«Біда за бідою, журба за журбою…»
- 20 листопад 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 330
-
У наші дні вже важко знайти свідків Голодомору 1932-33 років. А тим, хто народився в ті лихі, смертоносні роки, вже за вісімдесят. Багато свідків трагічних літ відійшли у пам’ять. Та вона живе довше, ніж відміряно віку людині. У моєму домашньому архіві зберігся запис розмови з бориспільцем Володимиром Борисовичем Луценком. Жив він тоді по вулиці Польовій (стара назва — Гульківка). В один із днів 1993 року ми зустрілися і він повідав мені про своє життя.Йому особливо закарбувався у пам’яті 1933 рік. Адже хто пережив зиму, надіявся на весняну зелень. Але не всім вдавалося заповітне: пережити і вижити, бо смерть клала людей, як коса траву. Люди рятувалися від смерті, як могли. Володимирові Луценку доля була прихильною недовго. Працюючи в райкомі комсомолу й не одержуючи ніякої зарплати, йому випала нагода поїхати вчитися. Він просив своїх вожаків, щоб ті відпустили його на навчання. Але щоразу йому відмовляли. Та коли почув оголошення про набір учнів, сам поїхав на Донбас у гірничо-промислове училище. Сам вибрав собі дорогу. Та за активність і самостійний виїзд з Борисполя поплатився.
Навчався старанно. Наполегливо освоював програму механічної обробки металів, завоював повагу й авторитет серед вчителів та учнів. Раптом несподівано у грудні 1932 року над його головою «гримнув грім». Добровільний виїзд Луценка в Борисполі розцінили як втечу, як зраду комсомольських ідеалів. Грізну хмару спрямував на хлопця агітпроп Бориспільського райкому партії Ґерхард. У газеті «Комсомолець України» він присвятив цілу сторінку вчинкові Луценка як такому, що, прикриваючись комсомольським квитком, приховав своє куркульське обличчя, виїхавши на Донбас Цього було досить, щоб його особою зацікавилися органи ГПУ.
Із родовідної довідки. Батько — Борис Прокопович Луценко — селянин-середняк. Мав 8 десятин землі у трьох наділах. Був грамотний. Ще до революції працював писарем в Іванківській волості, потім переїхав у Бориспіль. Працював головою районної ради мисливців, у 1924–1926 рр. — головою сільради, завідував адміністративним відділом райвиконкому. Коли почалась колективізація, був серед перших 19 селян другої громади Борисполя. Він, як і його сусіди, підняв руку про добровільний вступ до колгоспу. Розумів, що відступати нікуди. Тоді всі його земельні наділи відійшли до колгоспу, а йому лишилися 35 соток присадибної ділянки. Оце і весь «куркульський» родовід.
Насправді Володимир був сином селянина-середняка. Свого походження ні від кого не приховував. У своїх документах так і вказував. Але в той час вірили не документам і словам, а публікації в газеті. Тоді його терміново викликали на побачення недремні й допитливі охоронці «правди» з ГПУ. Викликали не самого, а разом з молодшим братом Іваном та іншими бориспільськими хлопцями, що навчалися разом. Допитували, та «смалених фактів» не виявили. Ніяких розходжень з наявними документами і свідченнями бориспільців не було. На цьому дослідження біографії «куркульського обличчя» закінчилося. Але наслідки цього «дослідження» були невтішними. Наступного дня директор училища без будь-яких мотивів оголосив, що Володимир та Іван Луценки з училища відраховані. Зібравши свої пожитки, брати змушені були повернутися до Борисполя. Перший удар зимового «грому» не завдав великої травми, хоча й був недобрим сигналом. Але вдома чекав гіркий розпач. Мати залишилася сама. Її обікрали, забрали картоплю, що була закопана про запас. Через вікно злодії вдерлися в хату й винесли все до зернини.
Батька ув’язнили на чотири роки. У його роботі знайшли «ворожий» підхід до справи. Працюючи у колгоспі бухгалтером, нарахував на трудодень на 50 грамів більше передбаченого розпорядженням. Це був не остаточний розрахунок, а лише аванс. І злочину в діях бухгалтера не було. Тоді лише передові колгоспники-ударники виробляли в продовж року не більше 300-400 трудоднів. То оті «зайві» 50 грамів становили всього 15–20 кілограмів на кожного члена колгоспу, причому це був авансовий розрахунок. Але владні органи вгледіли тут «злочинні» дії і заслали батька туди, де Макар телят не пас.
Повернення до Борисполя було гірким й нерадісним. Почалася зима. Не давало спокою одне запитання: як жити далі і що їсти? Так у безнадії визрів порятунок.
«Вийшов на Гульківку, — згадував Володимир Борисович, — вода замерзла. Але через прозорий лід бачу карасики плавають. Рішення визріло швидко. Пробив ополонку, поставив ятерця. Риболовля вдалася. Це була перша надія на виживання. Я ловив рибу, а мати на базарі продавала та купувала хліб і різні крупи. Так і виживали. Невзабарі про моє повернення додому дізналися в райкомі комсомолу. Через брата передали, щоб я негайно туди явився. Зустріли мене привітно, ніби й забули про мою провину, пов’язану із самостійним виїздом на навчання. Секретар сказав, щоб написав заяву і визнав свою помилку. Буде все гаразд Так і зробив. Зібрали бюро, прийняли рішення поновити мене в комсомолі. Відразу і роботу знайшли — статистом у земвідділі. Мені вже давали по 300 грамів хліба та ще карасі виручали. Так і жили з матір’ю.
Тим часом одна біда не йде, а за собою другу веде. Мої брати спиляли на Гульківці дві тополі, порубали на дрова і продали на базарі, щоб хліба купити. Але про їх вчинок дізнався голова колгоспу Вишневський і подав до суду. Перевели братів на казенний харч: старшому дали шість років, а меншому — чотири. Хоча ті тополі росли на ділянці, яка до організації колгоспу була нашою. Але це не зменшило вини братів.
Наді мною знову захмарилось. Про мій приїзд і моє поновлення в комсомолі дізнався агітпроп Ґерхард. Він підняв такий галас, що знову зібрали бюро, відмінили попереднє рішення і виключили мене з комсомолу. Тут моєму терпінню настав кінець і з душі вирвалося: «Я вам нікому не потрібний». Швидко вийшов, зачинивши двері. Моє рішення було остаточним. Скільки мене не агітували, я ніколи не вступав ні до комсомолу, ні до партії. Тоді вже була весна 1933 року. Мені з матір’ю вдалося вижити. Карасі врятували. Якби їх не було в озері, то чи вдалося пережити ще 60 літ після Голодомору».
Та й після тридцять третього випробування на виживання продовжувалися. Отак біда за бідою, журба за журбою… У 1937 році забрали органи дядька Юхима, у тридцять восьмому — батька. Тепер невідомо, де їхні могили. Лише дізнався, що батька засудили на 10 років, однак його розстріляли. До кінця життя його мучив здогад, що батькова могила в Биківні, де лежать тисячі батькових побратимів, безвинно розстріляних сталінськими опричниками…»
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець