У їхніх творах — любов до України

Минулого тижня у Бориспільській бібліотеці відбулася презентація книг бориспільки Світлани Тимченко «Мамині мудрини» та «Мертві лемки йдуть», написана у співавторстві з Євгеном Яхваном. На зустріч завітали художник Леонід Шефер, бандурист Леонід Кошман, учні 7-В класу гімназії «Перспектива» (класний керівник Надія Миколаївна Богуш), працівники і читачі бібліотеки.

Свою першу збірку «Мамині мудрини» Світлана Тимченко присвятила матері Плескач Марфі Павлівні, мудрій жінці, яка дарувала добро і світло іншим. Тут простежуються, насамперед, автобіографічні мотиви, чимало оповідей про дитинство і юність. Як пригадує сама Світлана Олексіївна, ще з дитячих років вона дуже любила розповідати реальні і вигадані історії, послухати її жарти приходили й сусіди. Через призму своєї сім’ї, побут, звичаї сільських людей Світлана Тимченко передає традиції українського народу, привертає увагу до причетності кожної людини до історії свого краю. У творах звучить радість родинного щастя, питання виховання дітей і родинних відносин, дружби і ворожнечі між братами. Краса української природи, родючі землі, і розкішні ліси, багатство української мови з численними діалектами — що може бути найдорожчим для справжнього патріота? Тож новели примусять читача сміятися і плакати, поринути у чарівний світ природи, співпереживати за долю персонажів, разом з ними любити, протестувати, хвилюватися…

Розлука з рідними і батьківською землею, збереження українського коріння, єднання навколо національної ідеї — далеко неповний перелік проблем, які піднімають автори у новелах збірки «Мертві лемки йдуть». У невеликих прозових творах звучить ностальгія за Батьківщиною, за отчим домом тих українців, які за різних життєвих обставин опинилися далеко від України. Герої оповідань — прості люди, яких неможливо відірвати від рідної землі. Провідною є тема любові до людей, до світу, до України. Твори є повчальними, несуть виховне навантаження, показують читачеві, як не втратити рідне коріння, не розгубити батьківські заповіти, не зректися звичаїв і віри предківської, залишитися за будь-яких обставин вірним своєму Роду. Авторів хвилюють біди рідного народу, зокрема лемків, яких різні режими розкидали по всьому світу. Адже сам Євген Яхван — лемко з діда-прадіда. Він розповідав про лемків як етнографічну групу українців, що мешкали в українських Карпатах (по обох схилах Східних Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Внаслідок операції «Вісла» 1947 року більшість лемків було переселено на територію УРСР, а решту — на північно-західні землі Польщі. Євген Яхван відвідує Лемківську Ватру — найбільший щорічний лемківський етнографічний фестиваль у Польщі, який об’єднує лемків з цілого світу. 

Залу інформаційного центру бібліотеки прикрашали картини Леоніда Шефера. Особливого колориту презентації додав виступ кобзаря Леоніда Кошмана, який разом із Світланою Тимченко виконали ряд українських народних пісень. Як з’ясувалося, жінка не лише вміє чудово писати, але й гарно співає та вишиває. Вона демонструвала дивовижне мереживо і вишивки своєї мати, а також власні роботи. Щирі розмови авторів з дітьми, читання уривків з книжок, розповіді про походження українського народу не залишили нікого байдужими. Учням, які читали новели, пані Світлана на згадку про зустріч подарувала свою книжку.

Після презентації гості ще довго не розходилися, відбулася автограф-сесія та щире спілкування з українськими патріотами у невимушеній обстановці.

   

Лариса Громадська.

Фото автора.