Хто заперечує Голодомор, той глибоко ненавидить Україну!

Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу — вказано у статті 1. Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». У статті другій цього Закону вказано: «Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

Ніхто не скаже, скільки разів порушувалися згадані статті з різних трибун речниками «світлого минулого» і їхніми прихвоснями, скільки разів була вчинена наруга над пам’яттю жертв геноциду, скільки разів зганьблено душу живих — тих, хто пам’ятає роки тієї жахливої, штучної трагедії. І що прикро, ніхто не поніс найменшого, навіть морального покарання. 

1932–1933 роки — це вершина айсберга Голодомору. А його «постамент» будувався в попередні роки, коли почалася масова колективізація, коли без українського хліба не могли звершитися соціалістична революція, індустріалізація та електрифікація країни. Сталінський режим, згорнувши НЕП (нову економічну політику), повернувся до неринкових методів вилучення зерна у селян, запровадив насильницькі методи хлібозаготівлі. Для вилучення зерна в українські села було направлено майже 10 тисяч партійних кадрів, уповноважених різних рангів. Відтоді й почалося знищення селянства. Невипадково один із зачинателів української радянської прози письменник А. Головко у травні 1928 року писав: «Хлібозаготівля викачувала хліб із селян. Надій на урожай не було. Селянство голодує. Тільки лаяти особливо радянську владу не треба, оскільки вона робітнича і, грабуючи селян, підтримує робітників…Тут важливий ще момент національний. Хліб десь є, але його з’їдять кацапи, а не ми. Якщо б хліб був у нас, ми могли б роздати його селянству. А тепер немає не тільки хліба, але і посівного матеріалу…» (ДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 370. — Т. 7. — Арк.29). 

Уже в 1928 році письменник побачив великі бідування селян. Більшовицька диктатура звалила на плечі сільських трударів неймовірно важкий тягар: вони годували усіх хлібом, в той же час самі залишалися без засобів для існування і переносили таке насилля влади, якого не відчували громадяни жодної країни світу. До речі, селяни не мали громадянства, вони були просто жителями певної географічно-адміністративної території, бо жоден з них не мав паспорта громадянина СРСР. Хоча співець революції В. Маяковський облудно писав: «читайте, завидуйте: я гражданин Советского Союза!». Та селянину ніхто не заздрив, навіть ніхто не співчував. Лише в місті він ставав громадянином, коли йому видавали паспорт. Але щоб виїхати до міста, він мав право лише на довідку, видану головою колгоспу чи головою сільради, який вказував місце проживання селянина і засвідчував свою згоду про його виїзд із села до міста.

Чому ж з такою ненавистю влада насіла на селянина, оголосила його куркулем, а отже, і ворогом? Та  тому, що діяла за настановою Леніна, який ще в 1919 році, висловлював своє глибоке обурення: «Кулаки — бешенный враг советской власти… Безпощадна война против кулаков. Смерть им!» 

Отож, почавши боротьбу з «куркулями», тобто — із селянами, яких насильно загонили у колгоспну кошару, Ленін виніс недвозначний вердикт: «Смерть їм!». Зрозуміло, тоді він був «іконою» для будівничих «щасливого колгоспного життя». Перед такою «іконою» більшовики схилялися і незаперечно виконували його заповіти і кожен з них прагнув бути схожим на нього, і молився йому, як Богові. А «бог» ненавидів селян.

Італійський письменник Джованні Паніні після зустрічі з Леніним, написав книжку «Гог», яка вийшла друком 1931 року. На запитання кореспондента «Що буде з селянами?» Ленін сказав: «Я ненавиджу селян, — відповів Володимир Ілліч з виразом глибокої відрази. — Я ненавиджу мужика, якого ідеалізував той розляпаний «западнік» Тургенєв і той гіпокрит (лицемір, ханжа), перебраний фавн, званий Толстим. Селяни уособлюють все те, що ненавиджу — традицію, віру, єресь, релігійний ентузіазм, ручну роботу. Я толерую їх, я навіть підлещуюся їм, але я їх ненавиджу. Я бажаю, щоби вони всі загинули, всі до одного. Для мене один здібний електрик вартий більше, аніж сто тисяч мужиків». 

Справді, ненависть більшовицького «бога» до селянина маніакальна. То що вже казати про «ангелів», земних посланців «бога», першим наступником якого був Й.Сталін. Він і довершив усі заповіти Леніна, перетворивши його ненависть у реальну і жорстоку дійсність. 

Яким же виглядав Бориспіль 1932 року? Його жителі були поділені на громади, кожна з яких була основою для створення колгоспу. На першій порі було п’ять невеликих колгоспів. Оскільки 1932 рік завершував першу п’ятирічку, то кожному керівнику хотілося прозвітуватися гучним рапортом про виконання плану. І ще одна важлива спонукальна до цього обставина — 15 річниця Соціалістичної революції. Щоправда, не кожному вдавалося доповісти про свої «героїчні зусилля» та й можливості не в усіх були однакові. Адже вступали до колгоспу з різних причин: хтось — добровільно, а більшість — з примусу, інші «клюнули» на приманку — «у колгоспі жити краще». Проте кожного не залишало розчарування колективним господарюванням і ставленням до усуспільненого майна, худоби, птиці, реманенту, і кожним опановувала непевність за себе і за свою родину. Тож до виконання планів хлібозаготівлі ставлення було прохолодне. Над кожним колгоспом стояв суворий наглядач в особі уповноваженого райпарткому чи райвиконкому. Від його настирливості, непоступливості, а надто нахабства і свавілля, залежали темпи виконання планів.

1932 рік стартував. З вершини владної піраміди було запущене в дію рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1931 року про стан хлібозаготівлі в Україні і про оголошення січня «бойовим ударним місяцем». Але становище з хлібозаготівлею було тривожним. У документі наголошувалося, що районні організації не розуміють важливості виконання плану хлібозаготівлі саме в січні. А це ганьбило українську парторганізацію. Рішення з Кремля через Харків докотилося і до підніжжя піраміди — Борисполя. І на кожному етапі приймалося своє рішення на основі ухвали вищого органу. А внизу воно виглядало конкретнішим і найбільш жорстокішим.

У Борисполі відреагували дуже оперативно. Вже першого січня бюро райпарткому прийняло постанову «Про посилення темпів хлібозаготівлі», яка мобілізовувала весь партійний, радянський, комсомольський, господарський актив для роботи на селі. У постанові зазначалося про ганебний стан виконання плану хлібозаготівлі одноосібним сектором та «злісне зволікання плану куркульсько-заможними господарствами». Партійне бюро наказувало: «ще раз перевірити їх, вжити репресивних заходів до них, змушуючи виконати тверді завдання». З метою рішучої боротьби проти куркульських елементів, проти їх підривної роботи нещадно трощити правих і лівих опортуністів, куркульських агентів, що сіють зневіру у можливості виконання плану. Останній пункт постанови гласив: зведення подавати щодня телефоном. Така грізна постанова була надрукована в газеті «Колективіст» від 4 січня 1932 року. Для її виконання оголошувалися ударні місячники, декади, тижні. Для кожного колгоспу доводився денний план, над виконанням якого працювали бригади активістів. Їм руки були розв’язані і вони вибивали плани будь-якими методами.

Вже 7 січня з’явилися перші наслідки дієвості постанови: бориспільська артіль «Комсомолець України» виконала план хлібозаготівлі на 126 %. Мало це чи багато — нині невідомо, що стояло за тими відсотками і як досягалася така цифра. Зате бачимо, що артіль висунула зустрічний план в кількості 67 пудів озимих та 33 пуди олійних культур. Загалом колгоспи Борисполя виконали план заготівлі хліба на 87,8 відсотків і опинилися в ряді відстаючих у районному зведенні разом з колгоспами Кучакова, Дударкова, Перегуд, Сошникова, Кийлова і Сеньківки.

За станом на 24 січня 1932 року, колгоспи району виконали план на 93,4 %. Постанова партійного бюро виконати план до 15 січня залишалася невиконаною. Реалії життя диктували свої правила: люди або не хотіли здавати все до зернини, або не було чого здавати. Більше дотримувалися першого, бо думали про себе і про те, щоб зберегти насіннєвий фонд. 

Тим часом посилився партійний контроль над відстаючими господарствами. Через два тижні бачимо результати цього контролю. Боротьба за хліб стала реальним викачуванням його із колгоспів. 7 лютого вивезено на пункт «Союзхліб» близько 3000 пудів. Серед передовиків колгоспи — «Комсомолець України», імені Шевченка, «Молодий більшовик». Отже, хлібні запаси зерна бориспільських колгоспів зменшилися на 50 центнерів. І це за крок до весни. Обмеженість інформації не дає повної картини цього моменту, але факт залишається фактом: викачування хліба перевершувало допустимі можливості. Так 7 лютого 1932 року при денному завданні 55 центнерів виконано 255 — у 4,5 рази більше; 8 лютого замість 80 ц вивезено 199 ц. На 50 центнерів перевиконано денне завдання і 9 лютого. А 10 лютого замість 140  виконано 109 центнерів

До речі нагадати, лише протягом січня 1932 року у столиці України Харкові було видано «на-гора» 7 постанов політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівлі як по всій Україні, так і в окремих її районах. 

Споконвіку для хлібороба було неписаним правилом: зібрати урожай, заготовити насіннєвий фонд, створити запас хліба на прожиток родині до нового урожаю, а залишки можна було продати. Та колгоспна система порушила цю традицію. А всяке порушення не залишиться безкарним. У цьому випадку покараними виявилися селяни, які під силою примусу і прямих погроз змушені були відступати від усталеної роками традиції.

Й ось наслідки: передовий колгосп «Комсомолець України», який у січні рапортував про перевиконання плану хлібозаготівлі, а тут допустив ганебне відставання по кількості посівного матеріалу. З необхідних 1092 не вистачало 882 пуди. Це було в березні, за місяць до сівби. І в інших колгоспах Борисполя ситуація не з кращих. У постанові районних партзборів від 5 квітня 1932 року зазначалося, що в наявності 66 % насіння до площі. Перед весняною сівбою колгоспні комори були порожніми. Насіннєвого матеріалу не вистачало. Отже, не всі площі були засіяні зерновими культурами, а разом з тим не закладено надійного фундаменту під урожай наступного 1933 року. Без наявності фуражу не підготовлена до сівби і тяглова сила. Тому партійні збори вирішили на сівбі використовувати ялових корів.

Можна лише уявити, якої руйнації, якого підступного удару було завдано селянину на першому етапі його колективного господарювання. Колективізація і бездумне пограбування селян були попередниками страшної трагедії з наслідками нечуваного у світовій історії масового людиновбивства голодом, який лише на Бориспільщині в 1932, 1933 роках забрав понад 6 тисяч життів, а по Україні — 8-10 мільйонів. І хто сьогодні заперечує факт Голодомору, як геноциду українського народу, той ненавидить Україну. Тож ми, свідомі обов’язку громадяни, запалимо свічку пам’яті і пом’янемо усіх убієнних Голодом. 

Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець