Криваві події 1963 року в Кривому Розі
- 27 червня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1221
-
Згадуючи про соціальні заворушення і народні бунти у великих промислових містах СРСР кінця хрущовської епохи, як правило, говорять про Новочеркаськ. Тамтешні події відносно добре описані, збереглися архівні фото та спогади учасників тих подій. У червні 1962 р. робітники локомотивного заводу, протестуючи проти підвищення цін на продовольство, оголосили страйк і пішли під червоними прапорами і портретами Леніна до міськвиконкому, де війська розстріляли страйкуючих. 23 робітника загинули, 70 поранені, 132 людини були засуджені до страти або тривалих термінів ув’язнення.Ще до Новочеркаська масові виступи, з різним ступенем жорстокості подавлені владою, сталися в:
- підмосковному Подільську (1957);
- казахстанському Теміртау (1959);
- азербайджанському Кіровабаді (1961);
- Краснодарі (1961);
- Алтайському Бійську (1961);
- Муромі й Александрові Володимирської області Росії (1961);
- Беслані (1961).
Тривали бунти і після Новочеркаська:
- Сумгаїт (1963);
- підмосковні Бронниці (1964);
- Москва (1966);
- киргизький Фрунзе (1967);
- казахстанський Чимкент (1967);
- Прилуки (1967);
- білоруський Слуцьк (1967);
- Нальчик (1968).
Лише після 1968 року хвиля народних хвилювань спадає на добрий десяток років.
Найчастіше причинами народного обурення називають перебої у постачанні продовольства і підвищення цін на продукти харчування.
Насправді, судячи зі свідчень, зібраних істориками, а також архівних документів (основних, з яких є добірка, складена в 1988 р. спеціально для Горбачова), це справедливо лише для Кіровабада і Новочеркаська. У переважній же більшості випадків безпосереднім приводом для бунту служило те, що сьогодні називається «ментовським бєспрєдєлом».
Відчувши зміну політичного клімату в другій половині 1950-х, люди дуже гостро реагували на «порушення соціалістичної законності» з боку правоохоронців. Побиття підлітка в СІЗО, жорстокий розгін мирних бабусь-торгівок — ці та подібні їм випадки «міліцейського бєспрєдєлу» зустрічали гідну відсіч (сотень, а часто тисяч обурених і готових на найактивніші дії людей) з боку народу, який тільки нещодавно повернувся з війни. До речі, помітне місце в списку інцидентів займають бунти, які розпочалися з конфлікту між міліцією і військовослужбовцями: народ незмінно ставав на бік «солдатиків», які тоді для нього все ще були «своїми».
Варто пам’ятати і про армійського генерала Матвія Шапошникова, надісланого втихомирювати Новочеркаське повстання. Він відмовився віддавати наказ, заявив начальству: «Не бачу перед собою такого противника, якого варто було б атакувати нашими танками». Мовляв, німецьких солдатів у місті немає, видно тільки радянських робітників. Ґенерала розжалували і замінили офіцером КДБ. Страйк таки розстріляли, але це була яскрава ілюстрація тодішніх стосунків між армією і народом.
З іншого боку, до міліції народ ставився не дуже благодушно, особливо у великих промислових містах, де значна частина населення за роки сталінського терору встигла побувати за ґратами.
Якщо розквіт протестів припав на 1960-і роки, то свою силу народ відчув відразу після смерті Сталіна, не чекаючи ХХ парт-з’їзду.
4 серпня 1953 міліціонер у Херсоні застосував фізичну силу під час затримання підлітка, який продавав на базарі кукурудзу — випадок, на який сьогодні навряд чи звернули б увагу навіть допитливі правозахисники (на тлі «справжнього» беззаконня тепер тут немає нічого кричущого). Тоді обурені городяни зреаґували миттєво: біля будівлі міліційного облуправління зібрався натовп з 500 осіб, від якого лунали «вигуки антирадянського змісту».
Міліціонер був арештований і відданий під слідство. Згодом механізми низової самоорганізації спрацьовували ще більш ефективно: у відповідь на аналогічні інциденти миттєво збиралися багатотисячні натовпи. (Цікаво, як у гебістських зведеннях, що описують ці випадки, незмінно фігурували «п’яні громадяни»: уявіть собі, наприклад, три тисячі «п’яних» маніфестантів.)
Криворізькі події
У 1963 р. народний бунт стався в Кривому Розі. Учасники і свідки тих подій досить добре пам’ятають їх, хоч і рідко згадують про них з власної ініціативи. Якщо в радянські часи «бунт на Соцмісті» особливо не обговорювався, але був добре відомою в місті подією, то сьогодні молоде покоління практично нічого про нього не знає.
Офіційні підручники історії охочіше розповідають про пізніших дисидентів-націоналістів, а ліві пам’ятають переважно про найгучніше Новочеркаське повстання. Але 50 років тому робітничий клас боровся і перемагав повсюдно, і ці сторінки історії українського пролетаріату не варто забувати.
Подальший опис криворізьких подій 1963 записано зі слів двох людей, представників тодішньої робочої молоді: один намагався «підтримувати порядок», будучи в складі студентської дружини, другий був простим робітником.
16 червня у трамваї, який їхав вздовж парку в районі Соцмістечка (поблизу нинішнього стадіону «Металург»), розгорівся побутовий конфлікт: пасажирам не сподобалося зухвала поведінка нетверезого солдата. Його висадив і почав «заспокоювати» міліціонер. За свистком на допомогу прибігли патрульні — теж п’яні. Громадяни, які тільки що вимагали привести солдата до тями, були обурені тим, як з ним поводиться міліція. Не бажаючи втратити в натовпі солдата, «правоохоронці» відкрили вогонь. Були поранені двоє перехожих, але солдатові не вдалося втекти: його потягли в Дзержинське РВВС.
По району миттєво розійшлася новина про те, що п’яні мєнти б’ють солдата і стріляють у людей. Навколо РВВС на вулиці Революційній зібрався значний натовп (біля 600 чоловік), які вимагали відпустити військовослужбовця і покарати винних у свавіллі.
Влада почала стягувати до місця подій міліційні підрозділи з інших районів, але на протестуючих це не справило належного враження: у міліцію полетіли каміння, а та, в свою чергу, відповіла кийками. Громадяни перевертали машини, врешті-решт, прорвали міліційне оточення і штурмом зайняли перший поверх РВВС. На другий поверх, де знаходиться збройний арсенал, підніматися не ризикнули, розуміючи, що тоді «будуть стріляти прямо в голову».
Міліціонера, з якого все почалося, повісили на пустирі — там, де зараз розташований криворізький міськвиконком. Бунтівники підпалили будівлю РВВС (подейкують, що ініціаторами підпалу були «рецидивісти»: в результаті згорів архів кримінальних справ). Міліція відкрила вогонь на ураження.
Паралельно по тривозі було піднято місцеву танкову дивізію, а з Дніпропетровська по тодішньому бездоріжжю терміново виїхали підрозділи внутрішніх військ. Протистояння тривало три дні. Придушували бунт жорстоко: за офіційними, напевно, применшеними даними, вбито було семеро, 15 осіб було поранено.
У місті говорили про сотні покалічених і десятки вбитих. У народі ходили, наприклад, наполегливі чутки про розстріляну міліціонерами вагітну жінку.
Під час бунту все, що відбувається ретельно знімають на фотоплівку співробітники «органів», що розташувалися на дахах і в інших зручних місцях. Фотографували як загальні плани, так і окремих людей: найполум’яніших ораторів і активних бійців. Наступного дня почалося переслідування учасників заворушень. На підприємствах робітників збирали в актових залах і показували їм фотографії, вимагаючи впізнати «зачинщиків».
Тих, кого змогли ідентифікувати, «притягли до відповідальності»: за офіційними даними, під суд потрапив 41 людина. Когось розстріляли, інші отримали до 10 років суворого режиму.
Вісті про бунт, який розгублена влада ледве змогла придушити, без допомоги будь-яких ЗМІ швидко розійшлися по всьому місту. Через пару днів в районі Центрального ГЗК міліційний патруль грубо розганяв бабусь, які торгували на вулиці насінням та іншими дрібницями. Назустріч йшла група робітників, які поверталися зі зміни. «Ви що, хочете, щоб ми тут влаштували те, що було на Соцмісті?», — з такою загрозою роботяги обступили ментів.
Конфлікт на ЦГЗК був менш масштабним і кривавим, але показовим: люди, як і раніше, вірили в свої сили, і події дводенної давності цю віру не підірвали, а лише зміцнили.
Характерно, що очевидці категорично заперечували будь-який зв’язок хвилювань з підвищенням цін, дефіцитом або іншими економічними проблемами. Більш того, вони (всупереч історичним даним) взагалі заявили, що це не було проблемою, що в ті часи ціни тільки знижували, а фото відомих новочеркасських плакатів, мовляв, напевно підробили в наші дні за допомогою комп’ютерної техніки. Тобто, учасники пов’язують ці події виключно з протестом проти поліційного свавілля.
Цим же були мотивовані і пізніші масові виступи. Наприклад, бунт у Дніпродзержинську в 1972 р. Тоді двоє міліціонерів «взяли» на вулиці трьох п’яних чоловіків, які поверталися з весілля, і повезли їх у витверезник. З вини правоохоронців вийшло так, що в салоні патрульної машини спалахнула каністра бензину, і троє «клієнтів» згоріли живцем. Навколо машини зібрався натовп, спочатку не агресивно налаштований.
Людей розохотили самі кадебісти і міліціонери, які почали стверджувати, що «тут нічого не сталося». Згорілу машину перевернули і відбуксирували до міськкому. У вікна установи полетіло каміння. Частина юрби перемістилася від міськкому до МВВС, почала штурмувати міліцію.
Протестуючих розігнали сльозогінним газом, до міста пригнали військових і внутрішні війська. Солдати їхали у вантажівках і прострілювали вулиці холостими патронами. Наступного дня почалися арешти; всього по справі проходило близько 350 осіб.
З більш віддаленої перспективи очевидно, що такі спалахи могли відбутися тільки в суспільстві, де давно вже тліли іскри соціального конфлікту. Але ж і в сьогоднішньому українському суспільстві немає недоліку в факторах, які посилюють соціальну напруженість. Чому ж список (напевно, далеко не вичерпний) випадків безкарного міліційного свавілля — катувань, знущань, побиття, фабрикації справ та ін. — в інтернет-співтоваристві ua_antiment регулярно поповнюється, не викликаючи практично ніякого опору?
Сьогодні ми набагато більше залякані терором людей у погонах, ніж це було в «тоталітарному» СРСР. Членів атомізованого пострадянського суспільства об’єднує між собою набагато менше зв’язків, ніж тоді.
Ідеологія 90-х — «кожен сам за себе, ніхто нікому нічого не винен» — успішно діє і зараз, роз’єднуючи нас в інтересах можновладців. І поки ми не навчимося елементарної солідарності, не зрозуміємо, що в усіх нас — простих людей, найманих працівників, без блату нагорі і банківського рахунку за кордоном — спільні інтереси, до тих пір владу і капітал будуть обігравати нас «насухо». Незважаючи на нашу з вами пригнічену чисельну перевагу.
Нехай же історія криворізького робітничого повстання послужить нам уроком такої солідарності.
Денис ГОРБАЧ
спільно з Volodymyr Kravchenko