«Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!»

 6 березня минуло 10 років від дня ухвалення запропонованого Президентом Леонідом Кучмою Закону України «Про Державний Гімн України».

Відповідно до статті першої Закону Державним Гімном України є Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського в такій редакції: 
 

«Ще не вмерла України і слава, і воля, 

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. 

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів: 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».
 

 Закон підтримали 334 народні депутати із 433 зареєстрованих у залі. Фракції соцпартії і компартії не брали участі в голосуванні.

Коротка історія створення нашого Державного Гімну така. У вересні 1862 року в київській квартирі, де мешкав уродженець Борисполя двадцятитрирічний випускник юридичного факультету Петербурзького університету Павло Чубинський, відбулося зібрання просвітницької організації «Громада». Прийшли туди також кілька сербських студентів. Під час розмов про драматичне минуле, важке сьогодення і майбутню долю слов’янських народів Павло раптом підвівся і вийшов у сусідню кімнату. За декілька хвилин повернувся з аркушем паперу, на якому був написаний вірш «Ще не вмерла Україна». 

Присутні захоплено й радісно вислухали твір молодого поета. Їм здавалося неймовірним, що вельми глибокий за змістом та ідейно актуальний текст можна написати настільки блискавично. Але вже через короткий час усі з величезним піднесенням заспівали його на мелодію патріотичної сербської пісні. Звісно, ніхто з громадівців навіть не здогадувався, що вони стали свідками важливої історичної події. Бо поезії, першими слухачами якої вони були, судилося стати Національним, а згодом і Державним Гімном незалежної України.

Вірш у рукописному вигляді швидко поширився в українському патріотичному середовищі Наддніпрянщини. Невдовзі потрапив до Галичини, де також знайшов схвалення. Оскільки ніде не вказувалося ім’я автора, багато-хто вважав його невідомою поезією Тараса Шевченка.

Високопатріотичний твір, що закликав земляків стати «України славними синами», боротися «за свою свободу», «братися за діло», «встати, …волю добувати», брати приклад з тих народів, які вже «за зброю взялись», відкрито називав ворогів, проти яких треба виступити, щоб «вернути…волю» — «москалів поганих», неабияк налякав тодішню владу. Незабаром поліція встановила особу автора. 

Павло Чубинський ще зі студентських часів перебував у чорних списках жандармів як політично неблагонадійний. За ним і його друзями завжди велося стеження. Поліція з підозрою ставилася до його журнальних публікацій, знала про мандрівки селами Київщини, Полтавщини й Чернігівщини, під час яких він не тільки записував народні пісні й перекази, але й підбурював селян до виступів проти поміщиків, пробуджував у них козацький дух і національну свідомість. 

 За діяльний патріотизм, активну просвітницьку роботу серед селян, які під впливом агітації «пєлі возмутітєльниє малоросійскіє пєсні», участь в українському визвольному русі Павло Чубинський без суду і слідства, а лише за розпорядженням шефа жандармів на початку листопада того ж року висланий на далеку Північ імперії — аж до Архангельської губернії, де безстроково мав перебувати під наглядом поліції. Постанову про заслання підписав сам «цар-освободітєль» Олександр ІІ. Офіційна версія бузувірського покарання — «врєдноє вліяниє на уми простолюдінов». Доречно зауважити, що з усіх громадівців лише Павло Чубинський у той час був репресований царським режимом. Отже, вважався найнебезпечнішим серед них. Проте всупереч утискам гнобителів, завдяки непохитній волі, великому розуму і працьовитості він став світової слави ученим — етнографом і фольклористом.

Уперше патріотичний вірш П. Чубинського був опублікований ще 1862 року в четвертому числі львівського журналу «Мета». Знаний галицький композитор того часу, священик Михайло Вербицький написав до нього музику. Вперше твір був надрукований з нотами у 1865 році. Після цього урочисту пісню виконували всі свідомі українці Наддніпрянщини й Галичини під час проведення патріотичних заходів. Як і творчість Тараса Шевченка, вона об’єднувала людей, незалежно від місця народження, закликала до боротьби за волю України. 

Як не дивно, але в 1917–1920 роках Центральна Рада, ухваливши закони про прапор і герб УНР, не затвердила єдиного державного гімну. Тому під час урочистостей пісня «Ще не вмерла Україна» у той період використовувалася нарівні з кількома іншими патріотичними творами. І тільки в березні 1939-го року ця пісня була затверджена гімном Карпатської України. 

Після другої світової війни, коли Україна стала членом ООН, виникла потреба у створенні для неї окремого гімну. Пісня «Ще не вмерла Україна» була відразу відкинута тодішнім режимом від страху перед ймовірним її впливом на зростання патріотичних настроїв серед українців. Тому на роль гімну УРСР комуністична влада затвердила посередню пісню на слова Павла Тичини «Живи, Україно, прекрасна і сильна» й музику Антона Лебединця. Як гімн вона використовувалася в період 1949–1991 років. 

15 січня 1992 Верховна Рада України скасувала гімн Української РСР. Натомість, як Гімн України, було затверджено офіційну редакцію мелодії Михайла Вербицького до тексту Павла Чубинського. Це знайшло своє відображання у статті 20 Конституції України в редакції 1996 року. І лише з ухваленням Закону про Державний Гімн ця стаття Основного Закону набула завершеного вигляду. 

Здавалося б, з нагоди 150-ти річчя написання тексту Державного Гімну повинні відбутися урочистості на державному рівні за участю найвищих посадових осіб. Їх мали б висвітлити всі засоби масової інформації. Адже Герб, Прапор і Гімн, відповідно до Конституції, — Державні символи України. 

І справді, 22 травня 2012 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 4800-VI «Про відзначення 150-річчя з дня написання Державного Гімну України». Постанова містила рекомендації урядові утворити організаційний комітет з підготовки і проведення святкових заходів і затвердити план заходів щодо відзначення на державному рівні ювілейної дати. План мав передбачати видання творів П. Чубинського, відновлення його садиби в с. Чубинському, що на Бориспільщині, та відкриття в ній музею.

Формально постанова була виконана, але несвоєчасно і в куцому обсязі. У вересні минулого року на державному рівні ніяких заходів ніхто не проводив. Засоби інформації обійшли цю подію мовчанням. Звісно, видавати твори П. Чубинського теж ніхто не збирався. Рівно ж — як і відновлювати розграбований і знищений ще більшовиками його будинок. 

На околиці села Чубинське на місці будинку вже багато років сиротливо лежить камінь з написом про те, що колись тут була садиба Павла Чубинського. А поки що кілька потужних дубів, колись посаджених самим Павлом Платоновичем і дивом уцілілих у роки руйнації, неначе охоронці пам’яті свого господаря, тужно шумлять гіллям, зустрічаючи тих нечисленних відвідувачів, які приходять до каменя з букетами чи вінками у дні народження великого українця. Помітно, як з року в рік все ближче підступають до пам’ятного місця палаци і панські садиби тих, кому комфортно живеться в Україні без імені, творів і садиби Павла Чубинського. Ніхто з них навіть пальцем не ворухнув, ломаного гроша не дав, щоб поруч постала скромна споруда й музей. Споглядаючи таке паскудство, доходиш однозначного висновку: творчість нашого земляка нині не менш актуальна, ніж півтора століття тому. 

Лише наприкінці грудня минулого року за участю заступника міністра культури В. Богуцького, директора Інституту літератури НАН України М. Жулинського, голови Фонду культури України Б. Олійника та представників патріотичної громадськості Київщини в актовій залі облдержадміністрації відбулися святкові заходи з нагоди 150-ти річчя написання слів Державного Гімну. 

Мало місце ще одне характерне для влади невігластво. У день голосування за згадану постанову Верховна Рада не підтримала пропозицію Комітету з питань культури й духовності відзначити 175-ту річницю з дня народження Павла Чубинського, яка припадає на 2014 рік. Чи не безглуздя — постанову про відзначення дати написання Гімну ухвалюють, але відмовляються прийняти рішення про вшанування його автора? Проте маємо надію, що новообраний парламент серед інших виправить і цю помилку попередників й ухвалить постанову про вшанування на державному рівні автора Державного Гімну, видатного етнографа й фольклориста, великого сина України Павла Чубинського. 

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК, 

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка