Дві лотереї, що подарували Шевченкові волю

Менше одинадцяти місяців залишається до славного ювілею — 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Це ще одна нагода для кожного українця уважніше поглянути на його творчу спадщину, осмислити вагу кожного слова, кожного рядка, розумом осягнути глибину задумів нашого генія і пророка, який писав про час і про себе, а ще — зрозуміти потужну силову напругу слова, зверненого до нас, до нащадків, покликаних виконувати його заповіти. Павло Тичина свого часу писав: «Нам треба голосу Тараса». Сьогодні нам, окрім голосу, треба ще його волі, витримки і мужності, непохитності, незборимості і… непідкупності. Не продавати своєї честі і совісті за тимчасову вигоду. І головне,  не спати на волі.

Пам’ятній даті передує ще одна, яка вписана у біографію поета і в історію літератури. 22 квітня минає 175 років, як Т. Г. Шевченка викупили з кріпацтва. Тоді йому було 24 роки. У цьому велика заслуга не тільки тих людей, що турбувалися про його долю, а й самого Тараса. Якби він не мав іскри хисту і горіння до малярства — чи хто б задумався над його кріпацьким життям? 

Уже у 1835 році ім’я Шевченка зустрічаємо у колах Товариства заохочення художників. Зокрема, у протоколі № 10 від 4 жовтня записано: «По рассмотрении рисунков постороннего ученика Шевченко Комитет нашёл оные заслуживающими похвалу и положил иметь его в виду на будущее время».

У той час секретарем Товариства заохочення художників і членом його Комітету був конференц-секретар Академії мистецтв Василь Іванович Григорович. Шевченко у своїй автобіографії говорить, що з В. І. Григоровичем познайомив його І. М. Сошенко і відносить це знайомство до 1837 року. Та з протоколу ясно, що знайомство Шевченка з Григоровичем відбулося значно раніше. Можливо, Тарас якимось чином дізнався про Товариство заохочення художників від маляра Ширяєва або від його учнів і самостійно ризикнув подати свої малюнки на розгляд членів Комітету. Цю версію можна потвердити тим, що маляр Ширяєв, який був грубою і жорстокою людиною, і, за словами Шевченка, «комнатным живописцем», починав свій шлях до визнання, навчаючись у рисувальному класі саме Товариства заохочення художників. 

У цьому випадку не можна применшувати участі В. І. Григоровича у подальшій долі Шевченка. Адже він найпершим побачив його малюнки, подані до Товариства заохочення художників, і той схвальний висновок у згаданому протоколі, занесений не без участі Григоровича. Він, як знаний історик російського мистецтва, обіймав високу посаду в Товаристві і в Академії мистецтв, до того ж був українцем — уродженцем м. Пирятина Полтавської губернії, де жили давні козацькі традиції, українська гостинність, відкритість і доброзичливість. Отже, Шевченко був для нього близьким земляком та ще й талановитим. Невипадково В. І. Григорович допомагав не тільки Шевченкові, а й іншим молодим українським художникам, які навчалися в Петербурзі, а також сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, зокрема розробив проект створення при Київському університеті філіалу Петербурзької Академії мистецтв. 

У колі високих петербурзьких знайомих Шевченко на кожному кроці відчував прихильне ставлення В. І. Григоровича до себе і відповідав йому щирою взаємністю. У листі від 28 грудня 1843 року з Яготина поет пише до свого покровителя: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері Вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали». При цьому художник демонструє свою синівську повагу й шану, називаючи Василя Івановича не інакше, як «батьку мій рідний», «батечку мій», «батьку мій», повторивши глибоко шанобливе звертання аж чотири рази, що підкреслює спорідненість Шевченка з Григоровичем, бо ніхто з близьких петербурзьких друзів не удостоївся такої честі у поета, як секретар Академії мистецтв. У згаданому листі Шевченко називає себе «сином», підкреслюючи близькість і щирість почуттів до свого старшого покровителя.

Такий стиль письма може бути тільки між людьми, що поріднилися серцем і душею. Тож, перебуваючи в Яготині, Шевченко спеціально їздив до Пирятина, аби особисто зустрітися з матір’ю Григоровича і передати їй листа від сина саме на святвечір, що для старенької матері було подвійною радістю. «Батечку мій! Пишіть до старої частенько, бо вона чита всяке письмо ваше, аж поки не получить другого, — повідомляв поет. — І це вся її радість. З плачем нарікає на меншого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагословила, і я пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивовижу і на радість вам посилаю, батьку мій». Квіти Шевченко передав В. І. Григоровичу через брата княжни Варвари Репніної, який з дружиною вирушав до Петербурга. 

Шевченко засвітився талантом маляра ще у класах Товариства заохочення художників, а потім став учнем самого Карла Брюллова. Потрапити в учні до такого великого і прославленого майстра було не під силу навіть синам іменитих батьків, якщо ті не мали іскри Божої. Для Шевченка перепусткою у класи Академії під опіку самого Карла Великого був талант, і на таких звертали увагу великі і знані майстри. Вони всіма можливими засобами намагалися допомогти їм, щоб полегшити подальше життя. Так сталося і з Тарасом Шевченком. 

Одним із перших, хто помітив його хист, був Іван Максимович Сошенко, щирий українець з Богуслава на Київщині. Тоді він навчався в Академії мистецтв і, звернувши увагу на молодого художника, почав допомагати йому торувати дорогу до волі. 

Сошенко познайомив Тараса з Євгеном Гребінкою, письменником і педагогом. Євген Павлович брав діяльну участь у літературному житті Петербурга, співпрацював у багатьох журналах і збірниках. Створив гурток, який об’єднував українську мистецьку й літературну інтеліґенцію. На першому етапі перебування Шевченка в столиці, ще до визволення з кріпацтва, Гребінка був першим літературним учителем, давав йому читати твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Бодянського. «Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка», — скаже про нього автор хроніки про життя поета Олександр Кониський.

У столиці Шевченкові таланило на добрих і чуйних людей, серед яких були українські митці і представники російської інтеліґенції. Сошенко і Гребінка підтримували Тараса матеріально і морально, допомагали йому в самоосвіті, брали активну участь у викупі з кріпацтва. Завдяки своїм землякам-українцям Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, а також з російським художником, вихідцем з грецької колонії в Ніжині, мати якого була українкою, — Олексієм Венеціановим. Завдяки своїм землякам Сошенку, Гребінці, Григоровичу Шевченко увійшов у коло таких видатних митців як Карл Павлович Брюллов, поет Василь Андрійович Жуковський, композитор і музикальний діяч граф Михайло Вієльгорський.

Карл Брюллов був на найвищій вершині своєї слави. Він погодився намалювати портрет наставника царських дітей і прославленого поета В. А. Жуковського, на той час єдиного «живого класика» російського письменства, а той погодився позувати, їздити на сеанси із своєї квартири в Зимовому палаці. Дослідники-шевченкознавці пояснюють це тим, що про Шевченка вже говорили в Петербурзі як про виключно обдаровану людину, і сам Карл Брюллов переконався в цьому, коли в 1837 році зацікавився малюнками Шевченка, який тоді ще був кріпаком Енгельгарда і наймитом маляра Ширяєва. Завдяки цьому знайомству він міг відвідувати зали Академії мистецтв і бути учнем Великого Карла, який до того ж був видатним митцем і великою людиною. Він першим пішов до П. В. Енгельгарда домовитись, щоб той відпустив Тараса на волю в ім’я високих і гуманних ідей. Але пан, будучи жадібним на гроші, не погодився на вмовляння знаменитого художника. Перший візит — наче холостий постріл по мішені. Пан загнув високу ціну за викуп: 2500 карбованців. Але Брюллов був не з тих, хто зупинявся на першому кроці. Він порадився із своїми найближчими друзями В. А. Жуковським, В. І. Григоровичем. О. Г. Венеціановим, М. Ю. Вієльгорським і разом вирішили: Брюллов намалює портрет Жуковського і розіграють його у приватній лотереї. Роботу над портретом художник почав 2 квітня 1837 року. Та справа затяглася на понад рік. Портрет призначався для приватної лотереї. Та про це стало відомого у царському палаці, де загорілися бажанням мати такий портрет у себе. Для лотереї було виготовлено 25 квитків по 100 карбованців кожний. Жуковського просто зобов’язали розіграти лотерею в палаці. Задумано — зроблено. Це бачимо з того, що 24 квітня 1838 року гофсмайстриня, вихователька царських дочок Ю. Ф. Баранова, запискою до секретаря цариці просила сплатити гроші за квитки лотереї. Цю справу в Центральному державному історичному архіві в Ленінграді знайшов відомий шевченкознавець Петро Володимирович Жур (нині покійний і похований на Багриновому кладовищі у с. Вишеньки Бориспільського району). Матеріали справи були опубліковані в газеті «Радянська Україна» від 7 жовтня 1962 року.

Цариця заплатила за лотерейні квитки 400 крб., велика княжна Марія Олександрівна 300 крб., і стільки ж заплатив наступник царя Олександр Миколайович. Виграш дістався цариці. Отже, від царської сім’ї було одержано 1000 крб. Цих грошей було недостатньо для викупу Шевченка. Не вистачало ще 1500 крб. Але сучасні байкарі і пасквілянти в погоні за дешевою славою пишуть, що Шевченка викупили з кріпацтва за гроші царської сім’ї. Та звернімо увагу на той факт, що Шевченка викупили з кріпацтва 22 квітня 1838 року.

Отже, відповідна сума була вручена панові Енгельгарду раніше, ніж царська сім’я спромоглася заплатити гроші за лотерейні квитки. Ось текст відпускної, підписаної поміщиком Енгельгардом: «Тысяча восемьсот тридцять восьмого года, апреля двадцять второго дня, я, ниженподписавшийся, уволенный от службы гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгнельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Звенигородського уезда в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко избрать себе род жизни, какой пожелает». Підпис поміщика засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов, М. Вієльгорський.

Ініціатори викупу Шевченка змушені були розіграти другу лотерею «в домашньому колі». Для цього художнику П. Д. Бикову була замовлена копія з портрета Жуковського кисті Брюллова. На жаль, сьогодні невідомо, хто входив у те «домашнє коло». Є підстави думати, що це були близькі друзі поета в Петербурзі. Вони й розіграли другу лотерею, про яку не згадується ні в шкільних підручниках, ні в численних дослідженнях і монографіях про Шевченка. Лише можна знайти свідчення участі в лотереї царської сім’ї. До речі, цариця Олександра Федорівна заплатила за лотерейні квитки 400 крб. лише 25 квітня 1838 року, коли Шевченко вже був на свободі. Отже, не за царські гроші його викупили з кріпацтва, а за гроші Шевченкових друзів. А царські гроші були повернуті тільки тому, хто раніше заклав свої. Такий визріває висновок. 

До слова, 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова зійшлися А. Мокрицький, В. Жуковський, М. Вієльгорський і Т. Шевченко. У присутності цих осіб Жуковський вручив Тарасу документ, який свідчив про його свободу і збереження прав громадянства. Це був день невимовної радості Шевченкової душі. 

Художник Мокрицький у щоденнику записав: «Приємно було бачити цю сцену».

Іван Сошенко того дня, працюючи над картиною євангеліста, почувши запах весни, відчинив вікно. «Раптом, — згадує він, — в кімнату мою через вікно стрибає Тарас, перекидає мого євангеліста, кидається до мене на шию і кричить:

— Свобода! Свобода!

— Чи не здурів ти, Тарасе?

А він все стрибає і кричить: «Свобода! Свобода!»

Зрозумівши, в чому справа, я, в свою чергу, став душити його в обіймах і цілувати. Ця сцена закінчилась тим, що ми обидва розплакалися, як діти».

Шляхом розіграшу двох лотерей поета викупили з кріпацтва. На згадку про 22 квітня 1838 року Шевченко присвятив В. А. Жуковському поему «Катерина», Є. П. Гребінці — баладу «Перебендя», В. І. Григоровичу — поему «Гайдамаки».

Андрій ЗИЛЬ,

краєзнавець