«… ВОНИ ЖИВІ ДЛЯ НАС У ВІКОВІЧЧІ…»
- 07 лютого 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 627
-
На Трубежі, на грізнім рубежі
Во здравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковіччі,
І пам’ять їхню не сточить іржі…
Борис Олійник
Минає 95 років відтоді, як коло залізничного переїзду через річку Трубіж, неподалік с. Коржі Баришівського р-ну відбулася видатна історична подія, на жаль, несправедливо призабута.Холодного, похмурого лютневого ранку 1919 року козаки Вороньківської, Бориспільської, Березанської й Баришівської козацьких сотень Переяславського полку вступили у смертний бій з підрозділом більшовицького війська, що бронепоїздами просувалося до Києва. У теплих броньованих вагонах до столиці також їхала окупаційна адміністрація — купка посланих Леніним і Троцьким різнонаціональних шахраїв-самозванців, які нахабно називали себе «рабочє-крєстьянскім правітєльством савєцкой Украіни». А у їхньому обозі — сформовані з катів-неукраїнців репресивно-каральні органи — найголовніша опора більшовицького режиму.
То був час, коли армія УНР під натиском червоних і білих ворогів залишала Лівобережну частину України. Нависла загроза над Києвом. Український уряд — Директорія переїжджав до Житомира. Командир Вороньківської сотні Іван Черпак, людина відважна й рішуча, одержав наказ зайняти оборону на правому березі річки Трубіж, щоб на кілька днів зупинити просування більшовиків до Києва, поки зі столиці евакуюються українські установи.
Звідки з’явилися на Лівобережжі козацькі сотні, адже ще наприкінці XVIII ст. російський царат брутально заборонив козацькі формування? З початком революційних подій і створенням у Києві Центральної Ради, у національно-свідомих українців, кількість яких стрімко зростала, відродилася надія на відновлення своєї вільної Української держави. Мешканці Березані, Воронькова, Борисполя й Баришівки ніколи не забували, чиї вони нащадки, завжди плекали вільнолюбний козацько-гайдамацький дух, тому добровільно й згуртовувалися в загони-сотні.
Козаки радо відгукнулися на заклик Івана Черпака затримати ворогів на підступах до Києва. Хоробрих захисників Вітчизни, готових у той драматичний час навіть ціною життя беззастережно боронити від заклятого ворога рідну землю, свої родини, свободу, гідність, майно, віру виявилося близько трьох сотень. Відважні молоді чоловіки та юнаки добре усвідомлювали, на яку небезпеку наражаються, достеменно знали, що в бою допомоги не отримають нізвідки і ні від кого.
Незважаючи на мороз і глибокий сніговий покрив, у призначений час козаки зібралися на Трубежі. На східному, лівому березі річки вони пошкодили залізницю: познімали зі шпал і поскидали з насипу рейки. Сподівалися, що це залишиться непоміченим для машиніста паровоза, і перший ворожий потяг, зійшовши на великій швидкості з рейок, зазнає аварії, перекинеться сам і надовго перегородить шлях іншим поїздам, у результаті чого ворога буде зупинено, а може, й розбито. На жаль, знайшовся віроломний зрадник, мерзенний запроданець, який сповістив більшовиків про небезпеку. Тому їхній бронепоїзд, зупинившись за півтори сотні кроків перед мостом, неподалік пошкодженого відрізку колії, став обстрілювати з гармат позиції українців, які зайняли оборону на правому березі річки.
Два дні тривав нерівний бій. Більшість козаків, що мали на озброєнні всього чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв, загинули або дістали важкі поранення. При цьому полягло й немало ворогів, одні з яких повилазили з вагонів, щоб полагодити колію, інші — щоб атакувати українців. На третю добу, скориставшись нічною темрявою, вцілілі, але втомлені, виснажені холодом, голодом і безсонням, безстрашні сини України організовано відступили, забравши більшість поранених своїх товаришів. Понад півтори сотні вбитих і померлих від важких ран більшовики поскидали в холодні води Трубежа.
Розповідають, що звістку про розгром сотні приніс у Вороньків гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожушком у нього виднілася закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з козаків, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа». Трагічне повідомлення викликало ридання всієї великої родини. Встановлено, що близько 70 вороньківців і 30 березанців полягли в бою.
Упродовж багатьох десятків років про цю героїчну подію часів Національно-визвольної революції згадувати було небезпечно, адже радянська пропаганда називала бандитами всіх українців, які боролися проти комуністичної тиранії. Тому вдови й матері загиблих чоловіків і синів боялися розповідати дітям та онукам правду про подвиг і героїчну смерть їхніх батьків і дідів. Але свято берегли про них пам’ять. На жаль, ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Навіть ті козаки, яким вдалося врятуватися. Хоча, можливо, такі записи існували, але не дійшли до нас. Очевидно, більшовики, що наступали на Київ, теж не задокументували подробиць тієї події. В архівах жодних документів поки що не вдалося знайти.
Сумний досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Або стають легендами, в яких нащадкам не завжди легко відрізнити правду від домислів. Відомий поет Микола Карпенко, уродженець Воронькова, на підставі почутих у дитинстві розповідей на схилі свого життя написав поему «Отаман Іван Черпак». Багато цінних відомостей про бій на Трубежі зібрав у середині 1990-х роках житель Іванкова Андрій Свирид, нині покійний.
Проаналізувавши всю наявну інформацію про ту подію, можемо констатувати: молоді українці козацького роду і духу ціною своїх життів на два дні зупинили просування ворога до столиці України. Вони здійснили подвиг, що мав не тільки стратегічне, але й політичне та ідеологічне значення. Завдяки героїзму козаків війська Директорії організовано відступили на захід, щоб продовжувати боротьбу. Також було зірвано нахабний намір більшовиків тріумфально в’їхати до Києва і брехливо проголосити себе, носіїв сваволі, визволителями українців від української демократичної влади, бо та, мовляв, — «буржуазна», і не має народної підтримки.
Захопивши Київ, окупанти встановили в місті диктаторську владу. За півроку, поки їх не вигнали, вони накоїли багато злочинів: закатували десятків тисяч, пограбували сотні тисяч людей, понищили багато культурних цінностей, вивезли з України мільйони тонн збіжжя. Безпардонно продемонстрували, чого насправді варті їхні брехливі гасла про мир, свободу, землю, заводи і державне самовизначення пригноблених народів.
Проголосивши всупереч об’єктивним економічним законам негайний перехід до комунізму, скасували товарно-грошові й ринкові відносини, запровадили «прямий продуктообмін». Селами нишпорити «продатряди», які по-бандитськи грабували господарства мирних людей. Усіх непокірних, опонентів, незгодних чи підозрілих більшовики проголосили ворогами народу й розстрілювали на місці або запроторювали до чекістських катівень, звідки вже ніхто не повертався.
Про звірства московських окупантів у Полтаві з болем і відчаєм писав самовидець подій, відомий письменник-гуманіст Володимир Короленко в листах до полтавця Анатолія Луначарського, наркома освіти в уряді Леніна. Відомо, що їх читав також «самий чєловєчний вождь всєх трудящіхся», але ніхто не зупинив безжального винищення українців-трудівників.
Гіркий історичний досвід повинен, нарешті, стати для нас повчальним уроком: сповідування рабських принципів байдужості «Моя хата скраю» і пристосуванства «Покірне телятко двох корівок ссе» приносило народові незліченні лиха. Призводило до втрати держави, чужинського поневолення і гноблення, загибелі багатьох мільйонів найрозумніших, найпрацьовитіших, найсовісніших українців від голодоморів, репресій і воєн.
Маємо усвідомити: тільки згуртованість довкола всіма прийнятних національних цінностей (реальна політична незалежність Батьківщини; законодавчо гарантовані демократичні свободи і права людей; правовий порядок, рівність перед законом усіх громадян незалежно від соціального статусу; не декларована, а реальна соціальна справедливість; чесно обрана, українська за духом, моральна, відповідальна перед народом, високо компетентна, некорумпована, відкрита, підзвітна виборцям влада, що турбується про безпеку, волю, здоров’я, добробут, освіту, культуру й духовність українців; правосудні, незалежні суди; утримувані за народні кошти міліція та інші озброєні загони мають стати правоохоронними, а не владоохоронними органами; зовнішня політика, що відповідає національним інтересам) стане і завжди буде запорукою спокою, громадянської злагоди, стабільності, процвітання, сили й авторитету України.
Нині ж на виконання Указу Президента України від 28 січня 2010 року № 75 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», за велінням розуму й сумління, задля збереження історичної пам’яті, торжества справедливості ми зобов’язані спорудити пам’ятник козакам на березі Трубежа. І з нагоди кожної річниці їхнього подвигу всією громадою на державному рівні віддавати посмертні почесті Героям. Вічна їм Слава!
Слава Україні! Героям Слава!
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського обєднання
Всеукраїнського товариства
«Просвіта» ім. Тараса Шевченка
Фото: https://goo.gl/h0Yzbl