Маловідома правда про війну
- 30 жовтня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 405
-
За календарем 28 жовтня значиться як «день 70-річчя визволення України від нацистських окупантів». Першим звільненим від німецьких військ українським населеним пунктом стало село Півнівка Міловського району на Луганщині. Потім прийшла черга до інших населених пунктів. Це було у другій половині грудня 1942 року. Наступальна кампанія почалася на сході України і докотилася до Дніпра.При цій нагоді варто згадати про події воєнних років, які проходили в окремих українських реґіонах. Про Другу світову війну і її різні періоди написано дуже багато. Історики підрахували, лише участі України у цій бійні присвячено 20 тисяч досліджень. Можна лише уявити, який величезний масив інформації закладено в цих виданнях. Інша справа, чи вся вона правдива. Незважаючи на те, що вже минуло сім десятиліть, як вигнано німецьких окупантів з українських земель, ще й досі йде негласне «змагання» істориків різної орієнтації — між сталіністами й антисталіністами. А це свідчення того, що історична наука про Другу світову війну не позбавлена огріхів «правдописців».
Відчуваючи фальш у висвітленні трагічних подій, Олександр Довженко ще 18 листопада 1942 р. писав у своєму «Щоденику»: «Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважається за дійсну. А дійсна — за ворожий наклеп». І тут доречно нагадати ще одну думку О. Довженка: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». То чи варто нагадувати, якими міфами «годували» нас історики, письменники, публіцисти, розповідаючи про героїчні події 1941–1945 років. Ще недавно, червоні ортодокси на мітингах і різних зібраннях кричали: «Не треба переписувати історію», не згадуючи про те, що її необхідно переписувати й виправляти, бо дуже багато у ній фальші.
Що вже говорити про звичайних рядових учасників війни, коли з радянського трону начальник Головного політичного управління Радянської армії О. Єпишев у 70-х роках минулого століття на пропозицію давати про війну більше правдивої інформації відповідав: «Кому потрібна ваша правда, вона заважає нам жити?». Ось так. Виходить міфами і вигадками про війну було вигідно заспокоювати радянське суспільство, створювати «димову завісу», за якою приховувалася сувора і жорстока правда війни.
Досить нагадати такий факт, коли літ двадцять тому почалася нова хвиля возвеличення Г. К. Жукова як «маршала перемоги», заснування медалі його імені і присвоєння назв вулицям там, де не ступала нога цього полководця. Ніхто не згадував правди про його ставлення до українців, особливо до «чорносвитників», яких необмундированих, ненавчених, без зброї гнали валом на німецькі кулемети. Це було в 1943 році, на відбитій у німців українській землі.
«Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре перетопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать», — так режим мстився над тими, хто в умовах окупації зумів вижити.
Г. К. Жуков, якого історики «охрестили» другим Сталіним, не виділявся симпатіями до українців. Швидше, навпаки. Не випадково його підпис поряд з Берією стоїть під наказом №007/42 від 22 червня 1944 р., яким передбачалося вислати у віддалені краї СРСР всіх українців, які проживали під владою німецькимх окупантів. У преамбулі цього наказу зазначалося, що населенняУкраїни, особливо Київської, Полтавської, Вінницької, Рівненської та інших областей явно вороже ставиться до Червоної армії та місцевих органів Радянської влади. Цей наказ був невиконаний. Генерал Рясний уточнює: «Він був виконаний частково, я мав до нього пряме відношення. Мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркому внутрішніх справ. Було наказано, що за активну діяльність проти Червоної армії з боку ОУНівців, виступи «боївок», за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити всіх українців до відомої матері, а конкретно — до Сибіру. Декілька ешелонів заповнили і відправили. Але потім цей наказ призупинили». Про те, що всіх збиралися виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС 1956 року зізнавався перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати».
Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті 1945 року Сталін скаржився на «ненадійне» становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.
Кажуть, що Сталін злякався того, що багато українців зі зброєю в руках воювали на різних фронтах і, дізнавшись про виселення своїх рідних і близьких до Сибіру, могли б влаштувати збройний виступ проти сталінського свавілля. Але про це мало згадують, бо ще не всі архіви доступні для істориків.
Водночас понад мільйон українців таки було депортовано з України протягом 1944–1949 років. З них від чверті до половини депортованих гинули під час проведення депортації («День», 2012, 8 травня).
Путінська фраза, що Росія могла перемогти у війні і без України, звучить як голос неука і самовдоволеного невігласа. Без України, мабуть, гітлерівські війська докотилися не тільки до Волги, а й до Уралу. Хоча історія не сприймає припущень і слова «якби», але звернімо увагу на такі факти. Незважаючи на те, що смертоносний вал двічі прокотився територією України, за підсумками істориків, кількість українських громадян, які протягом війни воювали у складі Червоної армії та ВМФ, становить понад 7 млн. осіб (Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. — К., 1997. — С. 401). Це складало 23 відсотки склалу всіх збройних сил СРСР.
Україна належала до найгустонаселеніших країн континенту. Володіла величезними природними багатсвами, мала багатющі корисні копалини: із 120 їх видів, використовуваних людством, в Україні є 98. Плюс до цього родючі чорноземи, значні лісові та водні ресурси, помірний сприятливий для життя і виробничої діяльності клімат. На території України битви Другої світової війни точилися довше, ніж на теритрії будь-якої іншої європейсвької країни — з березня 1939 по кінець жовтня 1944 рр.
За перемогу над фашизмом Україна заплатила страшну руйнівну і криваву ціну. За роки Другої світової війни її населення зменшилося майже на 14 млн. осіб. Прямі втрати українства перевищували втрати будь-якої іншої країни світу. Окупанти зруйнували 714 українських міст, 28 тис. сіл (в т. ч. 250 спалено разом з жителями), 419 тис. виробничих споруд, 491 тис. житлових будинків, 18,2 тис. закладів освіти, науки і культури.
Смерч лихоліття не обминув і Бориспільщину. Відступаючи, окупанти залишали випалеу землю, перетворюючи все у руїни та згарища. Бориспіль не можна було пізнати. Скрізь лежали купи попелу й обгорілої цегли. Вогонь поглинув громадські приміщення чотирьох колгоспів, школи, магазини, заготзерно, лазню, районний будинок культури... Лише у Борисполі з 4 тис. дворів лишилося 400. У місті залишилося 10–20 відсотків уцілілих будинків. Відповідно і населення було небагато. В архіві збреглися такі відомості: за станом на листопад 1943 року нараховувалося 3263 жителі, з них — 1077 чоловіків і 2186 жінок. На них ліг весь тягар відбудови міста і зруйнованого війною господарства..
У ході наступальних дій воїнів 1 Українського фронту 21 вересня були зайняті районні центри Київщини: Переяслав, Березань, Баришівка, Яготин, Згурівка, в ніч на 23 вересня 1943 року частини 136-ї стрілецької дивізії увірвалися на вулиці Борисполя. Після короткочасного бою вони захопили військовий аеродром, багато трофеїв і взяли в полон тих, хто не встиг накивати п’ятами. У наступні дні радянські війська увійшли у села району — Бортничі, Вишеньки, Гнідин. Фронт зупинився на лівому березі Дніпра, готуючись до штурму «Східного валу». Тільки 6 листопада передові частии фронту форсували ріку і взяли Київ. На правому березі бої стали тривалими, затяжними. Ворог сильно огризався і не здавав своїх укріплених позицій. Лише 4 січня 1944 року була звільнена Біла Церква, а 3 лютого — Богуслав, останній районний центр Київщини. На відбитій у німців території польові військомати у терміновому порядку призивали юнаків 1926, 1927 років народження і неперевдягнених, неозброєних гнали їх на передову лінію. Таких називали «граками», «чорними свитками», «сірими піджаками».
Сотні і тисячі новобранців загинули на підступах до Дніпра й особливо багато зустріло смерть на крутому правому березі. Кожен крок уперед омивався великою кров’ю. І що характерно, такі «чорнопіджачники» практично всюди офіційно не були призвані до Червоної армії. Тож ніде не обліковувалися, тільки вцілілих одягали в солдатські однострої і вносили до списків особового складу. Якою кров’ю доводилося платити за кожен метр визволеної землі, свідчить письменник Анатолій Дімаров, який недавно пішов із життя. В одному з інтерв’ю він писав: «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога-рука, чи сліпий-глухий — неважливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайте вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці хай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, напроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи «смершівці» з націленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю не залишив. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли. А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило» («День», 2014, 8-9 травня).