Язичницька концепція Часу

Порівняльне релігієзнавство дає можливість прослідкувати початок виникнення хронології, який у переважній більшості країн збігається з VI ст. до н. ч. Досі на цей факт майже не звертали уваги. Що ж сталося в VI ст. до н. ч., що дало початок так званому «історичному часу»? На це явище вперше звернув увагу французький вчений Рене Генон, який писав, що «занепад класичного світу був синхронним з поширенням юдейсько-християнських цінностей». Одночасно виникають реформаторські монотеїстичні релігії: конфуціанство в Китаї, буддизм в Індії, зороастризм в Персії, юдаїзм у Вавілонії. Саме з цього часу, вважає Генон, почався процес «прогресуючої матеріалізації», який ще більше посилився християнством та ісламом. Такі висновки ґрунтуються на аналізі сучасних цивілізаційних процесів у зіставленні їх з індо-арійським міфом про чотири періоди: золотий, срібний, мідний (бронзовий) і залізний віки. У цій міфологемі закладена модель поступового погіршення людства, його відходу від природних істин та суспільної цінності Традиції.

У язичницькій традиції відсутнє літочислення у нашому сучасному розумінні. Велесова Книга не датує подій — для цього слід було б користуватися якимось літочисленням від якоїсь умовної точки «початку». Такої точки наші Предки не знали і не мали в тому потреби. Цю язичницьку концепцію часу прекрасно засвоїв від рідного народу український філософ Григорій Сковорода, сказавши «Світ — безначальний, перетворення — вічне». Літа наші Предки рахували «Колами Сварожими», як записано у Велесовій Книзі: «від Коляди до Коляди», «від Овсяної до Овсяної» тощо. Події визначали відносно до якихось відомих історичних фактів чи постатей: «від Отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ» (6-В), «То було літ за тисячу триста до Германаріха» (9-А), « у літо тисяча третє від Карпатського Виходу» (6-Д) та ін.

Філософи кінця ХІХ – початку ХХ ст., як уже згадувалось, розвинули вчення про Вічне Повернення. Німець Фрідріг Ніцше, італієць Юліус Евола, румун Мірча Еліаде, чілієць Мігель Сєррано вже у ХХ ст. заперечили юдейсько-християнську концепцію лінійності часу, за якою ніби-то існує початок і кінець світу, а людство розвивається по висхідній з «нижчого» до «вищого» рівня. Згідно з цією лінійною концепцією часу, давні релігії вважалися «нижчими, примітивнішими», а сучасні — «вищими і культурнішими». На противагу цьому, увесь історичний розвиток людства свідчить про періодичні епохи занепаду і відродження, підтверджуючи думку про циклічність часу.

Язичницькі релігії розрізняють два різновиди часу: священний і буденний, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов"язаний між собою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з Предками — таким чином відновлюється цілісність етносу.

За українською язичницькою релігією, в обрядах Кола Сварожого можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу).

Згідно з язичницькою циклічною концепцією, історія — це низка подібних періодів, тобто вічно повторюваних принципів. Світ багаторазово створюється, руйнується і знову відроджується. Циклічна концепція вчить знати про минуле стільки, скільки потрібно для розуміння загальних принципів життя і моралі, необхідних людині в теперішньому. Румунський аналітик релігії ХХ ст. Мірча Еліаде вважав, що історичні факти стають малозначущими в порівнянні з вічними міфологемами: «Знати міф — значить наблизитись до таємниці походження всіх речей».

У буддизмі, християнстві, ісламі під впливом юдейського зразка відбулася історизація релігії: історична особа заступила Бога, матеріальне заступило ідеальне. Матеріалістична наука вважає, що час і простір — «це форми існування матерії». За Ньютоном та Ейнштейном, час — «рухомий одновимірний вектор, який тече з минулого у майбутнє, а на тлі цього потоку нібито відбуваються всі події фізичного світу».

Однак, за язичницькою концепцією, форма — це те, що ми бачимо. Але цілком очевидно, що часу ми не бачимо. Час — це лише міра. Так само не бачимо простору, лише бачимо об"єкти, які розміщені в просторі. Час і простір самі по собі не мають ніяких властивостей і форми. Часу не існує, бо він лише одиниця виміру. Сучасний російський філософ Володимир Істархов пише: «Інтервал часу — це відстань між подіями. Ця відстань вимірюється будь-якими еталонами: доба (час обертання Землі навколо своєї осі), рік (число обертів Землі навколо Сонця — 365 днів) і т.д.»

Про те, що час — одиниця виміру — знав ще Арістотель, то чому ж сучасна наука відвернулася від цих природних істин? Причина — знову ж таки в матеріалізації релігії і морально-світоглядних основ. В. Істархов пише: «Якщо матеріалісти відкинули ідеальне, то у них існує тільки матерія, тому в них енергія — міра матерії. Це хибна думка, бо насправді енергія — міра Духу». Дух — це те, що творить, матерія — те, із чого створено, інформація — те, як створено. Тоді, енергія — міра духовності, маса — міра матеріальності, структура — міра організованості.

За суттю, антирелігійне владарювання цивілізації над Природою, матерії над Духом, монотеїзму над політеїзмом, глобального над етнічним (місцевим) поставило людство перед загрозою планетарної катастрофи. Нині мисляча частина людства бачить вихід із цього тупика в поверненні до вічних істин етнічних Традицій. Етнічний календар покликаний встановити порядок існування людини в етно-національному часі і просторі.

Галина ЛОЗКО