(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Коли гриміла війна

  • 25 вересня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 547
  • Автор: admin
  • 0

Все далі і далі відкочуються у глибину історії дні і роки війни з німецьким нацизмом. Все менше і менше залишається свідків вікопомної війни. Тим, хто чув визвольні залпи ще в колисці, вже минуло 70, а хто усвідомлено сприймав визволення міста після дворічної окупації, — уже за вісімдесят. Лише письмові джерела та зафіксовані спогади учасників і свідків тих подій проливають світло на ситуацію в Борисполі у другій декаді вересня 1943 року. Хоча бувалі люди говорять, що німці вступили у місто 21 вересня 1941 року (день першої Пречистої) і рівно через два роки під тиском наступаючих підрозділів Червоної армії накивали п’ятами в напрямку Дніпра. Отже, день окупації і звільнення — один день гіркої печалі і світлої радості «зі сльозами на очах», як співається у відомій пісні.

У вересні 1941 року залишене відступаючими радянськими військами населення не мало жодної інструкції, вказівки, поради і розради, куди йти, що робити, як діяти. У перші дні окупації жителі перебували в стані надзвичайного психологічного потрясіння і страху. Вони були заколисані байками про міць, могутність і непереможність Червоної армії, а тут, як сніг на голову, прийшли чужинці зі своїми порядками, вимогами, наказами, терором.
Не в одного бориспільця і сільського жителя защеміло серце. Мимоволі закрадалася думка: чи надовго прийшла окупаційна влада. Про це ніхто не міг ні повідати, ні здогадатися. Навколо суцільна інформаційна темрява. Газети не виходили, радіо замовкло. А в кого був радіоприймач, мусив здати. Цього вимагав окупаційний режим. Тримати його небезпечно. За такий «героїзм» вирок неминучий — шибениця або розстріл. А кожному хотілося жити, вберегти себе і свою родину від безглуздої смерті. Словом, цивільне населення на окупованій території опинилося в катастрофічній ситуації.
Прихід німців був наслідком безглуздого кремлівського керівництва, яке «заколисувало» армію і народ про неможливий початок війни, а якщо вона й розпочнеться, то «воювати будемо тільки на чужій території…». Таким чином «колискова» стала заупокійною піснею.
Йшов вересень 1941 року. Бої точилися на підступах до Києва, а на колгоспних полях Бориспільщини кипіла робота, колгоспники збирали урожай гречки, проса, на зернотоках молотили жито та пшеницю. За станом на 10 вересня 1941 року, колгоспи Бориспільського району разом із своїми сусідами баришівцями, березанцями, броварчанами, переяславцями виконали річний план, відправивши у державні засіки сотні тонн пшениці, жита, вівса, ячменю. А що не здали державі, дісталося окупантам.
На полях лівобережних районів Київщини повним ходом йшла сівба озимини. Найкраще організували посівну кампанію колгоспи Бориспільського і Переяславського районів. Переяславці посіяли близько 4 тисяч гектарів пшениці і жита, а колгоспи Бориспільщини засіяли понад 2 тисячі гектарів. Тоді ніхто не сподівався, що через тиждень-два тут господарюватимуть німці.
Це була перша Пречиста. У деяких селах традиційно її святкували як храмовий день. Та святкувати ніхто не міг. Небезпека була поруч. Населення залишалося беззахисним перед жорстокими законами окупаційної влади.
У Борисполі прихід гітлерівців зустріли хлібом-сіллю. Правда, не всі згуртовано, а лише «два товариші». Винесли великий коровай, подали на вишиваному чорно-білому рушнику. Офіцер узяв коровай, але не поцілував, як у нас роблять, а передав далі. За словами свідка, цей «товариш» став у нас старостою. Почалася справжня каторга для людей… Серед поліцаїв були люди путні та «непутьові». Я знаю, що один пішов служити, щоб урятувати дівчину. Він відсидів 10 років, бо був три місяці в поліції. І той, хто зустрічав хлібом-сіллю, хто був старостою, також відсидів 10 років. А коли прийшов, за півроку побудував такий будинок, що в Борисполі такого ні в кого не було. Кажуть, у партизанів, яких ловили, знімав золоті коронки, тобто було за що будувати (Трудова слава. — 2009. — №№ 165–166).
Ніхто не знав, яка доля чекає кожного і його родину. Хоча всім було відомо, з якими «гостинцями» прийшли на нашу землю чужинці. Ось кілька свідчень очевидців. Перше слово Тамарі Дмитрівні Пінчук. Коли почалася війна, їй було 14 років, нині — доцент, кандидат педагогічних наук, колишній викладач Ніжинського національного педагогічного університету. Жила вона в центрі містечка. Багатоповерхівок тоді не було і вона бачила, як під час бомбардування злітали в небо уламки будинків і літаків, що стояли на аеродромі:
«Ще страшніша картина у центрі міста, — згадує вона. Змішались земля і мертві військові. Один з них, лейтенант з двома кубиками, лежав горілиць, з відкритими голубими очима. На грудях — партквиток і фото маленької дівчинки. На звороті зеленим чорнилом і похиленим вліво почерком (певно, дружини) було написано прохання доньки: приїхати у відпустку і привезти подарунок. Я по сьогодні шкодую, що не забрала той партквиток і фото. Мій дитячий розум не додумався тоді до такого.
Через кілька днів після бомбардування з’явились у місті фашисти. Це було спекотного вересневого дня 1941 р. Вони зібрали полонених і пішли далі по нашій землі. Полонені були чорні від голоду й спеки. Люди виносили їм яблука, моркву, буряки. Ми з бабусею теж перекидали через паркан городину. І раптом у двір вскочив розлючений німець-конвоїр, проте ми вже встигли заховатись у хату. А він міг би і вбити. Це для них було так просто».

Дещо іншу картину побачила жителька села Рогозів, нині кандидат історичних наук Катерина Двірна (Овсієнко):
«Німецькі війська зайняли наше село 21 вересня 1941 року. В’їхали в село, як господарі, нишпорили по хатах та городах, кричали гучно: «Яйця, кури, меду, сала!». У мирного населення німці забирали свиней, скот, птицю. Скоро село охопив смуток: фашисти вбили кращого учителя села Василя Васильовича Малишевського. Люди бачили, як він убив німця, а потім німці жорстоко вбили вчителя. Мешканці боялися навіть з хат виходити.
Через село гнали полонених. Під госпіталь (якщо можна так назвати) місце було відведено в церкві. Поранені лежали на підлозі без жодного догляду. Тих, хто помирав від ран, закопували тут же біля церкви. Полоненим, які перебували у церкві по кілька днів не давали ніякої їжі. Їх годували мешканці села, приносили все, що в кого було».

Нелегкими були два роки окупації. Жорстоким був німецький режим. Розправи за найменше порушення, відлов молоді для відправлення до Німеччини, розстріли і шибениці навіювали жах на кожного жителя. Гірким був чужинський хліб, важкі сліди лишав кований чобіт окупанта. Дуже скаженіли нацисти після поразки під Сталінградом і на Курській дузі. Гітлерівці форсували тактику «випаленої землі», щоб не лишилося жодного чоловіка, жодної худобини, жодного кілограма хліба. Особливо лютували окупанти в сорок третьому році, коли відчували наближення фронту до Борисполя. Каральні групи озброєних зайд полювали на чоловіків і підлітків. Заглядали в усі двори і щілини. Де тільки бачили чоловіка чи підлітка, забирали з собою. А зібравши гурт, розстрілювали. Розстрілювали й одиноких перехожих чоловіків.
Нечувана трагедія сталася 20 вересня 1943 року. Зігнавши в овочесховище чоловіків, старих, підлітків, довго стріляли в суцільну людську масу. А потім запалили приміщення. Того, хто лишився живим і намагався вирватися із пазурів смерті, розстрілювали на місці. Так понад двісті бориспільців прийняли мученицьку смерть. Лише двом за димовою завісою вдалося вирватися і повідати про цю страшну трагедію. Але сьогодні цих свідків уже немає серед живих.
Лінія фронту вже наближалася до Борисполя. Воїнам 136-ї стрілецької дивізії було поставлено завдання звільнити Бориспіль від ворога. У цій відповідальній операції брали участь 269-й стрілецький полк полковника Проценка, 358-й підполковника Бортника, 242-й полк підполковника Хоменка, окремий винищувальний батальйон капітана Яковлєва та інші частини. Перед ними стояло завдання: звільнити Бориспіль і продовжувати наступ у напрямку Дарниці з тим, щоб якомога швидше дістатися до Дніпра.
У ніч на 23 вересня 1943 року стрімкою атакою частини 136-ї дивізії пішли в наступ на Бориспіль і увірвалися на вулиці. Після короткочасного бою захопили військовий аеродром, багато зброї і чимало ворогів полонили. 24 вересня країна дізналася про визволення Борисполя і населених пунктів району. Всі радіостанції передали оперативне зведення Радінформбюро, в якому громовий голос диктора Ю. Левітана повідомляв: «На Київському напрямку наші війська продовжували розвивати успішний наступ і, просунувшись вперед від 10 до 20 кілометрів, зайняли понад 50 населених пунктів, у тому числі місто Бориспіль, районний центр Київської області Вища Дубечня і великі населені пункти Нижча Дубечня, Пухівка, Мартусівка, Іванків, Глибоке, Рогозів, Любарці, Сошників, Ковалин, Дмитрівка, Кропивна, Чапаєвка».
25 вересня це зведення надрукували всі центральні газети. Правда, слухали і читали цю радісну звістку в недосяжних для окупантів районах. Зі сторінок фронтових газет вона дійшла і в солдатські окопи. Воїни з бориспільського краю раділи цьому повідомленню, в листах вітали своїх рідних з визволенням. Але багато з них ще не один раз дивилися в очі смерті і полягли на полях Європи, так і не побачивши ні своїх рідних, ні визволеного краю.
На фронтах кипіли бої, лилася солдатська кров. Ненаситна паща війни вимагала нових жертв. У визволеному Борисполі і селах району польовий військкомат мобілізовував усіх юнаків призовного віку як поповнення у поріділі полки і дивізії. Лише 136-та дивізія, воїни якої визволяли Бориспіль і села району, за роки війни формувалася тричі. Отже, тричі її особовий склад мінявся.
Мобілізованих хлопців, необмундированих і беззбройних, кинули на форсування Дніпра. Серед них був й інвалід з дитинства любарецький житель Микола Михайлович Осляка. Він дуже накульгував і рідні гадали, що він не підлягає призову. Та московське військове керівництво було невблаганним. Не дійшовши до Дніпра, його зустріла ворожа куля. Багато новобранців-«чорнопіджачників» нашого (і не тільки нашого) району загинули при форсуванні Дніпра. Необмундированих і неозброєних їх погнали на вірну загибель за те, що були українцями. Такого призову, кажуть історики, не було в інших визволених республіках. Близько 6 тисяч воїнів нашого району, в тому числі і більше тисячі бориспільців, не повернулися з фронтових доріг. Їх імена викарбувані на мармурових плитах похмурих меморіалів. Згадаємо їх імена і вклонімося світлій пам’яті всіх, хто пролив кров і віддав життя за те, щоб ми жили в мирі і злагоді.

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.