День рівності прав і свобод усіх людей

10 грудня світ відзначає День прав людини. Початок цій даті покладено 64 роки тому, коли Генеральна асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Це — перший в історії цивілізації міжнародно-правовий документ, що проголошує основні права і свободи людини. Безперечно, декларація є і назавжди залишиться початком і золотим ядром системи прав людини. Потребу в такому документі людство відчувало давно. Але особливо гостро вона постала після жахіть Другої світової війни. Саме цинічне нехтування людськими правами — особливо військовополонених і мирного населення — з боку її учасників, передусім нацистської Німеччини й комуністичного СРСР (газові камери, концентраційні табори, взяття заручників, масові розстріли, депортації цілих народів чи національних груп тощо) стали поштовхом до розвитку концепції прав людини. Декларація була покликана стати ефективним засобом запобігання в майбутньому тяжким злочинам проти людяності. Її ратифікували більшість держав світу, в тому числі й Україна. 

Документ проголошує рівність прав і свобод усіх людей, незалежно від раси, національності, віросповідання, соціального статусу. Особливу увагу він акцентує на природних, божественних правах кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність. Декларація проголошує політичні, економічні, соціальні права.

Зокрема, до політичних належать права на свободу переконань і вільне їх виявлення, право на свободу об’єднань і мирних зібрань, на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. До соціальних належать права на освіту, працю й вільний вибір роботи, на відпочинок і дозвілля, на достатній життєвий рівень, на допомогу при безробітті, на соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності, старості тощо.

Декларація стала правовою базою для прийняття в наступні десятиріччя цілої низки інших міжнародних актів, що розкривають, розширюють і конкретизують її положення.

Усі положення Декларації ввійшли до Конституції України.

Важливим є розкриття поняття свободи, котре владою деяких країн — на жаль, Україна не виняток — іноді тлумачиться довільно. У широкому розумінні свобода — це природний стан людини або народу, який характеризується можливістю діяти на власний розсуд. У вужчому значенні свобода — суб’єктивна можливість людини вчиняти або не вчиняти певні дії, що ґрунтуються на конституційних правах.

За висновком найвидатніших мислителів, починаючи з часів античності й до сучасних юристів-міжнародників, вчення про свободу зводиться до таких основних постулатів. Усі люди вільні від народження й наділені сукупністю природних прав, яких ніхто не має права їх позбавляти (відчужувати). Головне завдання кожної держави—забезпечення й охорона цих природних прав. Проте свобода дій жодної людини, у тому числі й керівників держав не може бути абсолютною. Вона обмежується правами і свободами інших людей, принципами моралі, Межі свободи окреслюються тільки правовими, демократичними законами. Звідси можна зробити висновок: усе, що не заборонено, те дозволено.

Головні ідеї вчення про свободу закріплені в Конституції України.

Важливою проблемою є перетворення України на правову державу, в якій головним є характер відносин між громадянським суспільством і владою. Бо тільки в такій державі можна юридичними засобами забезпечити охорону й захист людських прав. У правовій державі повноваження влади чітко виписані й обмежені законом. Золотим правилом є: громадяни можуть робити все, що не заборонено законом, а влада тільки те, що їй дозволено народом, котрий обрав (фактично найняв на конкурсних засадах) на визначений терпін для виконання конкретних повноважень. Народ, виборці правила поведінки для влади визначають шляхом референдуму. У такій державі усі посадовці — від президента до депутата сільської ради — справді є слугами народу, а не захребетниками в нього на шиї, що використовують службове становище для власних привілеїв і наживи.

Доречно зауважити, що на сьогодні світова спільнота ще не опрацювала ефективної системи правових механізмів, які б могли забезпечити дотримання прав і свобод людини у всіх країнах. Найдієвішим із них є судовий захист потерпілих і судове переслідування високопосадових злочинців. Зокрема, для покарання за воєнні злочини, злочини проти людяності, покарання за геноцид у липні 2002 року створено Міжнародний кримінальний суд — постійний орган міжнародної кримінальної юстиції. Усі країни Євросоюзу, більшість держав «третього світу» підписали його статут. Як не дивно, але від його ратифікації утрималися Китай і Росія. 

Для України також залишається актуальним судовий захист всієї сукупності прав і свобод людини. Усі нинішні реформи вітчизняного правосуддя не дадуть сподіваних результатів доти, поки судова гілка влади не стане справді незалежною. Передусім від того клану, що підім’яв під себе влади законодавчу і виконавчу. 

Не менш важливим є створення в Україні незалежного від влади громадянського суспільства, концепція котрого належить до загальнолюдських цінностей. Структурними елементами громадянського суспільства є різноманітні добровільні постійні або тимчасові об’єднання громадян для задоволення ними своїх усвідомлених політичних, економічних, культурних, духовних, професійних та інших інтересів (партії, громадські об’єднання, профспілки, товариства, збори, мітинги, круглі столи тощо). 

Проблеми створення в Україні правової держави і громадянського суспільства тісно пов’язані між собою. На перебіг цього процесу впливають стан правової свідомості, загальний рівень культури, добробуту, духовності й освіченості громадян.

Анатолій КОВАЛЬЧУК, 

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка