(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Людина, яка хотіла розбудити народ

  • 23 грудня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 594
  • Автор: admin
  • 0
Василь Лукич Лукашевич загніздився в історію не тільки тим, що походив із родової козацької старшини, а й тим, що хотів просвітити й розбудити народ, посіяти в ньому зерна національної свідомості і відірвати Україну від Росії, проголосивши її республікою. Далеко не все вдалося йому зробити, але він один з перших бориспільців став на шлях змовників. Його вважають ймовірним знайомим Т. Г. Шевченка й автором «Історії Русів». Адже він був одним найосвіченіших діячів своєї епохи. Небагато відомостей маємо про його життя і діяльність, але й те, що відомо, заслуговує уваги сучасного читача.

Під негласним наглядом

Слідство у справі В. Лукашевича було закінчено. Воно тривало понад сім місяців, ніяких компрометуючих матеріалів не було виявлено. Існування Малоросійського товариства під його керівництвом ніхто не підтвердив. Виправданню допомогло й те, що в 1822 році сини М. Новикова встигли спалити батьківські папери у зв’язку з небезпекою опису його майна.
15 вересня 1926 року перед Лукашевичем відкрилася брама Петропавлівської фортеці і він вийшов на волю. Поліцейські виконавці, відібравши в нього розписку, відправили звільненого від арешту у Бориспіль — під нагляд без права виїжджати за межі містечка. У свою чергу, Лукашевич обіцяв жити у своєму маєтку і займатися господарськими справами, вихованням дітей і не вступати в ніякі контакти. З цього приводу переяславський комісар щотижня був зобов’язаний доповідати генерал-губернатору М. Г. Рєпніну про його поведінку, а той щомісяця — безпосередньо імператору. Зміст доповіді був такий: «Лукашевич веде життя досить пристойно його званню і благородства».
Відповідно у Петербурзі також уважно стежили за надходженням цих донесень від кн. Рєпніна. І тільки той з якихось причин гаявся з повідомленням, як зі столиці негайно летіло нагадування начальника головного штабу графа Чернишова: «Прошу доповідати про Лукашевича без попереджень!»
Сидіти у Борисполі безвиїзно Лукашевич довго не міг, але поліцейський аркан обмежував його дії. Треба шукати вихід. Й ось у 1829 році він просить шефа жандармів Бенкендорфа дозволити йому виїжджати в інші володіння, щоб поправити своє господарство. Бенкендорф дозволив. Але цього було мало. Через деякий час Лукашевич знову клопочеться про повне зняття нагляду. На цей запит з Петербурга надійшла відповідь імператора: «Встановлений за ним нагляд не перешкоджає йому виїжджати в інші місця, але обов’язково повідомляти про це губернатора».
Варто зазначити, князь Микола Григорович Рєпнін прихильно ставився до Лукашевича і не випускав нагоди зустрітися з ним. Й ось наслідок: 1830 року до Петербурга полетів донос на князя про те, що він, повертаючись з Києва до Полтави, проїхав через Бориспіль, де постійно проживав колезький радник Василь Лукашевич, «особа, що перебуває під наглядом поліції у справі причетності до змовників».
Насправді М. Г. Рєпнін провів у Борисполі з Лукашевичем цілий вечір у будинку його брата, а наступного дня перед від’їздом з Борисполя таємно відвідав Василя Лукашевича вдома. У зв’язку з цим у Полтаві поширилися небажані чутки про співчуття Рєпніна змовникам. Шеф жандармів О. Бенкендорф, певно, не дуже вірив у ці чутки й вирішив на всяк випадок послати аґентурне донесення князю як застереження. Відповідаючи на це послання Бенкендорфа, Рєпнін відкинув брехливі звинувачення, заявивши, що він зневажає людей, які поширюють про нього абсурдні чутки, і, взявши під захист Лукашевича, запевнив, що роки змінили його, що під наглядом Бенкендорфа, Кайстрова та його, Рєпніна, ніяких осудливих дій учинити не може. Це був тоді справді дивовижний факт, що губернатор цілого краю, герой вітчизняної війни 1812 року піддавався наглядові жандармсько-поліцейських нишпорок.
Сам же Лукашевич шість років перебував під таємним наглядом. Він просив шефа жандармів Бенкендорфа звільнити його з-під опіки поліції. 24 березня надійшов «височайший» дозвіл монарха задовольнити прохання. Але водночас генерал-губернатору Рєпніну було наказано тримати його під «таємним наглядом». Лукашевич навіть засумнівався про надану йому свободу і в квітні того ж року написав листа Рєпніну, в якому запитував, чи «в усіх випадках він залишається вільним».
Відповідаючи на лист Лукашевича, Рєпнін не міг відкрито сказати йому, що з нього не знято таємний нагляд, але зі змісту листа можна судити про його щире й душевне ставлення та особисті симпатії до учасника декабристського руху і висловив впевненість, що він буде вірним підданим і відчуженим від всіляких діянь.
Скільки Василь Лукашевич перебував під негласним наглядом поліції? Поки що на це запитання немає відповіді. Після розгрому повстання декабристів Василь Лукашевич уникнув Сибіру, але його діяльність була найпомітнішою серед українського дворянства. Сам він був дуже освіченою людиною і намагався об’єднати демократично налаштованих дворян українського походження в окреме товариство, яке могло виражати віковічні прагнення народу. Так було створене Малоросійське товариство під керівництвом Лукашевича, що ставило головною своєю метою скасування кріпацтва і проголошення республіки України.
Сьогодні відомого, що до товариств Лукашевича входили М. Новиков, О. Капніст, Д. Ющенко, О. Данилевський, А. Божко, П. Мартос, Ф. Зінґер, М. Бєлоусов, М. Прокопович, О. Комишкевич, М. Родзянко, О. Змієв, К. Шапалинський, І. Ландражин, І. Думитрашко-Райч, С. Самойлов, С. Алєксєєв, С. Кочубей, В. Тарновський, С. Лекс, С. Андрущенко, П. Гамалія. Не всі вони були послідовними революціонерами, а всього лише ліберально-демократичною інтеліґенцією, свідомими носіями ідеї відокремлення України від Росії, свого обов’язку перед нею. Товариство Лукашевича було предтечею Кирило-Мефодіївського братства. «Немає сумніву в тому, — пише у третьому числі часопису «Київ» за 1989 рік старший науковий співробітник Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника О. Коломієць, — що Шевченкові, коли він гостював у Яготині, про товариство розповідали давні приятелі Лукашевича — князь Рєпнін та Олексій Капніст. Недаремно 1844 року, створюючи поему «Сон», Шевченко, мабуть, згадував і про свіжі тоді яготинські розповіді та враження від них, зокрема й про Василя Лукашевича:

А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, друже, — розсип їх, розкидай
Може, вони зійдуть та й у люди вийдуть».

Деякі історики, зважаючи на високу освіченість Лукашевича, приписували йому авторство «Історії русів», яка побачила світ 1846 року без імені автора.

Замість епілогу

Помер Василь Лукич Лукашевич вісімдесятитрьохрічним у Борисполі 4 вересня 1866 року. Його поховано його на Книшовому кладовищі поряд з дружиною Анастасією Мусіївною Іваненко, яка пішла з життя роком раніше. З тієї пори минуло багато літ. Тепер ніхто не скаже, де була його могила і змурований надгробок. Більша частина кладовища ще в 1970-х роках була зайнята гаражами. То, можливо, на меморіальному комплексі, яким тепер стало Книшове кладовище, знайдеться місце для пам’ятного знака першому в Борисполі провіснику свободи, людині, яка хотіла розбудити народ.

Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.