Шлях нескореного
- 26 грудня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 610
-
Ім’я, з котрим у світі пов’язують національно-визвольну боротьбу українців у ХХ столітті, добре відоме в усьому світі. Степан Бандера став символом боротьби за Українську Державу і саме тому бандерівцями назвали цілі покоління українських патріотів, саме тому бандерівщиною назвали цілу епоху в історії України.10-е лютого 1940-го року в Кракові нічим не відрізнялося від інших схожих один на одного зимових днів. Проте саме того дня в цьому польському місті відбулася знаменна подія в історії українського національно-визвольного руху — створення нового Революційного Проводу легендарної Організації українських націоналістів (ОУН). Очолити цей керівний орган українських націоналістів довіряють Степанові Бандері, який вже тоді, на 31-му році життя, став для багатьох українців беззастережним прикладом незборимого борця-революціонера, безмежно відданого Великій Ідеї здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів у багатодітній родині священика Андрія Бандери. Змалку виростав в атмосфері українського патріотизму, культивування українських національних традицій та звичаїв. Він стає свідком відновлення української державності 1919 року, бачив, як охоче ставали селяни в ряди української армії й відходили на фронт, як мужньо приймали розлуку зі своїми чоловіками українські жінки, з гордістю говорячи своїм дітям, що їхній батько йде воювати за Україну. Проте незабаром наша держава втрачає незалежність і опиняється під владою жорстоких сусідів-окупантів. У рідне село Степана повертаються поляки, які продовжують політику переслідування українців, поводячись, немов озвірілі бандити.
Довелося й одинадцятирічному Степанові зазнати побоїв від польської поліції за те, що на його шкільних книжках та зошитах його ж рукою був намальований Тризуб — символ української державності. Вже тоді перед нами постає образ хлопця сильної волі та цілеспрямованості. Розповідають, що з малих літ він хворів на ревматизм суглобів, однак нещадно виганяв із себе хворобу, бігав, обливався крижаною водою, займався гімнастикою. Інколи брав до рук пасок і бив себе пряжкою до крові, перевіряючи власні можливості витримувати біль.
Освіту Степан Бандера отримує в Стрийській гімназії. Бере активну участь у молодіжних організаціях: «Пласт», юнацький гурток Української військової організації (УВО), де виховували у життєрадісному Степанові кришталево чесний характер, сильну волю та непересічну інтеліґентність.
У 1928 році він вступає до агрономічного відділу Вищої політехнічної школи у Львові.
З постанням Організації українських націоналістів 20-річний Степан Бандера стає одразу її членом. Він вміло організовує розповсюдження пропагандивної літератури ОУН, а згодом ініціює на посаді референта пропаганди ОУН протиалкогольну та протинікотинну акцію, а також «шкільну акцію». Ця акція була спрямована проти калічення дітвори польською шовіністичною пропагандою. В один день по всіх школах Західної України викидалися польські державні герби, діти відмовлялися говорити польською мовою, домагалися навчання рідною українською, закликали польських вчителів забиратися геть до Польщі.
Завдяки усім акціям, які організовував у той час С. Бандера, гасла та ідеї ОУН доходили до кожної української хати, до селян і робітників, української інтеліґенції та студентської молоді.
У 1933 році Степан, маючи лише 24 роки, стає крайовим провідником ОУН, приймаючи у свої руки керівництво всією боротьбою українського народу на Західній Україні. Діяльність ОУН стає такою динамічною, захоплюючою, що поривала молодь до рішучих дій, націоналізм став модним, популярним.
«Таємнича ОУН є сьогодні сильнішою за всі українські партії разом. Вона панує над молоддю, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в революцію. Сьогодні можна назвати не одну низку сіл, які ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні прагнуть боротьби», — писав польський журнал тих часів.
У той час увагу Організації привертає міністр внутрішніх справ Б. Пєрацький, котрий був одним із чільних організаторів терору проти українців, автором нового плану, згідно з яким мало бути ліквідоване все українське політичне і культурне життя на окупованих Польщею українських землях. Незалежна преса називала Пєрацького організатором одного з найбільших актів насильства. Польські поліцаї здійснювали масові жорстокі побиття українського населення. На знак протесту ОУН фізично ліквідує цього польського виродка.
У зв’язку з цією акцією польська поліція заарештовує С. Бандеру. 25-літній Степан в умовах фізичних і моральних тортур доводить, що він вже давно перестав бути юнаком і вже є зрілим політичним діячем і загартованим революційним борцем. І в ті найважчі години, коли перед ним стоїть марево смерті від тортур під час слідства або на шибениці присудом польського суду, Бандера думає не про себе, а про справу, про ОУН, її честь, про товаришів. Він не тільки мужньо витримує 2 роки поліційних допитів, але намагається і в цьому становищі підтримувати товаришів. Хвилини, призначені на їду, коли йому розковували руки, він зручно використовував для того, щоб непомітно писати гілкою на дні миски таємні записки до своїх побратимів. За свідченнями сестри Оксани, брат Степан й у в’язниці продовжував боротьбу, відстоював права, засуджував, влаштовував акції протесту, домагаючись справедливості.
Ось як згадує про Степана Бандеру польський тюремний наглядач Гілярі Янда: «Суворий у нього погляд. Очі — немов дві фосфоричні дірки. Він щохвилини готовий на смерть і вже нічого його не може злякати. Це прямо видно на його обличчі і мужній постаті. Гадаю, що постать Бандери набирала якоїсь нерозгаданої величі, ставала масштабною, коли він приготовлявся на смерть. У цього мужнього лицаря кожен життєвий нерв тріщить воєнним духом, Його дух — шляхетний. У нього лише одна думка — БОРОТИСЯ.»
Й ось з 8 листопада 1935 року по 13 січня 1936 р. у Варшаві відбувається голосний політичний процес проти 12-тьох членів ОУН, старшому з яких виповнилося 31 рік. Вони звинувачувалися у співучасті вбивства міністра Пєрацького. Головним обвинувачувальним був Степан Бандера — 26-літній студент 4-го курсу агрономії Львівської політехніки, як відповідальний за всю діяльність ОУН на західноукраїнських землях.
З самого початку судового засідання Степан зумів не тільки зберегти гідну поставу, але й вплинути на всіх інших підсудних та свідків так, що варшавський процес перетворився на форум пропаганди української визвольної боротьби.
Уже першого дня він порушив звичайний порядок у польському суді, почавши відповідати українською мовою, заявляючи, що судді мають шанувати його право розмовляти рідною мовою. За це поліція вивела силою Бандеру із судового залу, а суд покарав його додатковою в’язницею. Але мужній виступ Бандери був іскрою, що запалила завзяттям всіх інших підсудних. Закликані до свідчень, вони один по одному демонстративно заявили, що свідчитимуть лише українською.
Таку саму поведінку зайняли і свідки. Коли до судової зали запросили українську студентку Віру Свенціцьку, вона привітала підсудних окликом: «Слава Україні!» і стала відповідати судові українською мовою. Суд одразу проголосив засудження свідка на 200 злотих кари із заміною на 10 днів тюрми за відмову свідчити перед судом по-польськи та ще на добу за оклик: «Слава Україні!».
Степан Бандера далі продовжував свою тактику, виступав проти несправедливого поводження суддів, плямував негідну поведінку польського суду, за що знову і знову отримував додаткові покарання.
Своєю поведінкою Бандера надав процесові особливого характеру політичної демонстрації української боротьби перед світовою громадськістю. Геройська постава С. Бандери та його товаришів перед судом здобула симпатії закордонних журналістів, а через них і громадськості багатьох країн світу.
13 січня 1936 року проголошено судовий вирок, за яким С. Бандеру та двох інших членів ОУН засуджено на кару смерті, двох на кару досмертної тюрми, а решту підсудних — на термін від 7 до 15 років. Вирок смерті Степан Бандера прийняв гордою усмішкою та окликом: «Хай живе Україна!».
Виконати вироки смерті польська влада не зважилася, замінивши їх на кару досмертної тюрми, оскільки застосована Бандерою тактика зробила справу голосною і відомою поза межами Польщі. Почалася гостра критика польської політики супроти українців. А в другій половині 1939 року польська держава завдяки німецькій аґресії припиняє існувати. Брами польських в’язниць відчинилися і тисячі українських політичних в’язнів, а між ними й С. Бандера, вийшли на волю.
Степан Бандера був дуже скромною і надзвичайно працьовитою людиною. Він не вживав алкоголю і не палив. Одягався завжди просто, серед людей зовнішньо не виділявся. За свідченням очевидців, кожну справу, кожну річ хотів знати детально, мав чудову пам’ять і увагу. У розмові терпляче вислуховував чужу думку, ніколи нікого не переривав. Бандера любив природу, займався спортом, у вільний час грав у шахи, крім того, співав у хорі і грав на гітарі.
Ось що згадує про Степана один із чільних діячів ОУН Омелян Кушпета: «Стверджую, що я пізнав Степана Бандеру як добру, лагідну, з почуттям гумору, мудру, чесну, альтруїстичну, непересічну людину, харизматичного Провідника, який мав усі завдатки стати всеукраїнським лідером, державним мужем».
30 червня 1941 року волею революційної ОУН було проголошено у Львові Акт відновлення Української Державності і покликано до діяльності Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Німецькі окупанти були заскочені цією акцією ОУН і вимагали від її провідників відкликати своє рішення, на що отримали принципове і категоричне «Ні!».
Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Петро Мірчук і ще багато лідерів ОУН опинилися в нацистських концтаборах смерті, тисячі членів ОУН загинули в боротьбі з окупантом.
Восени 1942 року на Волині з ініціативи революційної ОУН створені загони Української повстанської армії (УПА), котрі стали на прю з німецькими, московськими і польськими колонізаторами. Очолив цю нерівну боротьбу, котра тривала без будь якої зовнішньої підтримки понад 10 років, легендарний Роман Шухевич (Чупринка).
Під час і після ІІ світової війни Москва розгорнула шалену пропагадивну кампанію очорнювання боротьби ОУН-УПА та її провідників, а зокрема Степана Бандери. 6 лютого 1946 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні Микола Бажан домагався від Заходу видачі українських політичних діячів і, насамперед, Провідника ОУН Степана Бандери.
Й у вимушеній еміґрації Бандера не припиняє організаційної діяльності, розбудовує Закордонні частини ОУН, організовує життя діаспори, тримає зв’язки з воюючою Україною, інформує світ про боротьбу в Україні та її мету. Його ідеологічно-теоретичний наробок також є надзвичайно багатим і актуальним.
За ним полювали НКВД, польська поліція і навіть американська розвідка. У 1946, 1947 рр. станиці американської військової поліції МП в окупованій зоні Західної Німеччини отримали наказ «за всяку ціну» спіймати Степана Бандеру. Одного разу тільки випадок врятував Провідника від арешту. У 1947 р., їдучи до Мюнхена автом, він раптово опинився в оточенні МП-істів, які зупинили його, вимагаючи документи. Бандера холоднокровно витягнув з кишені посвідчення «Української трибуни», на якій великими білими літерами було написано «PRESS». МП-істи віддали честь і відійшли.
Протягом довгих п’ятнадцяти років з осідків НКВД-МҐБ у Москві, Києві, Варшаві і Празі висилаються для виконання замахів на С. Бандеру ряд аґентів. Однак Служба безпеки ОУН вдало знешкодила ці підлі плани.
Та все ж 15 жовтня 1959 року мацаки червоного спрута досягли мети. Аґент Москви Богдан Сташинський виконав наказ своїх хазяїв. Степана Бандеру, Провідника революційної ОУН, найбільшу українську легенду ХХ століття було вбито.
Чин лише Чином можна вшанувати. Нехай же найкращим пам’ятником Йому буде Велика Україна, за яку боролися та загинули Степан Бандера та його побратими.
Ярослав ФУРС
(Зі збірки Віктора Рога «Клич крові»)