Українцям не місце в парламенті — лейтмотив післявиборчих телешоу Шустера, Кисельова, Куликова

…На «Шустер-лайв» і «Свободі слова» богословські та свої яничари (типу того ж Фесенка) прирівняли «свободівців» Андрія Мохника та Ігоря Мірошниченка, за суттю, до фашистів. Почалися ідеологічні паралелі між народженням нацизму в Німеччині, Адольфом Гітлером і... «свободівцями». Це у підтексті наполегливо підкреслювали не лише заїжджі телегастролери, а й свої космополіти-інтернаціоналісти. Люди часто без роду й племені, такі як Чаленко та інші «фільки», наводили уже авансовані кимось цитати про «свободівців» зі сторінок європейської та світової преси, висмикуючи абзаци із контекстів, авансом застерігаючи український народ (яка глобальна турбота про долю українців, якщо до влади прийдуть ті, хто понад усе любить Україну і рідний народ) ледь не від коричневої чуми. Які благородні ідеологічні санітари з невідомих нам держав завітали до нас і за наші гроші почали нас так просвіщати, що стало вже боязко в Україні й називатися українцем.

«Свободівці» ще не прийшли до парламенту. Вони ще нічого поганого не заявили в прямому ефірі за цей післявиборний тиждень, але вже скільки бруду вилилося на їхні голови. Чому ж стільки бруду не виливається на голови комуністів, які десятки літ заслуговують на свій Нюрнберг? Які привселюдно зневажають і нині український народ, іґноруючи принципово його мову, культуру, історію. Зате «свободівці» після таких показових, «викривальних» у підтексті україноненависницьких поглядів, вийшли із згаданих телестудій з нацистсько-фашистськими ярличками від богословських і їй подібних підгавкувачів.

Кожен громадянин України, у кого ще не вмерли почуття справедливості й живе честь та гідність, по цей бік екрану зрозумів усю ту упередженість і ненависть телевізійних українофобів до всього українського. Після останніх (дай, Боже, щоб вони і справді були останніми на нашому українському телебаченні) телеполітвистав я особисто мав гіркий присмак: українцеві в Україні не місце. Не місце йому і в парламенті. Там місця для зовсім інших осіб. Тих, хто відмовився від своєї національності і тих, хто ніколи не був українцем. Україна без українців — ось лейтмотив цих останніх післявиборчих телешоу Шустера, Кисельова, Куликова.

Де ж і куди поділися ті національні почуття у Кисельова, який стверджував у перші дні після вигнання з Росії, що націоналізм — це як синонім до патріотизму. Саме націоналізм об’єднує чи не всі нації світу, не має нічого спільного з фашизмом чи шовінізмом, чи сіонізмом. Націоналісти — це люди, які не претендують на чужі території. Націоналісти обстоюють інтереси тільки свого народу, виключно свого. Подобається це комусь чи ні. Мабуть, тому і Володимир Путін, який хоче бачити такою Російську Федерацію, заявив перед усіма народами своєї імперії, що він «русский националист и гордится этим». Те ж саме заявив президент об’єднаної єврейської общини України, український мільярдер Ігор Коломойський на VII з’їзді євреїв у Дніпропетровську: «Мы должны быть откровенны. Евреи являются самой националистической нацией в мире». Може, варто б наслідувати в цьому євреїв і нам, українцям?! Чи українцям цього в Україні робити не дадуть, не допустять і не дозволять? Бо ми уже тут не господарі? Господарі — наші гості! Найчастіше — непрошені...

До відома київських фесенків, черкаських олійників й уманських колісніченків, безплатних адвокатів на політичних шоу в шустерів та інших «чужих дядьків»: ізраїльський парламент — Кнесет — свідчить взагалі про єдино рідний народний вибір. До Кнесету — тільки євреїв! Хотів би я почути той крик, коли би хтось таке гасло кинув в Україні. Перед тим, як натякати «свободівцеві» А. Мохнику на баню, через яку варто обирати до Верховної Ради, я особисто порадив би політологу В. Фесенку познайомитися поіменно з депутатами Кнесету, і тоді він пересвідчився б, через яку «комунальну» точку вибирають там до парламенту і за якими вихідними національними даними.

…А ще порадив би політжартівнику В. Фесенку й екс-судді Олійнику поїхати хоча б до Німеччини. Про Францію і США я вже мовчу. А заодно прихопити В. М. Литвина й авторів безсмертного закону під кодовою назвою КаКа (мовний закон Ківалова-Колесніченка — ред.). Там, у Німеччині, усі вони гуртом дізналися б, що інородець, який бажає своє життя пов’язати з цією (чи з вищеназваними державами), зобов’язаний знати мову німецького народу. Корінної нації. Поважати культуру і традиції цього народу, а в Росії, за останніми законами, навіть остарбайтерів зобов’язують вивчати ще й російську історію. Інакше — штраф. Якщо не помиляюся — понад 150 доларів. Може, пан Фесенко і пан Олійник порадять аналогічний закон запровадити і в Україні. Для Шустера, Кисельова.

Чому досі на «Шустер-лайв» чи «Свободі слова» не порушено питання у світлі праведника про Головного командира УПА генерала Романа Шухевича, його дружину Наталю Шухевич, котрі переховували в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли гестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну.

Чому б такі теми не порушувати на «Шустер-лайв» чи в Куликова на «Свободі», де розперізуються після епохи Віктора Ющенка колісніченки і піховшеки. Останній уже забув, як був «революціонером у Кучмии» і просив: «наказуйте, я все виконаю, що ви скажете, Леоніде Даниловичу». Цікаво, чий він тепер революціонер? На чиї гроші працює нині? Якщо це не так, то чому не заткне рота своїми іронічними запитаннями Колісниченку і не поцікавиться під час політичних збіговиськ, а скільки не тисяч, а мільйонів загинуло не тільки від Гітлера, а й від Сталіна в Биківні, урочищі Триби, Бабиному Яру, по всій Україні від більшовицького режиму? Чому він не скаже, що УПА воювала не в Смоленських лісах чи під Ленінградом, а на своїй території, де у вогнище кидали живими українських дітей солдати армії Андерса, 2-й корпус якої був сформований на території СРСР у листопаді 1940 року Лаврентієм Берією за вказівкою Сталіна.

Цього ми не подаємо на політичних шоу. Про це мовчать піховшеки і колісніченки. Зате ми подаємо на «Шустер-лайв» міфи більшовицької ідеології на зразок, що генерал Шухевич був членом НСДАП. Не німці з «айнзатцкоммандо» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру, а за Червоненком і Порошенком — українці. Петро Олексійович, вручаючи радянську агітку А. Кузнєцова «Бабин Яр», яку видав за свій кошт, порадив почитати «свободівцю» Андрієві Іллєнку «правду» про Бабин Яр. Правда, до відома Порошенка, не в художніх міфах про «Бабин Яр» чи «Матч смерті», якого ніколи в Києві не було, а в реальних документах, і з цими документами варто б ознайомитися і Порошенкові, і Червоненкові, і не повторювати в телеефірах чужі політичні казочки з брехливих еренбургів, коротичів, познерів — свідомих і замовних дезінформаторів.

...Звідки ж така упередженість до українців? Чому така неправда і несправедливість досі панує на нашій землі? На тій землі, яку топтали кованими чобітьми гітлерівці двічі (туди і назад), розстрілювали євреїв у Бабиному Яру, а гості на «Шустер-лайв» все це нині приписують українцям, які не причетні до цієї дикої расистсько-зоологічної мерзотності.

Ніхто нікого не розстрілював і під час і після матчу «смерті». З хроніки чути, як київські вболівальники кричали: «Бий фашистів!». Тоді їх ніхто навіть не арештовував. Але я пам’ятаю комуністичну епоху, коли «арсенальці»-вболівальники під час київського-московського матчу за «Бєй хахлов!» у відповідь закричали «Бий кацапів!» й одразу були українські (не московські!) уболівальники заарештовані. Хай би і про це пан Шустер розповів на своїх виставах. Він же великий і футбольний знавець. Але ця психологічно-інформаційна війна — разом з комуністичними агітками — досі бродить по наших (а чи по наших?), українських телеканалах, з ненавистю до українців, які у тій чи іншій події ніколи не брали участі, але чомусь вона їм нагло, цинічно приписується.

Може, це ми сьогодні є правонаступниками СРСР? Може, це ми, українці, підписали пакт Молотова і Ріббентропа? Може, це ми влаштовували спільні паради з фашистами у Бресті? Може, це ми, українці, з 39-го по 41-й рік були союзниками нацистської Німеччини?! Невже ми й надалі в Україні житимемо за принципом анекдоту про Рабиновича і Хаймовича і весь час перед кимсь виправдовуватимемося? І найчастіше, що особливо боляче, — у тих гріхах, яких за все своє життя український народ не скоїв.
 

«Воля народу». Скорочено.

Газета «Всеукраїнське об’єднання «Свобода»», № 175