«Сини мої, Гайдамаки!»

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, —

Ідіть, сини, погуляйте, 

Пошукайте долі.

Т. Шевченко «Гайдамаки»

 

Спливають роки, змінюються покоління, забувається... багато що зникає з пам’яті народу. Хотілося забути все те лихе, що пережили покоління наших дідів, вважати, що то було з яким іншим народом — війни, репресії, переслідування, голодомори, братовбивчі війни, заборони рідного слова, кріпосництво, рабство... Невже те було з моїм народом??? А таки ж було... Поразка Гетьманщини на Правобережжі та повернення шляхетської «вольниці» стало пеклом для простого люду «віри грецької».

Говорячи про правобережну частину України 2-ої пол. XVIIІ століття, сучасники засвідчували, що селяни ніде у світі не живуть так погано, як у Польщі. Англійський мандрівник Вілльям Кокс (Сохе) називав Польщу найбіднішою країною Європи. У цій найбіднішій країні, за його словами, найобездоленіший — селянин. Селяни тут, відмічав мандрівник, «були біднішими й приниженішими за будь-який інший народ, що ми стрічали у наших подорожах». Ці слова підтверджував і інший сучасник, котрий говорив, що польські селяни «мало відрізняються від скотини, не мають жодної власності, живуть із дня на день. Гниють в грязі та бідності; завдяки нестачі світла та життєвих припасів гине половина їхніх дітей». На завершення він зазначав, що в Польщі «селяни затиснені найтяжчим рабством, пани їх бережуть менше за своїх коней, віддають їх на розсуд користолюбивих орендарів, які по-варварському жертвують ними заради користі». Зрештою, наведемо слова Тадеуша Костюшка, який так говорив про долю селян Речі Посполитої: «Селяни ледь сміють дихати без волі своїх панів, вони не мають жодних прав, вони не мають жодної змоги уникнути утисків та жорстокості, не говорячи про несправедливості, які їм доводиться терпіти постійно».

Важким було становище й міського населення Правобережжя. У XVIII ст. правобережні міста втратили маґдебургське право. Маґнати та королівські урядники грубо втручалися в життя міських общин, поступово знищуючи ознаки міського самоврядування та привласнюючи адміністративні й судові функції. Міщан, як і селян, примушували відбувати панщину та інші повинності, платити чинші й т.д. Найбільші міста, такі як Дубно, Умань, Житомир, Старокостянтинів, перебували у володінні окремих маґнатів. Українські ремісники й торгівці піддавалися особливим обмеженням, які не поширювалися на польське й німецьке населення міст. Безліч податей та повинностей розоряли міщан, підривали основи їхньої господарської діяльності...

Австрієць Йоган Йозеф Кауш зазначив у «Листах Пастофіля», що до 1768 року включно володарі приватних міст на Київщині та Брацлавщині мали право страчувати їхніх жителів за будь-яку провину. «Зокрема, австрійця вразила новина, що у 1754 році певний маґнат (прізвища не вказується) наказав повісити 5 міщан лише за те, що вони підібрали кілька рибин на березі його озера. У 1763 році інший коронний «олігарх» спалив 5 українських дівчат «за чари».

Тяжкий соціальний гніт українського населення Правобережжя доповнювався національними та релігійними утисками. Пануюча в Польщі католицька реакція вкрай нетерпляче ставилася до іновірців. Їх піддавали найтяжчим покаранням — вириванню язика, здиранню шкіри, четвертуванням, спаленням живцем. Як гриби по дощі примножувалися костели та монастирі, множилися католицькі чернечі ордени — боніфрати, ораторіани, базиліани, босі кармеліти, єзуїти та ін. Останні набували неабиякого впливу в силу широкої підтримки маґнатами. Переслідувань зазнавали не лише рядові селяни та міщани протестантської чи православної віри («схизмати»), а й духовенство та дрібна шляхта. Ватикан у союзі з польською шляхтою не гребував жодними способами задля окатоличення та ополячення руського населення Правобережжя.

Якраз релігійні утиски й спричинили загальне повстання на Правобережжі у 1768 році. Син значкового товариша з Гетьманщини, ставши по здобутті освіти у київській духовній академії ченцем «закордонного» Мотронинського монастиря, поступово розгорнув масштабний супротив поширенню унійної церкви на Правобережжі. То був легендарний Мельхіседек Значко-Яворський. Йому вдалося повернути до православ’я сотні парафій, від берегів Дніпра і доки міг сягнути на захід. Швидко вдалося зробити православними церкви у селах сучасних Чигиринщини, Смілянщини, Кам’янщини, Городищини, Корсуньщини, Звенигородщини, Шполянщини, Канівщини, Черкащини. Сільські священики самі зверталися до отця Мельхіседека з проханням повернути їхні парафії у православ’я. Для підтримки православного населення Правобережжя Мельхіседек здійснив складну подорож до Санкт-Петербурґа, де мав аудієнцію у імператриці Катерини, яка висловила підтримку єдиновірного народу. Повернувшись до свого монастиря, ігумен продовжив сподвижницьку працю на підтримку православного люду. Згодом ця поїздка до імператриці породила підстави вірити в отримання «Золотої грамоти», якою гарантувалися права та свободи православного люду на Правобережжі. 

Та не довго Мельхіседек був на Чигиринщині... Поляки обрали нового короля й ігумен мусив прямувати до Варшави для підтвердження прав ввіреного йому Мотронинського монастиря на майно та угіддя. Станіслав II Август Понятовський під тиском російського двору не лише підтвердив володіння православних монастирів, а й офіційно підтвердив права православного населення Речі Посполитої.

Повернувшись до Чигиринщини Мельхіседек Значко-Яворський не довго радів дипломатичним успіхам. Невдовзі він опиняється в полоні у польських шляхтичів та єзуїтів. Його піддають знущанням, переодягають в одежу ксьондза, водять містами й селами та висміюють. Опинившись у в’язниці, Мельхіседек чекав суду. Та не судилося йому пізнати інквізиторського таланту отців єзуїтів... Дізнавшись про долю Мельхіседека, його рідні брати, що були старшинами гетьманського реєстрового війська, рушили на поміч. Їм вдалося підкупити охорону та викрасти «короля схизматів». Змученого та стомленого його доставили на Лівобережжя! Розголос про поневіряння легендарного ігумена рознісся по всій Україні.

Та ще більшого розголосу набули злодіяння конфедератів. Лише у Каневі вони захопили 300 заручників, яких нещадно катували та калічили. У «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського» вказувалося, що «...від початку барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «Конфедерати нападали на православних, загрожували їхньому життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали».

Якщо наїзди на маєтки шляхтичів та знущання над посполитими були страшною буденністю тих часів, то огульне знущання не лише над мирянами, а й над духівництвом стало тим, що переповнило чашу терпіння. Не було на Україні того, хто б із острахом не переказував про мученицьку кончину мліївського титаря (церковного старости) Данила Кушніра, який відмовився віддати конфедератам ключі від храму.

«Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщій же приском посипай!

Що скажеш, шельмо?.. 

І не стогне!

Завзята бестія! стривай!»

Насипали в халяви жару...

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари,

Упав, сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!»

Т. Шевченко «Гайдамаки»

 Конфедерати живцем спалили титаря на площі, вони публічно його розіп’яли, обв’язали руки соломою та, обливши смолою, запалили. Згорів титар... Та в тому вогні вже загорілась іскра щедрої помсти «братам-полякам іже з ними пришедшим»... Один із учасників повстання І. Байрацький 9 серпня 1768 року у Києві на допиті розповів слідчому, що воював він «за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили й іншим благочестивим монастирям руйнування чинили».

Довідавшись про загрозу знущання над православними рідними батьками, матерями, братами й сестрами, дітьми, Запоріжжя загуло... Січова старшина не могла втримати гнів січовиків, котрі в запалі були готові всім товариством вирушити на Правобережжя!

Та минули ті часи, коли товариство могло вільно діяти, вільно на січовій раді приймати рішення про походи... Отримавши «милість» царів московських і повернувшись у 1734 році із турецької міґрації, Нова січ втратила незалежність та ВОЛЮ. Старшина була вимушена всі важливі питання узгоджувати з царськими урядниками. Старшина не могла офіційно підтримати прагнення козацтва зупинити конфедератів. Так, козак Щербинівського куреня Влас Прутко на допиті свідчив, що коли вони зустріли по дорозі (до коліїв) «завідателя» хутора кошового отамана, то той, довідавшись куди вони йдуть, сказав їм: «Ідіть, хай вам Бог помагає». За свідченням козака Корсунського куреня Павла Головка, він улітку 1768 року стрів на своєму хуторі групу запорожців, близько 70 осіб, котрі йшли на допомогу коліївським повстанцям. Він повідомив кошовому отаману, який відповів йому на те: «Що ж, хай ідуть, я їх здержати не можу!». Найяскравішим свідчення співчутливого ставлення всього Запорозького товариства разом із військовою старшиною слугує звіт російського шпигуна: «Калнишевський дуже цікавився положенням українців під московським пануванням і висловив глибокий жаль, що Україна «втратила свою давнину». Скоро Москва закріпостить усіх селян, а тоді візьметься до козаків і до Запорозької Січі.

Тому «з мовчазної згоди» січової старшини наприкінці 1767 року до Польщі рушив невеликий загін козаків на чолі із Йосипом Шелестом для організації «Нової Гетьманщини». З невідомих причин Й. Шелест не дожив до початку задуманого повстання й був похований в околицях Мотронинського городища та свого дітища — гайдамацької січі. Його могила знаходиться по ліву руку обіч шляху, що веде від монастиря до села Грушківки. Орієнтиром слугує типовий для Холодного Яру білий кам’яний стовп з відповідним написом. Йосип Шелест згадується й у протоколах допитів Макима Залізняка російською слідчою комісією. Там говориться, що в 1767 році він вийшов із Запоріжжя з метою побути на монастирському послуху. До кінця року він жив у Жаботинському Онуфріївському монастирі, а на початку 1768 року перейшов до Мотронинського монастиря.

Навесні 1768 року з’явилися до того монастиря семеро запорожців, один з яких і був Єсько Шелест, котрий називав себе отаманом. Він показував і читав листа кошового Калншиевського, де говорилося про потребу стати на захист православної віри та безправного селянства і з тою ціллю почати винищення поляків і юдеїв та привласнювати їх майно. В суперечці з одним із своїх товаришів-запорожців Шелеста було вбито.

Пантелеймон Куліш записав переказ про початок Коліївщини, де також говориться про Йосипа Шелеста. Шелест із двома своїми товаришами Лусконогом та Гнидою поселилися в трьох монастирях — Мотронинському, Мошенському та Лебединському — й збирали там гайдамаків. 

Як зібралося по 300 душ в кожному монастирі, то приїхав із Запоріжжя Залізняк і повів їх на Тальне, а тоді на Умань. Після розгрому росіянами гайдамаків під Уманню серед страчених були й перші очільники повстання — Шелест, Лусконіг та Гнида, яких розстріляли біля Монастирища. Вірогідність останнього сюжету сумнівна, але постать Шелеста як одна з ключових у повстанні підтверджується. Тож після загибелі Йосипа Шелеста, навесні 1768 року, готування до повстання не припинилися. До Холодноярської січі щодень прибували нові загони повсталих посполитих та козаків.

В Яру колись гайдамаки

Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У Яр тоді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом —

Одностайне стати

На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Т. Шевченко «Холодний Яр»

Січ готувалася до походу, кувала зброю, жила прагненням помсти... Підняв повстанську хоругву вірний побратим Шелеста, відомий запорізький козак Максим Залізняк.

Максим Залізняк був останньою дитиною і єдиним сином осілого козака Григорія Гончаренка із села Івківці Суботівської волості Чигиринського староства. У віці 13 років, лишившись сиротою, без засобів до існування, він, поживши у сестри, що вже була заміжня у Медведівці, пішов традиційним для кожного українського юнака шляхом шукати омріяної долі на Запоріжжі. Там Максиму довелося відчути всі тяготи січового вишколу, «понюхати пороху» та стати справжнім авторитетним січовиком. Показавши свої здібності, Максим, як то здавна на Січі водилось, отримав нове прізвище - Залізняк. Сам факт отримання такого прізвища засвідчував про неабияку особистість серед славетного товариства січовиків.

В мене ймення не одно,

А єсть їх до ката.

А якого роду я,

То всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блука

Та долі шука.

На Запоріжжі Максима записали до козаків Тимошівського куреня. У мирний час М. Залізняк наймався на роботу до зимівників заможних козаків. Але життя на місці Залізняка не вабило, він радо наймався супроводжувати чумаків. З ними він побував у Польщі, Криму, Туреччині. Чимало пізнав він у цих походах, побачив, як живе посполитий люд...

У 1762 році Залізняк відбував свою «чергу» в запорізькій артилерії («пушкарній команді»). Це засвідчує відповідні артилеристам антропоморфні риси Максима Залізняка, адже до «пушкарних команд «брали козаків високого зросту, дужих та вправних, здатних вміло орудувати багатопудовими гарматами. Служіння «підпушкарієм» засвідчує достатньо високу військову грамотність та техніко-тактичну обізнаність Залізняка. Відбувши чергу в Січі, він знову пішов в пониззя Дніпра на рибні промисли, ходив з чумаками до Києва, Очакова.

По смерті Йосипа Шелеста товариство Гайдамацької січі, у день св. Юрія, 23 квітня / 4 травня (дати подій подаються за старим / новим стилями — Ред.) 1768 року, обрало керівником повстання й полковником війська одного з організаторів повстанського руху, відомого запорожця Максима Залізняка. Так, волею долі, Максим став не лише полковником, а й glowny watazka», «principal haidamacki», гетьманом України.

 

/За матеріалами праці Назара Лавріненка

«Максим Залізняк: факти, міфи, зображення». — Київ: Емма, 2012. — 84 с./
 

Далі буде