До п'ятиріччя російської агресії на Кавказі
- 16 серпня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 469
-
Що призвело до цієї війни? Довго говорити не будемо — про це відомо. Але як бились та за що помирали російські та грузинські солдати — в Україні нині знають лише з упереджених російських джерел. Чому велика держава зі 160-мільйонним населенням напала на 4-мільйонну Грузію, з якими результатами закінчилася ця війна, чи варто чекати на її продовження… Не розібравши причини старих бід, не можна запобігти новим. Ф. Ніцше казав: «Людина майбутнього — це той, у кого найкраща пам"ять». Події цієї війни дуже нагадують Російсько-фінську війну. Та сама розстановка сил. Ті самі звинувачення до маленької країни у агресії проти величезного азійського монстра. Росія не мирилася з тим, що при владі у Тбілісі залишився Саакашвілі. Росія завжди була схильна до державного тероризму.У квітні 2008 року у Бухаресті вступ України та Грузії до НАТО відклали. Росії було зрозуміло, що рух цих країн до альянсу невідворотній. Та й просто необхідний. Москва зробила заяву, що ніколи не допустить вступу Грузії до НАТО. На Грузію ці погрози не подіяли, на відміну від України, більша частина нації була за вступ до альянсу. Вибору не було — або гарантії НАТО, або втрата незалежности. Із держав Закавказзя непідконтрольною Росії залишалась лише Грузія. Ситуація для РФ ускладнювалася тим, що вона почала втрачати підтримку серед південних осетинів, які потроху почали відчувати, що стали заручниками проросійського режиму. Адже на території Південної Осетії (частини Грузії) відновлювалася інфраструктура, будувалися будинки, школи, відкривались сучасні магазини побуту, оргтехніки, АЗС, торговельні центри, вступила в дію ГЕС. Кількість бажаючих переїхати на цю територію постійно зростала. В Грузії була менша небезпека денаціоналізації осетин, ніж у Росії. З огляду на це змінилися дії російських «миротворців». Силові структури Південної Осетії перейшли під контроль росіян. Росія почала повномасштабну підготовку до війни.
Грузія має складний природний ландшафт. Гори (80 % території) ускладнюють наступальні операції. Країна відокремлена від Росії Кавказьким хребтом. Більш ніж півроку перевали закриті снігом. Військові дії обмежувалися літнім часом та по двох напрямках: на південну Осетію по Рокському тунелю та вздовж моря з Абхазії. Це створювало для росіян великі труднощі. Обмеження використання броньованої техніки, вразливі лінії постачання не дозволяли непомітно концентрувати на кордонах достатньо сил. Під виглядом навчань, у липні, штурмові частини розміщено на кордонах Грузії, деякі під виглядом миротворців увійшли на територію Абхазії та Осетії. Із Севастополя, ігноруючи україно-російські угоди, без повідомлення українському урядові, кораблі Чорноморського флоту були приведені до бойової готовности. Морську піхоту РФ перекинуто з Криму на узбережжя Кавказу. За деякими даними, Росія стягнула до кордонів Грузії до 70 % боєздатних частин. До вторгнення було сконцентровано 40 тисяч особового складу та тисячі одиниць техніки. Війна стала невідворотною. Адже неможливо тримати в бездіяльности таку величезну кількість людей та техніки. Російські залізничні війська закінчили ремонт залізниці, по якій перекинуто 10-тисячну групу військ із танками, важкою технікою, різним військовим спорядженням.
Для війни треба було знайти привід. Роль провокаторів виконали осетинські сепаратисти, які навмисно провокували грузин. Якщо війну заплановано, вона обов"язково почнеться. Тому всі намагання Грузії врегулювати все мирним шляхом не спрацювали. У діях Москви є послідовність — повна зачистка захоплених територій від грузинського населення. Після війни у Південній Осетії всіх грузин під загрозою смерті вигнали зі своїх домівок.
А що б було, якби Грузія відмовилась від збройної боротьби? Російська армія остаточно «звільнила» би Абхазію та Південну Осетію від грузинського населення, у Тбілісі встановили би промосковський уряд та дали можливість грузинам «обирати» владу призначену у Москві. Боронитися зі зброєю у руках виявилося єдиним правильним способом у забезпеченні існування Грузії як незалежної держави. Та от тільки військова кампанія із Грузією з самого початку пішла шкереберть. Грузинська армія розбила сепаратистів. Заготовлений сценарій, а саме коли осетини б"ються з грузинами, добровольці їм допомагають, а росіяни лише намагаються всіх помирити — не пройшов.
Грузини довели, що здатні відновити свою територіяльну цілісність. Тоді почалася повномасштабна агресія. Незважаючи на застосування авіації, артилерії, танків добірні військові частини росіян (а це й спецнази ГРУ та ВДВ) протягом двох днів не могли вибити грузин із Цхінвалі. Грузинські регулярні частини залишили Цхінвалі лише підкорившись наказу політичного керівництва, для якого головним завданням було зберегти армію. Російські окупанти відходили все далі від баз постачання, стара техніка почала ламатися, грузини збивали російські бомбардувальники. Почалася криза із постачанням військ по сотням кілометрів гірських доріг через вузький Рокський тунель, який можна використовувати лише у одному напрямку. Виникали затори, передові сили кидали у бій прямо з коліс. Бліцкриг погрожував затягнутися, бо армія Грузії вже була не та, що 1993 року програла війну сепаратистам. Москві довелося погодитися на припинення вогню не стільки через побоювання реакції Заходу, скільки через затягування війни з вірогідними партизанськими ударами по розтягнутих комунікаціях. Також була якась впевненість у тому, що опозиція скине Саакашвілі, після цього в уряді мав би бути розкол. Та вийшло не так — російська агресія лише згуртувала грузинське суспільство.
Висновки хай кожен робить сам. Очевидно одне: слабку країну зі слабкою армією — ніхто не боїться. Україні потрібна сильна боєздатна армія, яка зможе захистити національні інтереси.
Зореслав Кумпан,
голова Бердянської міської організації ВО «Свобода»