Колективізація і голодомор на Бориспільщині
- 22 листопад 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 505
-
Вдячний долі за те, що в силу життєвих обставин понад 4 роки (липень 1992 – серпень 1996 рр.) працював відповідальним секретарем районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих. Упродовж того часу мав змогу зблизька поспілкуватися майже з чотирма сотнями жителів Бориспільщини, що стали жертвами голодоморів, політичних репресій і депортацій в часи панування комуністичної влади. Люди, що зверталися до нашої комісії, письмово й усно з гіркотою і болем розповідали про жахливі події насильницької колективізації і голодомору початку 1930-х років, про страхітливі репресії наступних років.
Але на початку березня 1930 року, коли чоловік готував реманент до весняних польових робіт, несподівано прийшло лихо. Якогось ранку у двір ввірвався гурт озброєних п’яних людей, серед них переважали місцеві нероби й гультяї, і без жодних пояснень по-бандитськи заходилися грабувати майно. Виводити худобу з хліва, з клуні виносити реманент і збіжжя. Повибивали хатні вікна і двері. Виносити надвір меблі, одяг, посуд. Залили водою вогонь у печі, познімали ікони. Діти, що доти мирно спали, почали плакати. Бандити відштовхнули матір і викинули дівчаток з колиски через вікно на сніг.
Коли господар отямився і почав боронити родину, його повалили на землю й побили. Тоді зв’язали руки й потягли до місцевої буцегарні.
Через два дні Івана Сайка вкинули в холодний товарний вагон, в якому вже було кілька десятків чоловіків. Їхали довго, але ніхто не знав, куди їх везуть. Раз на добу давали шматок замерзлого хліба. Багато-хто з невільників не витримав холоду й голоду і віддав Богові душу. Конвоїри витягували мертвих з вагонів і викидали прямо у сніг. Тижнів через два поїзд прибув до якоїсь станції. Тим, хто вижив у цій дорозі смерті, повідомили, що за ворожу, контрреволюційну діяльність їх засуджено до позбавлення волі в таборах суворого режиму. Людей посадили на баржу і морем доставили на один із островів Соловецького архіпелагу.
Проживали в дерев’яних бараках, працювали на лісоповалі. Порізані на колоди сосни вантажили на баржі. Траплялися випадки, коли по дерева прибували іноземні судна. Тоді декотрі в’язні ховалися між колодами і таким чином втікали за кордон. Одного разу Іван Сайко теж мав можливість виїхати до Норвегії. Але в останній момент зупинила думка про родину. Чоловік усвідомлював: втеча за кордон назавжди перерве усі зв’язки з рідними людьми, Борисполем та Україною. А він дуже хотів побачити дітей, дружину, батьків. Бо через заборону листування нічого про них не знав. Тому залишився до кінця відбувати п’ятирічний термін ув’язнення.
На Соловках І. Сайко зустрів ще двох бориспільців. Це були немолоді вже люди: колишній директор гімназії і священик Української автокефальної церкви. На жаль, вони не витримали важкої праці, голоду й лютого холоду й обидва загинули на чужині.
До Івана доля була прихильнішою. Він вижив. Відбувши призначений комуністичною владою термін покарання, повернувся додому. Проте радість омріяної зустрічі з родиною була затьмарена великим душевним болем, бо не побачив батько улюблених дітей. Йому розповіли, що від тривалого перебування на снігу й морозі немовлята захворіли на запалення легенів і повмирали. Отже, ні перед ким і ні в чому не винних дітей сатанинська комуністична влада вбила цинічно і безжально.
За словами Івана Панасовича (а він до глибокої старості зберіг здоров’я, силу, пам’ять і світлий розум), комуністи грубо перешкодили його дружині взяти на руки дітей, що голосно плакали, щоб загорнути їх у теплий одяг. Більш того, кати не дозволили підстелити під немовлят хоча б трохи сіна і навмисно роздягли їх догола. Навіть гітлерівці не коїли в Борисполі таких жорстоких злочинів проти дітей своїх ворогів!
У цій невеселій розповіді про репресії проти Івана Сайка і його родини, як у краплі води, сфокусовано відображена злочинна політика Москви щодо України. З неї можна зробити принаймні два висновки. Терор окупаційної влади був спрямований проти всіх поколінь українців. Його жертвами ставали не тільки проголошені класовими ворогами дорослі, а й також їхні діти, включно з немовлятами. По-друге, безбожна влада намагалася першочергово знищити три категорії нашого народу: вільних хліборобів, національно-свідому інтеліґенцію і діячів церкви. Тобто терористична політика окупаційного комуністичного режиму щодо України була спрямована проти найкращих представників вільної праці, носіїв інтелекту і духовності нації. Злочини чужинців і їхніх холуїв, зрадників-перевертнів проти мільйонів наших братів і сестер стали можливими через відсутність вільної Української національної держави. Завжди пам’ятаймо про це.
Вічна пам’ять усім українцям — безвинним жертвам комуністичного терору!
Анатолій КОВАЛЬЧУК