(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Залюблений у рідний край

  • 18 січня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 978
  • Автор: admin
  • 0
Читаючи листи незабутнього Олеся Гончара, звернув увагу на один з них від 4 травня 1947 р. до російського письменника М. Алексєєва, особливо на такі рядки: «Передайте Василю Швецю привіт від мене і вилайте за мене, чому він нічого не друкує. Його «Добрий ранок, Україно» я торік всю зиму читав і перечитував». Так прозаїк фронтового гарту Олесь Гончар розпізнав поета-фронтовика Василя Швеця.
 
Повернувшись з війни, Василь Швець привітався з рідною землею збіркою «Добрий ранок, Україно!», що побачила світ у переможному 1945 році за редакцією П. Тичини. У ній пульсує глибокий ліризм і точність бойових та психологічних малюнків.
Я не молився перед боєм,
По смерть, не думаючи, йшов.
І пахла глина прілим гноєм,
І глиною ставала кров.
Знайти збірку можна лише у великих книгозбірнях, хоча вийшла вона пристойним на той часу накладом — 10 тис. примірників. А втім, у пошуках цього раритету ходити далеко не треба. В Іванівському районному краєзнавчому музеї є меморіальна кімната-музей В. Швеця. Там можна побачити не тільки його «первістка», а й познайомитися з біографією митця, глибше пірнути в його творче джерело. А воно пульсує гарячими почуттями любові до рідного краю, до землі, до України, яку проніс поет через фронтові роки аж до останнього подиху. Його збірка промовляє словами мужньої і наполегливої людини, покликаної честю і совістю йти на бій з ворогом. Ось перший вірш «Іду», написаний 1942 року.
Іду, іду на смертний бій.
Це розуміє мозок мій.
Іду, горджуся і боюсь, 
Що я, можливо, не вернусь
До наймиліших берегів, 
Де я родився і мужнів,
Де шелестіння білих трав, 
Де я любив, де я кохав.
Далі такі ж щирі і правдиві рядки, навіяні і вигартувані буднями суворої війни, де з журбою радість були нерозлучні. 
Василь Степанович Швець, як поет, як і кожна людина, входив у життя через орбіту свого дитинства. Спогад про нього в роки дорослості і громадянської зрілості тривожать струни серця і відлунюють голосами української пісні, живими джерелами рідної землі. Народився і виріс він в Іванкові — землі древній і славній, политій кров’ю відважних синів рідного краю у двобої з чужинськими ордами. Ця земля, розорана сохою і плугом, порубана шаблею і пошматована снарядами, пропахла порохом, хлібом і працею рук невтомних, непокоїть душу поета. Таку землю не можна не згадати, не захистити, не оспівати.
Вірші В. С. Швець почав писати ще в довоєнний час, а справжнім поетом зробила його війна. Так з маленького потічка почалася розбурхана ріка його поезії, коли вузенька сільська стежина вивела його у широкий світ.
Після закінчення сільської семирічки навчався у Харківському політехнікумі. З часом здобув вищу освіту, закінчивши Київський педагогічний інститут. І тут його чекали круті повороти життя: прямо зі студентської лави потрапив у горнило війни, яку пройшов від початку до кінця. Його фронтова дорога була довгою — від Москви до Відня. А пройшовши її, скаже: «Як потрібно мені слово, битвою куте». Його фронтова лірика писалася по гарячих слідах подій. Саме завдячуючи конкретності, майже документальній точності ставить її в один ряд з найпомітнішими здобутками поетів-фронтовиків. За силою внутрішньої зосередженості і глибиною почуттів, за виразністю письма фронтова лірика Василя Швеця — найсильніша в його доробку. 
А ворон падає на прах 
 І розтинає груди.
 Горить залізо по горбах,
 Горять в залізі люди.
 Іскриться ранішня блакить,
 Ні холодно, ні жарко.
 А в нього в роті ще горить
 Скривавлена цигарка.
(«Посивілий вітер»)
Трагедія факту, побаченого на власні очі, закріплена у багатьох рядках його фронтової лірики. Гарт суворих воєнних літ не остудив у серці доброти і ніжності, вітер війни не погасив пам’яті про тих, хто вивів поета на дорогу життя, хто допоміг розпізнати географію островів, пройдених з боями. Згадуючи свою вчительку, рідні поля, колосисті ниви, річку Альту, на берегах якої пас гуси і «полохав коників співучих», думкою линув до рідних місць, до того живого першокореня, що дає силу для розгалуження крони поезії. 
 Багато пройдено доріг, і кожна веде до рідного Іванкова. Простими засобами віршомовлення, сповненими глибокими почуттями любові, поет розповідає про батька й сина, що ціною власного життя зупинив німецький танк («Шепіт»), про край близький і рідний:
 За Борисполем житом виспілим
 хоч які замилуються очі.
 Житом виспілим за Борисполем
 серце знов хвилюватися хоче.
(«Оксамитівка»)
Василь Швець зарекомендував себе майстром щирих рядків, що чуються з його поетичних репортажів, написаних після відвідин рідного села або під час припливу спогадів про давно минуле і таке недалеке, побачене вчора очима і зігріте почуттями залюбленої людини. Тому часто в його творах можна зустріти зізнання щирі, відверті, сказані з особливою ніжністю і любов’ю про рідне село: 
Доля хай мене хоч куди веде,
я свого не забуду Іванкова.
Так ніде-ніде, тільки в нас гуде
жайворонками далеч серпанкова.
Або такі рядки: 
 У кожному краю гарні села є,
 Ті, що славляться
житом, пшеницею.
 Я закоханий у село своє,
 У луги та й поля над Ільтицею.
 Вони переконують в тому, що поет сповнений любові до рідного краю, до села, де він ходив, де кохав, де закарбувалися враження від спостережень за природою, за тими вулицями й урочищами, які створювали незабутню картину буття.
Багато теплих рядків присвятив своєму рідному селу, вулицям, урочищам, рідним краєвидам, річці Альті. У його віршах часто згадуються топоніми і гідроніми рідного краю: Гусівка, Оксамитівка, Воронова могила, Альта, Ільтиця, Трубайло. Вони невипадкові «поселяни» в його творах, це конкретні прив’язки до тої адреси, звідки поет черпає снагу для своїх поезій. Багато близьких географічних назв переплелося в поетичних рядках, як означені миті життя, які надихали поета не тільки радісними спогадами про береги свого дитинства, а й тривожним смутком, коли він бачив «перетворення» природи з активним і непродуманим втручанням людини, бо колись повноводна Альта вже пересохла і не може напоїти ні «череди», ні «отари». 
 Такі захоплення природою не поодинокі. Вони викликали емоційне збудження і глибоку тривогу поета за такі нерадісні зміни, поета щирого, відкритого і земного. Коли заглибишся у його рядки, мимоволі відчуваєш їх емоційну наснаженість, простоту і ясність думки. Писав як думав, а думав, як писав. Майже півстоліття він жив у цеху поезії, не вдаючись до вихвалянь та оспівувань вождів, ні вождиків, ні їх «мудрого» керівництва, хоча гріх не сказати, що в деяких творах згадки про таких є. Більше писав про людські радощі, болі і тривоги, в першу чергу, виявляючи себе людиною, громадянином, патріотом України, а не прислужником вінценосних осіб. Бо не належав до того політичного осередку, до якого мав би належати як творець слова, як боєць ідеологічного фронту. Тоді «керівна і спрямовуюча» сила диктувала свої закони. І якби він писав під «диктовку», багато втратив би як поет. Мабуть, раз і назавжди зрозумів вже у зрілому віці облудність того «диктування» з одного прикрого випадку, про який колись повідав у «Літературній Україні» поет-земляк Петро Засенко.
Було це наприкінці 50-х ХХ століття. Одного разу Василь Швець з Анатолієм Косматенком після проводів свого друга з Білорусії на привокзальній площі допомогли сільській бабусі піднести до трамваю клумачки. Не встигли ступити кроку, як на неї накинувся сержант міліції: «Я тебя токо вишвирнул із вокзала, а ти уже здесь. Убірайся вон! Спекулянтка!..» Василь Швець заступився: «Навіщо ви так на стареньку, вона ж вам у матері годиться». 
 — А ти кто такой?... Нашолся защитнічек спекулянтов.
 — Ви могли б до людей говорити людською мовою.
 — Что? Націоналісти!.. Розвелось вас...
 — А ти звідки сам?
 — Какое імеет значеніє? С Рязанской області…
 — Ну так поганяй у свою Рязань і там порядкуй!..
 Тут як з-під землі виріс наряд міліції. Склали протокол і передали у Спілку письменників. На партійних зборах при обговоренні цього інциденту було ухвалено: за націоналістичні збочення і за негідні вчинки, які не сумісні з моральною поведінкою радянського письменника, В. Швеця перевести із членів КПРС у кандидати. Хтось із письменників кинув репліку: «Який же Швець націоналіст, коли в нього дружина росіянка?». Та цього не почули. Мине час. Василя Степановича не раз запрошували у райком партії для поновлення його дійсним членом «всеперемагаючої», а він так і не відгукнувся до останніх своїх днів. Справжній приклад людини, вірної своїм принципам. 
 Полонили серце поета пісні і природа краю, зустрічі із славними земляками, зокрема з Андрієм Ламашем, котрий підняв бійців «на ворожу дивізію танкову». В образі ліричного героя, наділеного сільськими прізвищами Коваль, Тур, Угро, Ламаш втілений героїзм земляків на полі бою і в дні мирної праці. 
 Не обминула Василя Швеця тема захисту природи. Тривога за день нинішній і за день завтрашній не залишила його байдужим: 
Меліоратори! Благаю вас:
Ільтиця зникла, Альту пощадіте!
У віршах «Корній Косогон», «Висилино Іванівно-мамо», «Ворон-могила», «Три могили», «Рідний берег» пізнаємо мудрого оповідача минулого і сучасного краю, його непогрішність у деталях нелакованої правди життя. У віршах переплелися долі різних часів і епох, але спільність їх у добрих ділах в ім’я щастя поколінь нинішніх і прийдешніх. 
 В. Швець був поетом, громадянином, палким патріотом рідної землі. Його творче надбання відзначено преміями В. Сосюри і П. Тичини. Його ім’я заслуговує шани і пам’яті своїх земляків. Доходять чутки, що колектив учителів Іванківської середньої школи прийняв рішення присвоїти навчальному закладу ім’я Василя Швеця. Та сільська влада без особливого ентузіазму зустріла цю пропозицію. Мабуть, ще не доросла до того рівня, щоб зрозуміти, яку людину і поета вона обходить увагою. 
 Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.