Чом змовкла пісня?
- 28 березня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 912
Що таке народна пісня? Та, що пролинула крізь віки і не згинула, не розтала у плині часу, а оселилася в пам’яті багатьох людей, тривожачи серце своїми чуттями, доторкаючись у душі найсокровеннішого, глибинного. Хтось перший створив цю пісню єдиним поривом: бо йому так боліло чи радувало серце певна подія чи почуття. Почув інший: «та це ж наче моє, і я так само відчуваю, от тільки отут я трохи зміню слова чи мелодію — так мені більше до душі». Почула ще якась людина: «ой, як гарно моє серце приймає пісню, буду співати, бо і я так радію чи сумую, як у цій пісні». І полинула пісня крізь віки, немов камінчик на бистрині річки, обточуючи свої боки, набираючи витонченої, викінченої форми. Єдине, що втрачала пісня — ім’я того першого творця, в серці котрого народилася.
Україна — співуча земля. В архівах інституту фольклору та етнографії Національної Академії наук України сьогодні зберігається близько п’ятисот тисяч пісень. А скільки ще полинули в небуття на бистрині ріки часу. Уявіть собі, скільки пісень линуло понад Землею, тривожачи простір Неба, зворушуючи радістю чи смутком усе навколо. Дух людини очищався в пісні від намулу щоденних клопотів, від негативних почуттів і вливав у космічно-земний простір неймовірно прекрасне і сильне єство свого народу. І вже, як відлуння, незбагненним Дивом поверталася та Краса і Сила, Божою благодаттю на всю Україну: вродливі, працьовиті, кмітливі люди жили в достатку, предковічні ліси, щедрі ниви, квітучі луги, бистрі і тихоплинні ріки творили щасливе і радісне життя.
А пісні були різні: обрядові, ритуальні, лірично-сердечні, ті, що несли хвалу красі Природи, моралістично-повчальні, жартівливі і козацькі, в яких оспівувалася сила і відвага святих лицарів — захисників рідного краю, їхні подвиги і смуток за загиблими, заклик бути завжди на сторожі спокою свого народу.
У пісню додавали дуже обережно слова, щоб не зруйнувати, не викривити першооснову, головне призначення — збудити в душі слухача саме ті почуття, про які співається.
На превеликий жаль, нині Україна не співає тих глибинних пісень, які дійшли до нас крізь віки.
Ритуальні, обрядові — взагалі зникли. А вони ж творили дійство неймовірної сили. Ліричні — спаплюжені чужою ритмомелодикою. Моралістично-повчальні відкинуті геть, жартівливі замість гумору подають злу насмішку над етнічними рисами вдачі українців. А козацькі? Співають з перекрученим змістом: трішки там слово, там двоє змінено, там переставлено місцями — і вже зміст протилежний попередньому, першоствореному.
Ось візьмемося за моралістично-повчальні, де замість повчання зводиться наклеп на козаків. Всім відома пісня про Галю, яку підманули, завезли і поглумилися над нею нібито… козаки? Святі лицарі, охоронці люду рідного, які з неволі чужинської визволяли дівчат, повертали батькам, а тут самі вчинили глум. Ніхто не замислюється над цим. А переставлено дуже підступно лише одне слово: замість «хозари», як пояснювала навіть одна бабця старенька, що так називали в Україні всіх «заброд-зайд», поставлено слово «козаки». Навіть наголос не властивий для української мови «козАки», замість «козакИ».
Ось первісний зміст пісні, записаний від жительки с. Гребені Назаренко Селавети Антонівни:
Їхали хозари із торгу, з розбою, —
Підманули Галю, забрали з собою.
Ой, ти Галю, Галю молодая!
Підманули Галю, забрали з собою.
А тепер суто козацька тематика — «Розпрягайте, хлопці, коні…». За змістом, який зараз співають, виходить щось незрозуміле: яких хлопців укладає спати, чого йде до саду копати криницю, виглядає-чекає дівчину, що прийде воду брати… а коли вона приходить і не дає відерця напоїти коня, то козак злорадно виповідає дівчині, що вчора-ізвечора кращу за неї полюбив. Вихваляє красу тої, другої. То навіщо ж копав криницю, виглядав дівчину? Щоб образити, поглумитися?
Та ніколи в Україні не було такого, щоб козак насміхався над дівчиною, бо то майбутня мати, честь і гідність якої треба оберігати, та ще щоб поряд з таким завзяттям співав нісенітницю, хіба що на «п’яну руку». Отже, щось не так у пісні. Справді, не так. Переставлено місцями і кілька слів замінено — і вже зміст протилежний первісному. І тільки хор ім. Г. Верьовки під керівництвом Анатолія Авдієвського поставив усе на свої місця.
Хлопці приїжджали із Січі Запорізької вербувати охочих скуштувати козацької Долі, стати захисником рідного краю. Герой пісні згодився іти на Січ. Отож гостей укладає спати, а сам хоче лишити пам’ять по собі. А що в селі найдорожче цінується? Криниця! Будуть приходити люди воду брати та згадувати його. І дівчина у нього є, про її красу співає, у садочок до криниці чекає. А коли вона не дає відерця і не приймає колечка, він сумно, але певно стверджує, що зголосився йти до Січі. Отже, дівчина може не дочекатися його, тому й не бере заповітного колечка. Ось текст пісні:
Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду в сад вишневий,
В сад криниченьку копать.
……………..
Знаю, знаю, дівчинонько,
Чим я тебе розразив,
Що я вчора ізвечора
Йти до Січі зголосивсь.
Ще одна пісня про козацьку долю, яку знають під назвою «Там, де Ятрань круто в’ється». Герой пісні співає про дівчину, про її родину, садибу, а в нього, окрім коня, шаблі і люльки, нічого немає. Кобзар Василь Литвин співав цю пісню у с. Любарці Бориспільського району. До нього підійшла жінка і запитала:
— Кобзарю, а чого ж не співаєш усю пісню?
— Бо не знаю більше слів до цієї пісні,» — відповів кобзар.
— А ми свого часу співали отакі слова, — продовжила вона і додала слова соціального звучання до чистого ліричного твору.
Це була Настя Засенко, мати Петра Засенка, відомого поета. Ось повний текст пісні:
Крута балка, крута балка,
Там же й річенька біжить,
Там дівчина, а як зветься,
Козак знає, та мовчить.
Ой, дівчино! ти щаслива:
В тебе батько-мати є,
Двір широкий, хата біла,
А що в хаті — все твоє!
А я бідний безталанний,
Степ широкий — то ж мій сват!
Шабля-люлька — вся родина,
Сивий коник, то ж мій брат.
Ой ти коню, ти мій чалий,
Де те врем’я, де той час,
Як повсюди нас стрічали,
Як у світі знали нас.
А тепер нас залигали
Знов ті прокляті пани, —
Із нас шкури поздирали,
Собі зшили жупани.
Там, де Ятрань круто в’ється,
Ще й по каменю біжить.
Встань, козацтво, пробудися,
Край від панства боронить.
Наступна — пісня, яку співають як ліричну про нещасливе кохання. Козак хоче вмерти, бо його «не хоче дівчина любити». А я її чула від свого діда, Гармаша Трохима Максимовича, (1879–1961) зовсім інший варіант. Коли дідові було досадно, тоскно, я мала ще не розуміла причин його досади. Він ішов на луки-гаї і співав, щиро, проникливо і так тужно, що я плакала, хоч нічого не розуміла, про що співається. А слова вкарбувалися в пам’ять, і коли почула інші слова, піднявся в душі протест: та не так же ця пісня звучить!
Почала дошукуватися, і в архівах знайшла, що це пісня часів Запорізької Січі, і ні про яке кохання там не йшлося.
Ось як співав мій дід:
Ой у полі билинонька
Колихається,
А в шиночку вдовин син
Напивається.
— Ой, умру ж я, моя мати,
Ой умру, умру!
Зроби ж мені, моя мати,
З кедроньки труну.
Нехай мене не ховають
Ні попи, ні дяки.
Нехай мене поховають
Запорозькі козаки.
Бо ті попи, бо ті дяки
За гроші поб’ються.
Запорозькі славні хлопці
Мед-вина нап’ються.
— Ой, не треба, мій синочку,
Не треба вмирать.
Бо іще ж ти молоденький,
Не прийшла пора.
— Ой, як мені, моя мати,
Як же не вмирать, —
Ізсушила мені серце
Козацька жура.
Мабуть, комусь вигідно, щоб ми не пили чистої води — правдивої пісні народної. Звідси і викривлення, перекручення, обрізання прадавніх пісень, створених щирими душами нашого народу, що будили Дух Волі.
Вертаймося до глибинних, кришталево чистих джерел пісенних, і оживе Слава України та її Героїв.
Антоніна ГАРМАШ-ЛИТВИН