Шевченко і Чубинський — побратими духу
- 16 січня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 997
-
1. «…Пора встати, пора волю добувати»
Т. Г. Шевченко і П. П. Чубинський були вірними синами України. Ці дві постаті — як дві вершини на терені української культури. Вони стоять поруч і кожна має свою висоту. Шевченко в літературі і малярському мистецтві, Чубинський в народознавстві і фольклористиці — два неперевершені генії. Нетривалий час вони жили близько один від одного, але залишилися в історії велетами національного духу, незламними борцями за торжество правди і справедливості. Шевченко поетичними рядками стверджував: «Я возвеличу малих рабів отих німих і на сторожі коло них поставлю слово». Чубинський, переодягнувшись у простий селянський одяг, ішов до «малих рабів отих німих», розповідав їм про козацьку вольницю — Запорізьку Січ, записував їх пісні, звичаї, традиції, розкривав багатство і красу їхньої душі.Народилися вони з різницею у чверть століття практично в одних географічних межах: Шевченко — в Київській губернії (нині Звенигородський район Черкаської області), Чубинський — у Борисполі Полтавської губернії (нині Київська область).
Обидва прожили коротке, але сповнене болю життя. Обидва були борцями за правду і постраждали за неї, переслідувалися царським урядом і були заслані на різні терміни далеко від рідного краю. Обидва дуже любили співати. І що характерно, одна й та ж пісня для Шевченка і Чубинського була улюбленою. Це «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче. За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче». Вона чи не найповніше виражала почуття тих, хто розлучався з рідним краєм. Шевченко і Чубинський у різний час мужньо перетерпіли тривалу розлуку з рідною стороною, близькими друзями, товаришами, однодумцями. Ще улюбленими піснями Шевченка і Чубинського були: «Ой на горі та женці жнуть, «Ой наступала та чорна хмара», «Ой у полі могила», «Ой їхав козак з Дону». У горі і радості їхні душі зігрівали мелодії одних і тих же пісень.
Обидва працювали для науки, записуючи пісні і звичаї. Як відомо, Чубинський молодший за Шевченка на двадцять п’ять літ, але вони були як сини одної матері: молодший йшов дорогою старшого.
Відомий такий факт. 21 вересня 1846 року генерал-губернатор київський, подільський і волинський Д.Г.Бібіков доручав Шевченкові їхати на Правобережжя, зокрема в Київську, Подільську і Волинську губернії, і збирати там відомості про народні перекази, легенди, пісні, записувати їх такими, якими вони були в тій чи іншій місцевості. Чубинський таку ж роботу виконував через двадцять чотири роки, але в значно більших обширах, коли в 1869, 1870 рр. здійснив три етнографічно-статистичні експедиції в Південно-Західний край, де жив народ український.
Зближує цих двох геніїв любов до України і сила внутрішньої енергії поетичного слова. Невипадково вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» вперше був надрукований у львівському журналі «Мета» поряд з Шевченковими поезіями «Мені однаково…», «Заповіт», «Н. Костомарову» («Веселе сонечко ховалось…») і сприймався, як твір одного автора, тобто Шевченка. Тарас Шевченко став найяскравішою постаттю відродження України, бо його поезія мала глибинне народне підґрунтя і сприймалася в усі часи як програма до активної дії української нації.
Як писав дослідник гімнових пісень Володимир Трембіцький, «музично оправлені твори Шевченка сприймалися громадянством як гимнові пісні. Серед них, зокрема, «Реве та стогне Дніпр широкий» і особливо «Заповіт». Останній завжди слухається громадянством стоячи… Можна з усією переконливістю стверджувати, що гимновий характер «Заповіту», який був чи не останнім твором такого типу до появи пісні П. Чубинського і М. Вербицького, зберіг цю видатну роль до нашого сьогодення, а в час большевицького режиму це був основний дозволений гимновий твір українства» (Трембіцький Володимир. Національний гимн «Ще не вмерла Україна» та інші українські гимнові пісні. — Львів, 2003. — С. 51).
Доцільно нагадати про близькість внутрішнього змісту Шевченкового «Заповіту з віршем Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Шевченко закликав:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
Душу й тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми, браття,
Козацького роду.
Гей, гей, браття миле,
Нумо братися за діло.
Гей, гей пора встати,
Пора волю добувати.
Нема сумніву в тому, що Чубинський наслідував Шевченка і знаходив такі виражальні засоби, які були близькими до Шевченкової поезії. Відомо, як автор «Кобзаря» негативно оцінював діяльність славного гетьмана Богдана Хмельницького за його згоду стати під протекцію російського царя. У своїх творах «Якби-то ти, Богдане п’яний…», «За що ми любимо Богдана?» із сарказмом і гнівом висміяв «великомудрого гетьмана». Чубинський же не присвячував спеціального твору Богданові Хмельницькому, але у згаданому вірші «Ще не вмерла Україна», як і Шевченко, не схвалював поведінки гетьмана і кинув йому справедливий докір:
Ой Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане,
На що отдав Україну
Москалям поганим?
Патріотичний вірш П. Чубинського без сумніву написаний в дусі і під впливом ідей Тараса Шевченка. Автор закликає до боротьби за свободу, нагадуючи про славні козацькі і гайдамацькі традиції, коли народні маси вливалися у повстанські загони Наливайка, Залізняка, Тараса Трясила. Ці ватажки стали символами козацько-гайдамацької героїки у боротьбі з поневолювачами народу. І час настав, коли молодшому поколінню українців треба було нагади про подвиги їх славних предків. «Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило кличуть нас із-за могил на святеє діло», — писав Чубинський. В одному вірші він охопив великий період нашої історії, від Богдана Хмельницького до часів козаччини, гайдамацького руху і завершив закликом до об’єднання зусиль слов’ян у боротьбі проти своїх гнобителів.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слов’яне,
Нехай гинуть вороги,
Хай воля настане.
У цих рядках відчутний влив ідей Кирило-Мефодіївського братства, в якому був Шевченко, відстоюючи ідею слов’янської єдності.
Від часу написання вірша «Ще не вмерла Україна» минуло вже сто п’ятдесят років. На різних етапах історії він зазнавав істотного удосконалення, доповнень і скорочень, в залежності до ситуації і на вимогу потреб часу. Але первісна текстова його частина написана під безпосереднім впливом Шевченка, який для Чубинського був життєвим і творчим дороговказом.
Шевченко і Чубинський понад два роки жили в Петербурзі близько один від одного. І віриться в те, що Чубинський зустрічався з Шевченком у квартирі М. М. Лазаревського, на літературних вечорах, в редакції журналу »Основа», на лекціях М. Костомарова в університеті. Для цих зустрічей були всі підстави. Хоча нема прямих доказів тих зустрічей, але, зваживши на непосидючий і рвійний характер Чубинського, його закоханість у Шевченкове слово, то він не міг впустити жодного моменту, щоб наблизитися до поета.
Шевченко був відомий як поет, страдник за волю, а Чубинський був лише студентом університету. І, ймовірно, де поряд з Шевченком був гурт студентів, там був і Чубинський, який «засвітився» активним членом української громади в Петербурзі. До неї входили інтеліґентні люди, переважно українські діячі, котрі гуртувалася навколо Шевченка після його повернення із заслання.
Ім’я Шевченка було досить популярним у столиці не лише серед українців, а й прогресивної російської інтелігенції, особливо серед студентів університету. У першу чергу, це були брати Лазаревські: Михайло Матвійович — чиновник губернського управління, Василь Матвійович — письменник-перекладач, Іван та Олександр — студенти університету. У той період жив у Петербурзі вихованець Київського університету, фольклорист і етнограф, майбутній співробітник журналу «Основа» Д. С. Каменецький, який завідував друкарнею П. Куліша, тут жили кирило-мефодійці — історик М. І. Костомаров, майбутній редактор «Основи» — В. М. Білозерський, український письменник, фольклорист, історик, популяризатор і переписувач творів Т. Шевченка — П. О. Куліш, правник О. Ф. Кістяківський, художник Костянтин Трутовський, письменник Микола Стороженко, етнограф М. Номис і багато інших українців. Саме ці люди створювали кістяк української громади, просякнутої високим духом Шевченкового слова.
За тисячі верст віддалений від рідного краю, від домівки, від товаришів і друзів Чубинський зближується з українською громадою. Посередниками для зближення були студенти університету брати Іван та Олександр Лазаревські. Зустрічі із земляками-українцями були досить цікавими і відвертими. Тут можна було сміливо говорити про все, що думаєш, не задумуючись над тим, що тебе підслуховують підозрілі особи. Темою для таких розмов була безперечно Шевченкова поезія, його страдницьке життя на засланні і, звичайно, останні новини про повернення поета із заслання до Петербурга. Про це він дізнався від Лазаревських, які були найбільше обізнані з обставинами повернення Шевченка. З дня на день земляки нетерпляче чекали його приїзду до столиці. Але, повертаючись із заслання, Шевченко з волі властей надовго затримався у Нижньому Новгороді. Його без особливого дозволу не пускали до столиці. І поки спливав час, земляки-українці збиралися до гурту, вирішували свої поточні справи, читали Шевченкові поезії, обговорювали можливу зустріч з ним після довгої розлуки.
Квартира М. М. Лазаревського невипадково була місцем зібрання петербурзьких студентів. Про це повідомляв Костянтин Антонович Шрейдерс. Він служив колезьким секретарем, чиновником Нижньоновгородської казенної палати і секретарем губернського благодійного комітету, свого часу навчався у Київському університеті. Він приязно ставився до Шевченка і багато допомагав йому у Нижньому Новгороді, виконував його доручення у столиці.
Взимку 1857 року К. А. Шрейдерс приїхав з Нижнього Новгорода до Петербурга і, на прохання Шевченка, розшукав на 7-й лінії Васильєвського острова квартиру М. М. Лазаревського та передав господареві Шевченків автопортрет, намальований олівцем. Коли посланець зайшов до Михайла Матвійовича, квартира була повна студентів, які відзначали якесь свято. А як господар квартири і присутні гості дізналися, що в особі Шрейдерса прийшов чоловік, котрий прихистив Тараса Шевченка у себе в Нижньому Новгороді, оваціям не було меж, і, збуджена такою звісткою молодь, носила Костянтина Андрійовича на руках (Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 271).
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде