70 років тому Сталін заснував нову церковну організацію під назвою «РПЦ МП»
- 03 жовтня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1329
-
Ювілей зі сльозами на очах
70 років тому в Кремлі з ініціативи комуністичного тирана Сталіна відбулася історична подія — було прийнято рішення про створення нової церковної організації під назвою «Руська православна церква Московського патріархату» (РПЦ МП).Таку назву було запропоновано особисто Сталіним (на ілюстрації: картина «Сталінська «симфонія», написана художником МП). До цього Патріарша («Тихоновська») Церква в Росії офіційно носила назву «Православна Російська Церква» (ПРЦ), яка була соборно затверджена на Всеросійському Помісному Соборі 1917–18 р.р. У той же час назва «Руська Православна Церква» з серпня 1923 офіційно носив створений за сприяння ГПУ-НКВД розкольницький «обновленський синод», який саме під назвою «РПЦ» був зареєстрований совєтською владою і легально діяв у 1920–1930-ті роки в СРСР.
Створення у вересні 1943 року нової церковної організації під назвою «РПЦ МП» було здійснено сталінським режимом у результаті злиття «Тимчасового патріаршого синоду» митр. Сергія (Страгородського) і «обновленського» «Священного синоду Російської православної церкви», на чолі якої, за наказом Сталіна, був поставлений єдиний «совєтський патріарх». При цьому, як видно, від «обновленців» було перейнято не тільки офіційну назву «Руська Православна Церква», але і юридичну особу і право на користування всіма «обновленськими» храмами та майном в СРСР, які випливають з цього статусу.
Східні патріархи Константинопольський, Олександрійський і Єрусалимський, що визнавали до цього тільки «обновленців» і законною «РПЦ», і на цей раз з легкістю визнали таку сталінську «церковну реформу» і надалі зберігали спілкування вже з новоутвореною «РПЦ МП». Таким чином вони дивилися на створену в 1943 р. «Московську патріархію» як на канонічну правонаступницю саме «обновленської» «Руської православної церкви», з якою вони до цього перебували у повному євхаристійному спілкуванні і в чому вони ніколи так і не розкаялися.
Важливо відзначити, що після історичного нічного засідання в Кремлі у вересні–жовтні 1943 р. за розпорядженням НКВД почався масовий перехід «обновленського» духовенства на бік новопроголошеного першого «совєтського патріарха» — колишнього «обновленського» митрополита Сергія (Страгородського). Таким чином «обновленці» склали основу новоствореної («новообновленської», як говорили послідовники Катакомбної Істинно-Православної Церкви) структури, яка перейняла від «обновленців» навіть офіційну назву.
Як зазначається у виданій в 2011 р. луцьким видавництвом «Терен» книзі «У катакомбах. Православне підпілля в СРСР»: «До початку 1939 р. «Московська патріархія» митр. Сергія (Страгородського), як централізована структура, практично перестала існувати. По всій країні діяло лише близько 100 «сергіянських» храмів. Декларація, крім самого митр. Сергія, нікого не врятувала, навіть «сергіян». Єпархії останніх, як адміністративні одиниці, практично припинили своє існування. У країні залишалося лише чотири «сергіянських» правлячих архієрея і ряд єпископів, що перебували у спокої і служили в ролі рядових настоятелів «сергіянських» храмів... Якби не II Світова війна, то до кінця 1940-х рр. у СРСР могло не залишитися жодного храму — ні «обновленського», ні «сергіянського». Такі плани ставилися ВКП(б) перед черговою «безбожною п’ятирічкою». Однак війна з нацистської Німеччиною змінила ці плани докорінно.
У жовтні 1941 р., у зв’язку з наступом німців на Москву, з міста в терміновому порядку було евакуйовано в Ульяновськ більшість совєтських урядових установ і чиновників. Разом з ними, за розпорядженням Сталіна, 13 жовтня 1941 р. в урядовому ешелоні (в одному вагоні!) були евакуйовані в Ульяновськ митрополит Сергій (Страгородський) і голова «обновленців» митрополит Олександр Введенський. Тут, відразу ж після прибуття, в терміновому порядку спеціально для митр. Сергія влада переобладнала в православний храм колишній католицький костел, а Олександру Введенському передали церкву Неопалимої Купини, яка використовувалася під склад. В Ульяновську обидва радянських «першоієрархи» буквально змагалися один з одним за прихильність з боку НКВД, видаючи патріотичні послання до населення і збираючи гроші в урядовий Фонд допомоги Червоній армії.
І тут же, в Ульяновську, 4 грудня 1941 О. Введенський зі схвалення НКВД був зведений у звання «патріарха». Цей поспішний акт викликав негативну реакцію з боку більшості «обновленських» ієрархів, які понад 20 років виступали проти патріарства. Тому вже в січні 1942 року О. Введенський був змушений відмовитися від «патріарства», залишивши за собою титул «Святішого і Блаженнішого Першоієрарха Московського і всіх Православних Церков в СРСР». З цього періоду починається поступове охолодження совєтського режиму щодо «обновленства». Ставку вирішено було зробити на групу митр. Сергія (Страгородського).
У ніч з 4 на 5 вересня 1943 митр. Сергій (Страгородський), митр. Алексій (Симанський) і митр. Миколай (Ярушевич) були викликані на зустріч зі Сталіним, який запропонував їм обрати нового патріарха. Через три дні відбувся «архієрейський собор», на якому Сергій був проголошений «патріархом». Учасників собору в терміновому порядку доставляли на урядових літаках. Шість «обновленських» архієреїв були терміново перерукопокладені перед самим собором і склали на ньому необхідний кворум. Після цього в жовтні 1943 р., за розпорядженням НКВД, почався масовий перехід «обновленського» духовенства на бік «патріарха» Сергія. У Москві в «обновленців» були відібрані всі храми, за винятком Піменовського. Незабаром всі «обновленські» єпархії (в т. ч. Середньоазіатська — головна цитадель «обновленства») визнали Сергія своїм патріархом. Таким чином протягом місяця «обновленські» структури припинили своє існування. У РПЦ МП перейшли 25 обновленських архієрея старого поставлення, у тому числі Віталій Введенський (він у сані архієпископа Тульського і Бєлевського очолив місіонерську раду при патріаршому Синоді). Перейшли також 13 «обновленських» архієреїв нового поставлення, яких заново перерукопоклали в РПЦ МП. Один із синів «обновленського» патріарха О. Введенського — протодиякон Олександр — згодом служив у Москві в клірі Скорбященського храму РПЦ МП. Таким чином «обновленці» склали основу новоствореної («новообновленської», як говорили в ІПЦ) структури, яка перейняла від «обновленців» навіть офіційну назву «Руська Православна Церква» (див. книгу: В катакомбах. Православное подполье в СССР. — Луцк: Терен, 2011. — С. 186–187).
Докладніше вересневі події 1943 року описані в іншій книзі «Совєтський режим і совєтська церква», написаній в 1997 р. і виданій у Санкт-Петербурзі в 2006 р. Наведемо тут уривок з цієї роботи:
«Не встигнувши почати війну першим, і побоюючись втратити підтримку народу, сталінський режим у розпачі зважується скористатися німецьким пропагандистським трюком — культивуванням у народі національно-патріотичних і релігійних почуттів [...] Загравання з релігією Сталіну необхідні були лише як пропагандистський маневр, здатний також сприяти розрядці недовіри до СРСР, формуванню на Заході його «прогресивно-демократичного» іміджу і т. п. Особливо це стало в нагоді під час Тегеранської конференції керівників країн — союзниць по антигітлерівській коаліції, що проходила в Ірані з 28 листопада по 1 грудня 1943 [...] На Тегеранську зустріч Сталін покладав великі надії, тому й вишукувалися різні способи для підштовхування союзників. Перш за все, найактивнішою підтримкою користувалися громадські рухи в Англії і США з надання допомоги СРСР. У числі таких організацій, з керівниками яких Сталін вів особисте листування, був об’єднаний Комітет допомоги СРСР в Англії під керівництвом одного з найвпливовіших в Англіканській церкві діячів, настоятеля кафедрального Кентерберійського собору X. Джонсона. Як вважає історик В. Алексєєв: «Це був партнер, якого Сталін цінував і який мав неабиякий вплив в союзній країні, де Англіканська церква є державною релігією».Крім X. Джонсона, до руху за якнайшвидше надання допомоги СРСР активно долучилися й інші ієрархи Англіканської церкви, в тому числі й архієпископ Кентерберійський Козмо Ланг. З аналогічними закликами до президента США Ф. Рузвельта звернулися понад тисяча діячів Єпископальної церкви США. Крім цього, до осені 1943 р. керівництво Англіканської церкви звернулося через посольство СРСР у Великобританії до радянського уряду з проханням дозволити візит їхньої делегації до Москви. Як зазначає В. Алексєєв: «Напередодні Тегеранської конференції візит делегації був визнаний Сталіним бажаним і корисним. У цій ситуації вкрай виграшно було б, щоб главу делегації — архієпископа Йоркського — прийняло вище керівництво РПЦ на чолі з патріархом».
У зв’язку з вищезазначеними політичними перспективами в Москву в терміновому порядку на урядових літаках були доставлені з Ульяновська митр. Сергій (Страгородський), а з Ленінграда митр. Алексій (Симанський), які разом з митр. Миколаєм (Ярушевичем) пізно ввечері 4 вересня 1943 були привезені на дачу до Сталіна. У переговорах, крім Сталіна, взяли участь заступник голови Совнаркому СРСР В. Молотов і генерал-майор НКВД Г. Карпов. Як свідчить Алексєєв, який спирається на звіт Г. Г. Карпова, на зустрічі «Сталін схвально відгукнувся про проведення собору, але порадив у даний час скликати не Помісний, а Архієрейський собор... Митрополити погодилися. Коли Сергій порушив питання про терміни, необхідні для підготовки собору, Сталін запитав його: «Чи не можна проявити більшовицькі темпи?» Потім, повернувшись до Карпова, попросив його допомогти керівництву церкви з найшвидшим приїздом єпископів на собор, залучити для цього авіацію, інший транспорт. Карпов запевнив Сталіна, що вся необхідна робота буде проведена і собор можна відкрити вже через 3-4 дні. Тут же Сталін і митрополити Сергій, Алексій і Миколай домовилися призначити відкриття собору на 8 вересня».
Варто зауважити, що цей звіт Карпова грішить явним прикрашанням, у зв’язку з чим складається оманливе враження, начебто ініціатива в «переговорах» виходила від ієрархів, а Сталін виступав лише в ролі «доброго чарівника», який виконав всі їхні побажання. Насправді ж, тема т. зв. «переговорів» і рішення, прийняті на них, були розроблені задовго до зустрічі. Сталін, Малєнков і Берія у себе на дачі розглянули це питання 4 вересня ще до середини дня. Підтвердженням цього служить і термінове привезення до Москви Сергія і Алексія, а також безвольна згода митрополитів з пропозиціями Сталіна — «митрополити погодилися», як говориться у звіті Карпова. Але по-іншому лояльна до влади делегація митрополитів на зустрічі з диктатором і вести себе не могла, у зв’язку з чим Карпов і прикрасив свій звіт вигаданими ініціативами Сергія.
Однак повернемося до «абсолютно невимушеної бесіди батька з дітьми», як висловився про одну із зустрічей зі Сталіним митр. Алексій (Симанський).
Розглядаючи питання про скликання собору, було вирішено, що митр. Сергій (Страгородський ) з політичних міркувань буде проголошений «патріархом всія Русі», а не «всієї Росії», а сама Церква буде називатися «руською», а не «російською», як це було при патр. Тихоні (Бєлавині).
Звернувшись до митрополитів, Сталін сказав, що уряд для підтримки міжнародного іміджу Московської патріархії готовий їй виділити необхідні кошти, а також повідомив, що для розміщення канцелярії МП передає триповерховий особняк з усіма меблями — колишню резиденцію німецького посла Шуленберга. Цей подарунок, очевидно, Сталіним був піднесений у пику німцям, які відкривали на окупованих територіях православні храми.
Під кінець зустрічі Сталін оголосив, що збирається створити спеціальний орган з контролю над Церквою — Раду в справах Руської православної церкви (СД РПЦ). «...У відповідь митрополити подякували уряду й особисто Сталіну за прийом, величезну допомогу і повагу до церкви, запевнили голів Совнаркому у своїй патріотичній позиції, відзначили, що дуже доброзичливо ставляться до створення нового державного органу в справах православної церкви і на призначення Г. Г. Карпова (генерал-майора НКВД. — Авт.) на посаду його голови [...]
Звернувшись до митр. Сергія, Молотов запитав його, коли було б краще, на його думку, прийняти в Москві делегацію Англіканської церкви. Сергій відповів, що якщо вже собор, на якому оберуть патріарха, буде проведено через 4 дні, то делегацію можна прийняти практично в будь-який час після цього. Вислухавши, Молотов прийшов до висновку, що доцільно прийняти її через місяць (тобто напередодні Тегеранської конференції. — Авт.). Сталін погодився.
Зустріч завершилася. Митр. Сергій ще раз тепло подякував за прийом і підтримку потреб церкви уряд СРСР, особисто Сталіна, запевнив його в повній підтримці духовенством і віруючими політики партії і держави».
Як і було вказано Сталіним, т. зв. «архієрейський собор» був організований «більшовицькими темпами» і відбувся 8 вересня 1943 року. Участь у ньому взяло всього 19 архієреїв, шість з яких колишні «обновленці», у спішному порядку висвячені незадовго до «собору», а також кілька лояльних єпископів, спеціально звільнених із ув’язнення та доставлених на літаках до Москви. На даному зібранні не було ні єпископів з окупованих територій, ні з еміграції, ні, тим більше, незгодних з Сергієм і його церковною політикою архієреїв, які так і продовжували мордуватися в радянських концтаборах. Як зазначає патріархійний історик Д. Поспєловський: «... в той час на засланні і таборах потерпали десятки єпископів... Деякі з ув’язнених єпископів відмовлялися визнати церковну політику Сергія після 1927 р., як умову для свого звільнення. У той час Катакомбна Церква була ще дуже діяльною».
У зв’язку з цим московський собор 1943 р., на якому не було представлено і 70 % ієрархії Руської Церкви, не був голосом всієї повноти руського православ’я, тому не може вважатися легітимним і канонічним, а його «постанови» — мати церковноканонічну силу. Проте, незважаючи на всю штучність і натягнутість, першим совєтським патріархом, як і було заздалегідь вирішено, був проголошений єдиний кандидат — Сергій Страгородський, що також повністю суперечить як канонічним нормам Вселенського православ’я, так і встановленій на Помісному Соборі 1917–1918 рр. процедурі обрання патріарха. «Я думаю, що це питання нескінченно полегшується для нас тим, що у нас є вже носій патріарших повноважень (наділений особисто Сталіним. — Авт.), тому я вважаю, що обрання з усіма подробицями, які, зазвичай, супроводжують його, для нас є ніби непотрібним», — заявив митр. Алексій (Симанський ), який «висунув» кандидатуру Сергія. Делегатам зборів нічого не залишалося, як віддатися волі «батька народів Йосипа Сталіна» і на іронічне запитання митр. Сергія: «чи немає у кого-небудь іншої думки», відповісти: «ні, одностайно», «одноголосно».
Під кінець засідання собор прийняв зачитану Сергієм безпрецедентну, за своєю аморальністю та неканонічністю, постанову про те, що «всякий, хто винен у зраді загально церковної справи і перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господня, нехай числиться відлученим, а єпископ або клірик — позбавленим сану». Таким чином, під анафему Совєтської Церкви підпадало практично все населення і духовенство окупованих територій, крім, звичайно, червоних партизанів, а також 7,5 мільйона радянських військовополонених, що потрапили в полон до німців. Згідно з указом Сталіна № 260 за вересень 1941 р., всі вони оголошувалися зрадниками Батьківщини. «Немає полонених, а є дезертири», — заявив Молотов, коментуючи цей указ.
Не обійшовся «сталінський собор» і без багаторазового славослів’я на адресу «богоданного Великого Вождя і Вчителя», комуністичної партії і уряду...
На завершення цього урядового заходу, через чотири дні, 12 вересня 1943 р., у московському Богоявленському соборі відбулася офіційна церемонія інтронізації першого совєтського патріарха. У слові, сказаному перед інтронізацією, він зізнався: «У званні патріаршого місцеблюстителя я відчував себе тимчасовим і не так сильно побоювався за можливі помилки. Буде, думав я, обраний патріарх — він і виправить всі допущені помилки». Щиро тоді говорив Сергій чи ні — не нам судити. Але «помилки» його так і не були виправлені ні ним самим, ні його наступниками.
Через тиждень після інтронізації, за розпорядженням Совнаркому, Сергій прийняв у Москві довгоочікувану делегацію Англіканської церкви на чолі з архієп. Йоркським Кирилом Гарбеттом ...
Взагалі ж напередодні Тегеранської конференції політика совєтського режиму була «перебудована» не тільки щодо Московської патріархії і Ватикану. У жовтні 1943 року була надана підтримка офіційним Грузинській православній та Вірмено-Григоріанській церквам. Стосовно до мусульман режим сприяв проведенню в Ташкенті з’їзду лояльного мусульманського духовенства і віруючих, організації в Буйнакську легального Духовного управління мусульман Північного Кавказу, відкритті мусульманських духовних шкіл (медресе) у Бухарі, Ташкенті і т. д.
Проте абсолютно хибною є думка, що таке «потепління» стало повноцінним наданням свободи релігійним організаціям в СРСР. Незважаючи на зовнішню свободу, релігійні діячі країни, всі без винятку, залишалися заручниками тоталітарної системи й перебували під постійним суворим наглядом радянських спецслужб. Що ж до т. зв. «неблагонадійних» як і раніше продовжував працювати комуністичний репресивний апарат, хоча самі релігійні діячі у всіх офіційних заявах це категорично заперечували, нав’язуючи зарубіжній громадськості хибну думку про те, нібито в СРСР відновлена повна свобода совісті і релігійних організацій. При цьому досить успішно. Як зазначає В. Алексєєв: «... Глибоко побожний Ф. Д. Рузвельт був вельми задоволений новим ставленням влади до церкви в СРСР. Ці кроки Сталіна викликали схвалення і в Англії, Канаді, Франції, де позиції релігійних організацій у суспільстві були дуже сильні. Із задоволенням сприйняла ці кроки Сталіна і російська еміґрація».
Саме завдяки брехливій просовєтській пропаганді десятки тисяч еміґрантів, серед яких було чимало духовенства і навіть єпископів, повіривши в привид свободи, по закінченні Другої світової війни стали повертатися в СРСР, де їх чекали совєтські концтабори і в’язниці. Крім цього, після закінчення війни за сприяння урядів західних країн — союзниць в СРСР — з Європи, Америки та Африки до 1948 р. було насильно репатрійовані понад 6 мільйонів «совєтських» військовополонених, робітників «остів», біженців та еміґрантів, більшість з яких загинуло в сталінських катівнях НКВД. Ці трагічні сторінки нашої історії річками невинної крові відображені на всіх наступних поколіннях. І багато в чому вина за це, за десятки тисяч загублених життів і покалічених доль, лежить на першому совєтському патріархові Сергію Страгородському, який словом і ділом служив богоборчій совєтській тоталітарній системі. 7 листопада 1943, з нагоди 26-ї річниці Жовтневого більшовицького перевороту, коли тисячі істинно віруючих священиків і рядових прихожан, хто в таборах або катакомбах, а хто на чужині, здійснювали траурні панахиди та молебні за невинно убієнними жертвами комуністичного режиму, совєтський патріарх Сергій у московському Богоявленському кафедральному соборі відслужив урочисту літургію. На відміну від переважної більшості православних храмів світу, в цьому соборі відбувалося служба «за Богом збережену країну нашу і владу її, очолювану Богом дарованим вождем», а також проголошувалися многоліття цьому «антихристу». Такого блюзнірства і наруги християнська Церква ще не знала...
Зберігся апокрифічний переказ, що «одного разу, прогулюючись у дворі патріаршої резиденції, Сергій побачив у духові страшну картину: за ним прилаштувалася черга на кілька кілометрів завдовжки — з чорних архієреїв. Чорні ефіопи, карлики з обертовими очима і лисими черепами несли на руках чавунні сувої гріхів. Хода нагадувала величезну багатокілометрову змію. Серце Сергія здригнулося, свідомість як блискавка пронизала виразна думка, що це образ Церкви, яку він створив».
«Після проголошення Сергія першим совєтським патріархом стан його здоров’я різко погіршився... Хвороби у нього не припинялися... Від служб у храмах відмовлявся. Останнім часом його заміняв хтось з підручних. Жахлива безвихідь картала його...». Кажуть, що незадовго до смерті Сергію було явлено видіння Христа, після чого він довго ридав про вчинені злочини.
Помер він 15 травня 1944 через вісім місяців після антиканонічного проголошення його «патріархом». І хоча митр. Сергій пішов, але «помилки» його так і залишилися...» (див. книгу: Советский режим и советская церковь. — СПб, 2006. — С. 86–97).
volianarodu.org.ua/uk/Religiya/70-rokiv-tomu-Stalin-zasnuvav-novu-tserkovnu-organizatsiiu-pid-nazvoiu-RPTs-MP