовартості, щоб згодом без спротиву загнати їх в авгієві стайні «рускава міра» . 

Усвідомлюючи те, які згубні перспективи чекають на наш народ і державу в разі втрати українцями рідної мови, ми зобов’язані на всіх рівнях усіма способами протидіяти намірам українофобів далі розкручувати маховик руйнівного зросійщення. Разом з тим потрібно пробуджувати в людей патріотичні почуття, людську й національну гідність, всіляко пропагувати рідну мову, доносити до них правдиву інформацію про її давність, багатство і красу.

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК,

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» ім. Тараса Шевченка