Людина, яка хотіла розбудити народ
- 31 жовтня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 860
-
Василь Лукич Лукашевич загніздився в історію не тільки тим, що походив із родової козацької старшини, а й тим, що хотів просвітити й розбудити народ, посіяти в ньому зерна національної свідомості і відірвати Україну від Росії, проголосивши її республікою. Далеко не все вдалося йому зробити, але він один з перших бориспільців став на шлях змовників. Його вважають ймовірним знайомим Т. Г. Шевченка й автором «Історії Русів». Адже він був одним найосвіченіших діячів своєї епохи. Небагато відомостей маємо про його життя і діяльність, але й те, що відомо, заслуговує уваги сучасного читача.
Василь Лукич Лукашевич народився в Борисполі 1783 р. від першого шлюбу київського полковника Луки Михайловича Лукашевича і Горпини Остапівни Могилянської. Родина жила в достатках, діти швидко ставали на ноги. Найстаршим у дитячому гурті був Федір, за ним — Марія, на десять літ молодша, а через рік після Марії з’явився Василь. Рік народження другого сина був щасливим для батька: йому присвоїли звання генерал-майора.
Діти у родині військового швидко звикали до служби. Не було винятку і в Лукашевичів. Федір пішов служити чотирнадцятилітнім, а Василь у свої п’ятнадцять був «комплектним пажем», тобто навчався у пажеському корпусі. А 20 вересня 1803 року, склавши екзамен у пажеському корпусі, вступив у колегію закордонних справ перекладачем. Невдовзі пішов у відставку. Через деякий час визначився з роботою в міністерстві внутрішніх справ, звідки був звільнений у 1807 році, так і не досягши великої кар’єри, як належало дітям високопоставлених чиновників.
Того року на нього була заведена слідча справа. Він за столом виголосив тост «за здоров’я Бонапарта», що стало приводом до звільнення його зі служби. У тому ж році був заснований «Комітет відання справами зради і порушення загального спокою». Цей комітет розглядав справу Лукашевича, якого звинувачували в тому, що за столом пив за здоров’я Бонапарта. Коли про цей епізод дізналися в Петербурзі, звідти вимагали пояснень. Місцева влада відповідала, що Лукашевич підніс цей «безглуздий тост» у приступі божевілля. На цьому справа благополучно закінчилася.
Та симпатію до Наполеона виявляв не один Лукашевич. Історик Ілько Борщак повідомляє, що під впливом французьких ідей і наполеонівської пропаганди Іларіон Шишкін з Чернігівщини у 1806 році обплював портрет царя, а колишній гвардійський кірасир Федір Гуцан з Полтавщини відмовився піти при мобілізації на війну та ще заявив: «Коли нас пошлють на фронт проти французів, то ми будемо стріляти не в них, а в москалів, яких винищимо до останнього». За цю відвертість колишній вояк був засланий до Сибіру. Дрібний дідич Яків Мочуговський свою відвертість висловив так: «Тішить мене, що Бонапарт руйнує Росію. Якби він був тут, то я б на крилах злинув би до нього». Такі думки бродили тоді в головах українців.
Батько Лука Михайлович розпочав військову службу чотирнадцятирічним, пройшовши всі етапи військової кар’єри: в шістнадцять років був військовим товаришем, потім переяславським полковим сотником, полковим осавулом, полковим обозним. 5 травня 1779 року став київським полковником, а через чотири роки — генерал-майором. Брав участь у Турецькому і Кримському походах, нагороджений орденами св. Володимира і св. Анни. Мав великі маєтності. За розподілом 1773 року тільки в Глибокому одержав 160 чоловіків і 181 жінку, а у Борисполі — 1054 чоловіки і 1113 жінок. Сам жив у Салькові (нині в межах села Проців), мав житловий будинок в селі Дем’янці (нині Переяслав-Хмельницького району), але уступив своїй дружині взамін її приданого (рухомого майна на суму понад 10000 крб.), куплені маєтки: села Сальків, Софіївку, Жереб’ятин та свої «добра» хутір Рогузну.
Помер Лука Михайлович у 1797 році сорокадев’ятирічним. Що рано його звело в могилу, ніхто не знає. Може, його серце не витримало стресових ситуацій чи, може, ревнива і жадібна до багатства дружина підлила в його келих отрути. А спроби такі були. Так, 5 травня 1786 року Горпина Могилянська, аби швидше прибрати до рук чоловікові володіння, спробувала отруїти його миш’яком, та її наміри були розкриті і рішенням чернігівського епіскопа Феофіла вона була відправлена в монастир. Розірвавши шлюб з Горпиною, Лука Михайлович одружився з Ольгою Яківною Делабат — дочкою майора, а потім підполковника Тверського карабінерного полку. Вінчання відбулося у Богословській церкві м. Остра.
Василеві тоді було всього три роки, то він, може, й не знав про батькові стосунки з дружиною. Коли підріс і став на службу, то свої справи хапали його за руку. Початок Х1Х століття ознаменувався намірами Наполеона стати володарем Європи.
У квітні 1804 року Росія порвала дипломатичні зв’язки з Францією і стала готуватися до війни. Дворянські кола зустріли цю звістку з ентузіазмом. Офіцерська молодь мріяла помірятися силою з французькою армією і новим спалахом патріотизму відродити славу суворовських походів. Серед молодих російських офіцерів, які відправлялись у похід проти Наполеона, були і майбутні декабристи — тоді зовсім молоді, але готові проливати кров за честь своєї вітчизни.
Восени 1805 року російські війська виступили в похід, який закінчився їхньою поразкою під Аустерліцем. Національне самолюбство було зганьблено. Патріотичним почуттям завдано тяжкого удару. Характеризуючи настрій російського офіцерства, декабрист С. Г. Волконський згадував, що «характерна й похвальна риса в переконаннях молоді — це спільне бажання помститися Франції за нашу військову невдачу під Аустерліцем». Воно сприймалося як «громадянський обов’язок». Було зрозуміло, що «любов до вітчизн не в одній ратній славі, а повинна б мати мету поставити Росію в громадянськості на рівні з Європою».
Воєнні дії 1805–1807 років Росії і Франції закінчилися Тілізітським миром, укладеним між імператорами Олександром I і Наполеоном Бонапартом. Він означав поразку Росії і сприймався як національні сором і ганьба.
Тривожний час настав, коли Наполеон 12 (24) червня 1812 р. перевів своїх війська через Німан і вдерся в простори Росії, спрямувавши головний удар прямо на Москву. Він заявив своєму оточенню: «Якщо я візьму Київ, візьму Росію за ноги, якщо я заволодію Петербурґом, я візьму її за голову, захопивши Москву, я влучу їй у саме серце». Такий же наполеонівський план, за суттю, хотів повторити у червні 1941 року й Адольф Гітлер.
У війську Наполеона головне ядро складали французи. Разом з ними були австрійці, прусаки, саксонці, поляки, італійці та представники інших народів. Ціла Європа під проводом геніального полководця, сп’янілого від слави численних перемог, сунула на Росію. Здавалося, не буде порятунку. Та кращі люди з дворян не розгубилися і не втратили мужності. Ті, які здатні тримати зброю в руках, готувалися до бою за вітчизну. Василь Лукашевич кинув клич серед підллеглих йому селян Переяславського повіту:
«Станьмо на захист вітчизни! Хто чим може, бороніть землю нашу! Нічого не залишайте ворогові!»
Він був дуже багатим поміщиком, мав понад дві тисячі кріпосних душ. Але тішило його не лише багатство, а й громадські справи. Він мав велику прихильність й авторитет серед дворян Переяславського повіту, які шість разів (вісімнадцять років підряд) обирали його своїм провідником.
Вітчизну треба боронити
Василь Лукич Лукашевич народився в Борисполі 1783 р. від першого шлюбу київського полковника Луки Михайловича Лукашевича і Горпини Остапівни Могилянської. Родина жила в достатках, діти швидко ставали на ноги. Найстаршим у дитячому гурті був Федір, за ним — Марія, на десять літ молодша, а через рік після Марії з’явився Василь. Рік народження другого сина був щасливим для батька: йому присвоїли звання генерал-майора.Діти у родині військового швидко звикали до служби. Не було винятку і в Лукашевичів. Федір пішов служити чотирнадцятилітнім, а Василь у свої п’ятнадцять був «комплектним пажем», тобто навчався у пажеському корпусі. А 20 вересня 1803 року, склавши екзамен у пажеському корпусі, вступив у колегію закордонних справ перекладачем. Невдовзі пішов у відставку. Через деякий час визначився з роботою в міністерстві внутрішніх справ, звідки був звільнений у 1807 році, так і не досягши великої кар’єри, як належало дітям високопоставлених чиновників.
Того року на нього була заведена слідча справа. Він за столом виголосив тост «за здоров’я Бонапарта», що стало приводом до звільнення його зі служби. У тому ж році був заснований «Комітет відання справами зради і порушення загального спокою». Цей комітет розглядав справу Лукашевича, якого звинувачували в тому, що за столом пив за здоров’я Бонапарта. Коли про цей епізод дізналися в Петербурзі, звідти вимагали пояснень. Місцева влада відповідала, що Лукашевич підніс цей «безглуздий тост» у приступі божевілля. На цьому справа благополучно закінчилася.
Та симпатію до Наполеона виявляв не один Лукашевич. Історик Ілько Борщак повідомляє, що під впливом французьких ідей і наполеонівської пропаганди Іларіон Шишкін з Чернігівщини у 1806 році обплював портрет царя, а колишній гвардійський кірасир Федір Гуцан з Полтавщини відмовився піти при мобілізації на війну та ще заявив: «Коли нас пошлють на фронт проти французів, то ми будемо стріляти не в них, а в москалів, яких винищимо до останнього». За цю відвертість колишній вояк був засланий до Сибіру. Дрібний дідич Яків Мочуговський свою відвертість висловив так: «Тішить мене, що Бонапарт руйнує Росію. Якби він був тут, то я б на крилах злинув би до нього». Такі думки бродили тоді в головах українців.
Батько Лука Михайлович розпочав військову службу чотирнадцятирічним, пройшовши всі етапи військової кар’єри: в шістнадцять років був військовим товаришем, потім переяславським полковим сотником, полковим осавулом, полковим обозним. 5 травня 1779 року став київським полковником, а через чотири роки — генерал-майором. Брав участь у Турецькому і Кримському походах, нагороджений орденами св. Володимира і св. Анни. Мав великі маєтності. За розподілом 1773 року тільки в Глибокому одержав 160 чоловіків і 181 жінку, а у Борисполі — 1054 чоловіки і 1113 жінок. Сам жив у Салькові (нині в межах села Проців), мав житловий будинок в селі Дем’янці (нині Переяслав-Хмельницького району), але уступив своїй дружині взамін її приданого (рухомого майна на суму понад 10000 крб.), куплені маєтки: села Сальків, Софіївку, Жереб’ятин та свої «добра» хутір Рогузну.
Помер Лука Михайлович у 1797 році сорокадев’ятирічним. Що рано його звело в могилу, ніхто не знає. Може, його серце не витримало стресових ситуацій чи, може, ревнива і жадібна до багатства дружина підлила в його келих отрути. А спроби такі були. Так, 5 травня 1786 року Горпина Могилянська, аби швидше прибрати до рук чоловікові володіння, спробувала отруїти його миш’яком, та її наміри були розкриті і рішенням чернігівського епіскопа Феофіла вона була відправлена в монастир. Розірвавши шлюб з Горпиною, Лука Михайлович одружився з Ольгою Яківною Делабат — дочкою майора, а потім підполковника Тверського карабінерного полку. Вінчання відбулося у Богословській церкві м. Остра.
Василеві тоді було всього три роки, то він, може, й не знав про батькові стосунки з дружиною. Коли підріс і став на службу, то свої справи хапали його за руку. Початок Х1Х століття ознаменувався намірами Наполеона стати володарем Європи.
У квітні 1804 року Росія порвала дипломатичні зв’язки з Францією і стала готуватися до війни. Дворянські кола зустріли цю звістку з ентузіазмом. Офіцерська молодь мріяла помірятися силою з французькою армією і новим спалахом патріотизму відродити славу суворовських походів. Серед молодих російських офіцерів, які відправлялись у похід проти Наполеона, були і майбутні декабристи — тоді зовсім молоді, але готові проливати кров за честь своєї вітчизни.
Восени 1805 року російські війська виступили в похід, який закінчився їхньою поразкою під Аустерліцем. Національне самолюбство було зганьблено. Патріотичним почуттям завдано тяжкого удару. Характеризуючи настрій російського офіцерства, декабрист С. Г. Волконський згадував, що «характерна й похвальна риса в переконаннях молоді — це спільне бажання помститися Франції за нашу військову невдачу під Аустерліцем». Воно сприймалося як «громадянський обов’язок». Було зрозуміло, що «любов до вітчизн не в одній ратній славі, а повинна б мати мету поставити Росію в громадянськості на рівні з Європою».
Воєнні дії 1805–1807 років Росії і Франції закінчилися Тілізітським миром, укладеним між імператорами Олександром I і Наполеоном Бонапартом. Він означав поразку Росії і сприймався як національні сором і ганьба.
Тривожний час настав, коли Наполеон 12 (24) червня 1812 р. перевів своїх війська через Німан і вдерся в простори Росії, спрямувавши головний удар прямо на Москву. Він заявив своєму оточенню: «Якщо я візьму Київ, візьму Росію за ноги, якщо я заволодію Петербурґом, я візьму її за голову, захопивши Москву, я влучу їй у саме серце». Такий же наполеонівський план, за суттю, хотів повторити у червні 1941 року й Адольф Гітлер.
У війську Наполеона головне ядро складали французи. Разом з ними були австрійці, прусаки, саксонці, поляки, італійці та представники інших народів. Ціла Європа під проводом геніального полководця, сп’янілого від слави численних перемог, сунула на Росію. Здавалося, не буде порятунку. Та кращі люди з дворян не розгубилися і не втратили мужності. Ті, які здатні тримати зброю в руках, готувалися до бою за вітчизну. Василь Лукашевич кинув клич серед підллеглих йому селян Переяславського повіту:
«Станьмо на захист вітчизни! Хто чим може, бороніть землю нашу! Нічого не залишайте ворогові!»
Він був дуже багатим поміщиком, мав понад дві тисячі кріпосних душ. Але тішило його не лише багатство, а й громадські справи. Він мав велику прихильність й авторитет серед дворян Переяславського повіту, які шість разів (вісімнадцять років підряд) обирали його своїм провідником.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде