Кроки до Незалежності
- 16 серпня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 734
-
Лінію фронту національного порятунку у нас давно тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
Ліна Костенко
Наближається 22 річниця незалежності України — головне свято держави Україна. Багато подій передували дню 24 серпня. Як виглядали економіка і господарське життя міста і району, які вплинули на зміну політичної ситуації і поглядів громадян, що підтримали ідею незалежності, про це розповідь свідка, підкріплена записами робочих зошитів журналіста і повідомленнями місцевих ЗМІ.
На зламі думок і поглядів
1990 рік завершував дванадцяту п’ятирічку розвитку народного господарства країни. За традицією, у завершальному році підбивалися підсумки зробленого за попередні роки, складалися плани на наступне п’ятиріччя. Але подих демократії, ліквідація цензури у пресі змінили напрям політичного життя міста і району. На високих трибунах притихли гучні промови про трудові досягнення, вже ніхто не згадував про поступ до світлого майбутнього — комунізму. Життя набрало звичного буденного ритму без пишнослів’я, політичної тріскотні й галасу.Рік почався приємною новиною: в с. Лебедин до перших ста будинків було подано природний газ. На цей час були вже повністю газифіковані села Велика Олександрівка, Гора, Щасливе, Ревне, Мартусівка, Проліски. Всього в районі блакитне паливо підключено майже до трьох тисяч будинків із наявних 21300 (майже в кожен сьомий житловий будинок). Це було на сімдесят третьому році радянської влади,тоді як країни Заходу, купуючи у Радянського Союзу природний газ, були повністю газифіковані. Дуже доречним був у той час своєрідний афоризм, написаний на трубі газопроводу в напрямку Західної Європи: «Німцям — газ, а нам — труба».
Тим часом навколо придніпровських сіл Вишеньки, Гнідин, Проців, Кийлів, а також Сулимівка та Артемівка стали виростати дачні будинки. Вони зводилися такими темпами, що з ними не могла зрівнятися жодна ударна будова. Водночас тваринницькі приміщення радгоспів занепадали. Не завжди директори радгоспів могли знайти для ремонту ферм достатню кількість цегли, шиферу, лісоматеріалів. Щоб вийти якось зі скрутного становища, навколо населених пунктів пиляли дерева і таким чином забезпечували свої господарства лісоматеріалами. Дивлячись на нові села дачників, жителі називали їх «Нью-Проців», «Нью-Кийлів», «Нью-Сулимівка»… Сільські жителі казали: «Це так місто віддає борги селу». На дачних новобудовах працювали екскаватори, підйомні крани, потужні бульдозери, «КРАЗи» і «КАМАЗи». Усе це робилося з дозволу і під пильним оком партійного керівництва району, яке тільки робило вигляд, що воно занепокоєне навальною атакою міста на село. Учасники пленуму міського комітету партії надіслали до Ради Міністрів УРСР таке звернення:
«Підприємства-організатори садових товариств практично не надають допомоги в соціальному розвитку села. Тепер селянин не завжди встигає купити хліб, олію та інші необхідні товари, їх розбирають приїжджі.
Під благовидними намірами засипаються болота, озера, знищуються чагарники, випаси для тварин індивідуального сектора, вирізаються багаторічні дерева, ліквідовуються колективні зони відпочинку. Надмірності в будівництві дач на фоні убогості цих сіл, відсутність будівельних матеріалів для селян, ущемлення законних інтересів місцевих жителів, без вирішення соціально-економічного розвитку сіл, викликають вкрай негативні відгуки жителів населених пунктів щодо дотримання принципів справедливості.
Знаючи, що з фондів району не виділяються матеріали для будівництва дач, люди бачать, що є матеріали, але вони не потрапляють, у першу чергу, тим, хто їх потребує».
Це звернення так і лишилося без відповіді. Нарешті, люди зрозуміли, що вони мають право на власну позицію і право відстоювати її перед будь-яким керівником чи керівним органом. На поведінку і настрої великий вплив мали газети і радіо. У місцевій пресі з’явилися публікації народних депутатів-демократів Бориса Бондаренка, Ростислава Братуня, Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, які створили республіканський депутатський клуб і вели пропаганду й агітацію за союз добровільних об’єднаних суверенних держав.
Народні депутати кинули клич консолідувати демократичні сили на захист перебудови, бо саме в ній бачили майбутнє України. Партійна ж верхівка намагалася повернути країну на стару наїжджену колію тоталітаризму й адміністративно-командної системи.
Тим часом маховик демократії і гласності набирав обертів. Почалися вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР по Бориспільському виборчому округу № 209. Люди вже добре відчули, що можна по-справжньому вибирати депутата, якому найбільше довіряєш. Так, дванадцять кандидатів у депутати, членів партії, повели активну боротьбу за один депутатський мандат. Це було свідченням того, що в лавах комуністів не було єдності, бо команди довірених осіб боролися за голоси свого кандидата, а кандидати в депутати водночас вели боротьбу один з одним, бо кожен вважав свою передвиборну програму кращою, ніж у суперника. Це було перше випробування сил молодої недосвідченої демократії при компартійному керівництві.
За депутатський мандат боролися директор науково-дослідного інституту племінної справи в тваринництві Д. В. Вінничук, головний лікар району М. М. Гадуп’як, начальник служби авіатранспортного підприємства О. І. Гольоса, начальник автоколони автобази тресту «Київводбуд» С. І. Довбиш, начальник автопідприємства 13264 М. Ф. Желевський, завідувач відділом обкому партії Ю. М. Зелінський, диспетчер керування повітряним рухом авіапідприємства В. В. Макеєнко, голова Мирненської сільради Р. Н. Похиль, директор Гнідинської неповної середньої школи В. В. Стрілько, голова обласної ради ветеранів М. І. Шульга, директор держплемзаводу «Бортничі» В. Г. Шустик. Така палітра комуністів різних поглядів вела боротьбу за владу, за депутатський мандат. Хто кого! Зрештою, у першому турі ніхто з кандидатів не набрав понад половину голосів і в другий тур виборів вийшли наймолодші кандидати — В. В. Макеєнко і В. В. Стрілько. У результаті вдало проведеної агітації переміг В. Макеєнко, який, ставши народним депутатом УРСР, відразу втратив зв’язки з виборцями округу і жодного разу не прозвітувався про свою роботу.
У той час набула поширення програма Народного Руху України за перебудову. Політичне життя завирувало розмаїттям думок і настроїв як у самій міській парторганізації, так і навколо неї. Відчуваючи, що під ногами захиталася земля, партійні функціонери кинулися рятувати становище й авторитет, гучніше почали виголошувати відомі гасла про захист інтересів трудящих. Але вони вже не могли зупинити процес розвалу чисельної міської парторганізації. Значно скоротився прийом у партію: у 1989 р. 27,5 відсотків кандидатів у члени партії (кожен четвертий) не витримали випробувального терміну, 27 осіб добровільно вийшли з партії, а за три місяці 1990 року 14 комуністів написали заяви про свій розрив із партією. При цьому стали виходити з партії в партійних організаціях передових господарств району — Старинській птахофабриці і радгоспі «Бортничі».
Довіра до керівного органу — міськкому партії — танула на очах, коли почалися вибори депутатів до місцевих рад на альтернативній основі. Навіть кандидатів у делегати партійних з’їздів висували первинні партійні організації, а не міський комітет партії. Це були нові підходи у пропагандистській роботі поточного моменту. Процес набував незворотного характеру. У день 1 травня не було в місті звичної демонстрації трудящих, гучних трудових рапортів, промов і гасел. Владі не було чим хвалитися. Тому замість демонстрації у центрі Борисполя відбувся мітинг, на якому, крім керівництва, виступили рядові комуністи. Разом із ними виголосили промови члени Народного Руху України Р. І. Никифорук і М. Ф. Кравець, які оголили факти численних недоліків і привілеїв компартійної номенклатури. Звучали пропозиції віддати приміщення міськкому партії, збудоване за народні кошти, під лікарню або школу. Незвичними були виступи не лише рухівців, а й комуністів, які кидали багато докорів на адресу партійно-радянсьюї влади.
Новиною було й те, що 30-та партійна конференція міської парторганізації проходила в два етапи. У звітній доповіді першого секретаря Г. О. Кириленка йшлося лише про порятунок партії від нападів і натиску різних антикомуністичних сил, прояви нескромності членів партії, про «вільну газету», незалежну від партії. Вперше у звітній доповіді було названо суму партійних внесків. Протягом року комуністами було сплачено 550938 карбованців, із них міськком партії використав 294096 карбованців. Решта коштів ішла на рахунок обкому партії. Як здогадувалися, сума ця використовувалася на путівки у спецсанаторії і пансіонати, премії, на туристичні поїздки за кордон. Після закінчення першого етапу конференції на сторінках місцевої газети «Трудова слава» розгорілася дискусія про партію «як душителя власної думки, що фізично вбиває будь-кого неугодного». Від партійного керівництва люди так і не дочекалися конкретних дій, тієї перебудови економіки, про яку так багато говорилося. Змінилися настрої депутатів міської ради, які, зібравшись на сесію, зажадали внести до зали засідання державний прапор Української РСР. Подібного на сесії ніколи не було. Влада розгубилася і до зали внесли прапор Азербайджанської РСР, що викликало обурення депутатів.
Щоб послабити тиск дошкульної критики на адресу бюро міськкому партії, на сторінках газети систематично друкувалася інформація про партійні рішення і постанови, які обговорювалися на бюро. Але вони не мали характеру наказу, в них проглядався стиль керівництва партійного комітету всіма ланками політичного і господарського життя району. Ці рішення були доступні не тільки членам партії, а й усім громадянам.
У певній мірі людям розплющили очі на події історії мітинг і панахида на могилі жертв антибільшовицького повстання в Борисполі, які відбулися у червні 1920 р., коли бориспільці відкрито, зі зброєю в руках, виступили проти Червоної армії. З нагоди 70-річчя цього повстання 10 червня 1990 р. на Книшовому кладовищі за ініціативою Бориспільського осередку Руху (Р. Никифорука, М. Ратушного та інших) на могилі жертв більшовицького терору було встановлено дубовий хрест і відправлено панахиду. За кілька днів до цього члени осередку Спілки незалежної української молоді розповсюджували в Борисполі і Києві листівки з такими словами: «Вони не померли тоді як раби. Вони загинули тоді як лицарі».
Панахиду відправив благочинний Бориспільського району, депутат міської ради Д. С. Дмитрук (отець Софроній). Перед богослужінням він запропонував учасникам мітингу пом’янути убієнних у червні 1920 р. учасників антибільшовицького повстання, бо вони своїм виступом заслужили царство небесне. Після панахиди відбувся мітинг. У ньому взяли участь 70–100 громадян. Сюди приїхали делегації (по 2-8 осіб) з Києва, Білої Церкви, Броварів, Тернополя, Івано-Франківська. Член Української республіканської партії (УРП) Р. Никифорук зачитав свідчення очевидців тих подій. Прихильники Руху І. С. Житнюк, І. В. Тарасенко, М. Я. Ратушний, у своїх промовах звинувачували Леніна та КПРС у «кривавих злочинах проти українського народу», закликали усіх чесних людей терміново вийти з партії. Народні депутати України Л. Лук’яненко, Б. Ребрик закликали гуртуватися навколо демократичного блоку України і новоутворених партій, щоб на майбутніх виборах перемогти комуністів, засуджували діяльність Компартії, дії Червоної армії в 1919, 1920 рр., злодіяння НКВС в 1930–1940 рр. Член Тернопільської крайової організації Руху Флінт розповсюджував антикомуністичну газету «Тернове поле». Усі виступи учасників мітингу закінчувалися гаслами «Слава Україні!», «Героям слава!» й оваціями.
На мітингу виступила секретар міськкому партії Т. Г. Онищенко, яка по-своєму прокоментувала події 1920 р. у Борисполі і викликала на себе вогонь критики.
У резолюції мітингу підкреслювалося, що повстання було проти «військової диктатури більшовиків, під час якого вбито і розстріляно 500 мирних громадян». Мітинг рішуче засудив варварську окупацію більшовицькими військами території України, акти терору, вчинені більшовиками проти українського народу. У резолюції звучав заклик до народних депутатів України «добиватися реальної демократії і повної незалежності України» і вимога до міськкому партії віддати свій адмінбудинок (партійний штаб) на потреби дітей міста як компенсацію за зруйновані більшовиками оселі, пам’ятники, храми.
Особливу активність проявили депутати міської ради М. П. Клименко, Д. С. Дмитрук, М. Ф. Кравець, І. П. Станкевич. Через кілька днів бюро міськкому партії засудило цей мітинг і прийняло постанову розглянути мітингові баталії на пленумі.
Серед учасників мітингу був редактор газети «Трудова слава» В. В. Лисиця. Він не виступав, але після мітингу зустрічався з народними депутатами України Л. Лук’яненком, Б. Ребриком на одній квартирі. Партійна влада тоді ще вважала народного депутата Л. Лук’яненка «ворогом народу», тому наступного дня таємний агент, учасник зустрічі, написав на редактора донос у КДБ. В. Лисицю терміново викликали «на килим» у міський комітет партії і запропонували йому написати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. Бюро не наважилося звільнити авторитетного редактора, щоб не викликати вогонь на себе. Але В. Лисиця заяви не написав і під партійним пресом працював ще понад рік. Проте коли на шиї розкутої преси став затягуватися економічний зашморг, В. Лисиця, не витримавши фізичної і нервової напруги, 23 грудня 1991 р. пострілом з мисливської рушниці вчинив самогубство.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде