На кому шапка горить?

П’ятниця 1 березня у Борисполі була відзначена щонайменше двома подіями — звітом міського голови і проведеною майже одночасно з ним акцією протесту представників громади проти будівництва у міському парку так званого багатофункціонального громадського центру. Якщо перша подія була широко розрекламована і зібрала в якості слухачів переважно освітян і працівників комунальних підприємств, то акція протесту викликала у владних кабінетах щось схоже на паніку. Адже за сім років перебування на посаді нинішнього міського голови чогось подібного не відбувалося, якщо не враховувати замовних передвиборних вистав, котрі не становили жодної проблеми. Акція пройшла і завершилася цілком мирно — ніхто не заважав міському голові звітувати, а слухачам слухати і мріяти швидше вийти на свіже повітря.

Але наприкінці своєї доповіді про успіхи, досягнення та перемоги міським головою в стилі «кращих традицій» було оголошено такий собі список «ворогів народу», до якого потрапили практично всі організатори проведеної акції протесту та активісти, що збирали підписи бориспільців  проти будівництва в парку. Мета подібних випадів проста до примітивності: подивіться, мовляв, люди добрі, які ж насправді негідники вас підбурюють і заважають нам будувати наше «світле майбутнє». Цей метод паплюження опонентів у нашій країні  став останнім часом мало не офіційною політикою.

Найбільше уваги в поєднанні з наочною демонстрацією «компромату» було приділено скромній персоні автора цих рядків та газеті «Ринок Бориспіль», яку я маю честь очолювати від часу її заснування. На присутніх у залі пролився потік «сенсаційних викриттів» моєї «злочинної діяльності», що полягала у «фальшуванні»… власної газети. Згідно з цією версією, у грудні 2011 року за мого «сприяння» Бориспіль начебто збирались завалити небезпечними відходами, заздалегідь вибраний список яких учительським голосом урочисто зачитала зі сцени заступник міського голови Л. В. Пасенко. 

Щоб запобігти подальшим спекуляціям на цю тему і показати, з якої «мухи» виростили «слона», я мушу розказати реальну історію, хоч вона може комусь не сподобатися, як не дуже подобається й мені самому. Але треба мати мужність визнавати свої помилки…

Наприкінці грудня 2011 року до мене звернулися двоє молодих чоловіків, що назвалися представниками фірм «Сучасні екологічні системи» та «Пріста Рісайклінг-Україна», яким згідно з вимогами законодавства потрібно було розмістити у пресі заяви про наміри та екологічні наслідки діяльності для отримання ліцензій від міністерства екології на діяльність у сфері збирання та переробки відходів. Такі заяви, до речі, може публікувати будь-яка газета. Мене запевнили, що ніякої діяльності у Борисполі вони вести не будуть, про що повідомлений виконком і міський голова, а йлеться лише про оформлення ліцензії. З цією ж метою названі підприємства уклали договори оренди складських приміщень з ПрАТ «Управління виробничих технологій «Сервіс» та «СПМК-241», але за оренду жодного разу не заплатили. 

Оскільки на той момент річний план випуску газети був вже виконаний, я запропонував надрукувати згадані заяви у найближчому номері за 13 січня 2012 року. Замовники з цим погодилися, передали тексти заяв в електронному вигляді та отримали рахунки для оплати публікації. Але наступного дня ці люди прийшли до мене знову і попросили зробити їм пробні примірники газети з текстом замовлених заяв для представлення своїм закордонним партнерам, котрі чомусь не можуть чекати три тижні. 

Думаю, будь-хто знайомий з поліграфічною та газетною діяльністю підтвердить, що роздруківка розроблених макетів чи пробних тиражів у повсякденній практиці, або навіть спеціальних випусків газети під час виборчих кампаній є цілком звичною справою і нікого не дивує. Оскільки практично всі види друку мають спільні риси, то спробую пояснити деякі моменти спеціально для шановного Анатолія Соловйовича, котрий був заступником директора фірми «ПентоПак», керівником якої був нинішній директор ТОВ «Біопром» В. С. Радіонов.

Отже, роздруківка пробних примірників газети — це приблизно те ж саме, що й друк пробної партії ковбасної оболонки. Чи можна вважати «злочинною» таку  оболонку, якщо вона не пішла у серійне виробництво і була викинута на смітник? Тому, не підозрюючи чогось незвичайного, ми зробили верстку газети на вісім сторінок без програми телебачення і з текстами вже згаданих заяв та роздрукували сигнальні примірники. Щоб якось зберігати інформацію та підтримувати нумерацію, цей   пробний випуск отримав умовний № 51 за 2011 рік та умовний № 307 за загальною нумерацією. Одержавши кілька сигнальних примірників, замовники більше не повернулися й отримані рахунки за розміщення інформації не оплатили. Розшукувати їх я не став, бо ніякої потреби в тому не бачив, і наступний випуск газети «Ринок Бориспіль» за № 1  вийшов, згідно з планом, 13 січня 2012 року без заяв фірм «Сучасні екологічні системи» та «Пріста Рісайклінг-Україна».  Оскільки згаданий вже пробний випуск не тиражувався і не розповсюджувався, то газета від 13.01.12 р. за загальною нумерацією отримала порядковий № 307.

Здавалося, можна було б забути про це непорозуміння і недобросовісних замовників, але історія мала продовження. Загадковим для мене чином згадані сигнальні примірники  газети опинилися у міськвиконкомі та були видані за реальну публікацію. Міський голова зажадав від мене пояснень, які я офіційно надав 28 лютого 2012 року листом № 48, після чого вважав інцидент вичерпаним остаточно. Та не так сталося, як гадалося…

Саме забутий вже сигнальний примірник неіснуючого пробного випуску газети раптом виринув з темряви сейфу чи зі скрині з «компроматом на всіх» і став основним пунктом викривальної промови мера міста на мою адресу. Цікаво, чому ж про мій «страшний злочин» міський голова мовчав цілий рік і згадав про нього лише в той день, коли громадяни міста вийшли на площу з протестом проти будівництва у парку торгового центру, свою причетність до якого наш міський голова категорично відкидає? А може, ця «мильна булька» спеціально трималася для такої нагоди, оскільки пред’явити мені щось реальне просто неможливо. Адже за своє життя та за час свого депутатства я нічого не вкрав, не взяв, не «надерибанив», не «прихватизував». Я не купив елітних квартир і не придбав «хатинок» на південному узбережжі, не відкрив магазинів і салонів краси, не став засновником офшорних компаній, не відгородився від людей високим парканом і не сховався за дверима кабінету. Я нічого не прошу і живу з того, що заробляю своєю працею і розумом. Зате я можу чесно дивитися в очі своїм землякам, з якими разом ріс, ходив до однієї школи, поруч працюю і живу на одній вулиці.

Тим більше повним безглуздям виглядає звинувачення мене у сприянні завезенню сюди якихось відходів. Навіть якщо прочитати заяви тих горезвісних фірм, то стає зрозумілим, що йдеться про збір і приймання відпрацьованих люмінесцентних ламп, акумуляторів та кислот з них, батарейок, залишків пластмас і багато чого іншого, що сьогодні просто викидається на смітник і вивозиться на звалище, де вже ростуть справжні терикони сміття. Якби у нашому місті з’явився пункт прийому таких відходів, то я був би готовий безкоштовно  рекламувати його діяльність у газеті «Ринок Бориспіль». Ось якими питаннями мав би перейматися очільник міста, а не сумнівним будівництвом у парку!

Я навіть не виключаю, що вся ця історія була запланованою, але погано продуманою провокацією з метою зачепити мене хоч на якійсь «гачок». Сценарій нагадує типову схему спецслужб і кримінальних угруповань: провокація — шантаж — «сенсаційне викриття» у разі відмови від співпраці або непокори. Що там далі у цьому наборі — підкидання білого порошку, трьох заіржавілих патронів чи пачки мічених грошей? Може, саме в такий спосіб  планується «нагодувати голодних депутатів»,  про яких на плановій нараді згадав міський голова? Бо ці депутати начебто щось там вимагають від забудовника під час засідань спеціальної комісії.

Так, дійсно вимагаємо. Вимагаємо рахуватися з рішенням міської ради і зупинити будівництво, вимагаємо прибрати з проекту розміщення продуктового супермаркету, забезпечити місця для паркування машин, передати у власність громади міста зал на 800 місць! Ми справді вимагаємо від забудовника будувати те, що потрібно місту, або забиратися геть. Ми ведемо мову про майбутнє всіх бориспільців, а не про створення «світлого майбутнього» для керівництва «Біопрому» та його бізнес-партнерів за рахунок бориспільців.

 І чому міський голова так хвилюється, якщо він до цього непричетний?

Ігор Петренко,

головний редактор, депутат міської ради від ВО «Свобода»

 

P.S. Шановний пане міський голово!

Оскільки ні я, ні громадський активіст Олександр Благов не входимо і ніколи не входили до жодного злочинного угруповання, прошу в майбутніх виступах не називати нас привселюдно «братками». Це некоректно, не відповідає дійсності та вводить людей в оману.