(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Князь Борис

  • 18 грудня 2014
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 269
  • Автор: admin
  • 0
У 1015 році на терені давньоруської держави, зокрема в Києві відбулися трагічні події: помер великий князь київський Володимир Святославович — реформатор і «христитель Русі», а боротьба за київський стіл завершилася нечуваним братовбивством.

У центрі цих подій бачимо князя Бориса — сина Володимира Святославовича, головного претендента на великокнязівський престол. Народився від болгарки і був сьомим сином серед дванадцяти синів великого князя. Слідом за Борисом від цієї ж матері народився і Гліб. Ім’я матері літописці не називають. Певно шлюб великого князя з болгаркою був недовготривалим, або ж вона була не знатного роду, що древні книжники вважали за потрібне не називати її ім’я. Власне, коли складався літописне зведення, вже нікого з героїв не було в живих. І попередні літописці не занесли її імені до літописної хроніки. Проте вони підрахували, що у Володимира Святославовича було чи то шість, чи то сім жінок, які народили йому дванадцять синів.
Судячи з літописних свідчень, «був він ненаситний у блуді, приводив до себе заміжніх жінок і розтлівав молодих дівиць». Торкаючись моральної сторони великого князя, літописець не шкодує згущення фарби і в жонолюбстві порівнює Володимира Святославовича із Соломоном, у якого було сімсот жінок і триста наложниць. Володимир мав триста у Вишгороді, триста у Білгороді і двісті у Берестові. Таке повідомлення сприймається як літописна гіпербола, і вважати її за істину не можна. Історики пояснюють її як вигадку, запущену греками… Тож літописець змальовує князя як людину жорстоку й аморальну, який не зупиняється ні перед якими перешкодами у перелюбстві. Такої характеристики не удостоївся жоден з київських князів, як Володимир Святославович. Але книжники замовчують і взагалі не згадують, як батькова мораль позначилася на вихованні його синів.
За літописом, жоден з них не наслідував батька у своєму ставленні до жінок, бо переписувачі літописів переслідували чітко визначену мету, а точніше — дотримувалися поставленого завдання замовником. Хоча з інших джерел дізнаємося, що Борис був грамотний, читав книги. Володимир Святославович, як будівничий давньоруської держави, не залишив своїх синів без батьківських наділів, пославши їх намісниками: Бориса у Ростов, Гліба — у Муром, Ярослава — у Новгород, Святослава — у Древлянську землю, Святополка — в Туров, Всеволода — у Володимир, Мстислава — у Тмутаракань. Тут би синам горою стояти за батька. Та не з усіма великий князь жив у злагоді, зокрема із Ярославом, який княжив у Новгороді і не сплачував батькові даними — по дві тисячі гривень.
Відтоді наче чорна кішка пробігла між батьком і сином. Володимир Святославович не міг стерпіти такої зухвалості і вже наказав дружині мостити мости і готуватися до походу, щоб приборкати свого непокірного сина, але заслаб і залишився у Києві. Відчуваючи велику недугу, він викликав з Ростова улюбленого сина Бориса і той без вагань прибув до Києва, щоб виконати будь-який наказ батька. Борис був добрим, слухняним і чуйним сином. Батько любив його і він батька. Борис керувався синівськими почуттями і допомагав батькові здолати недугу. Певно Володимир Святославович бачив у ньому спадкоємця великокнязівського престолу, бо з Ярославом ворогував. Святополка не любив і не вважав його за рідного сина. А Борис найбвірогідніше був претендентом на київський престол, бо коли 1015 року на землі Руської держави напали печеніги, Володимир Святославович послав проти нападників нікого іншого, а Бориса, який був поруч і готовий виконати наказ батька. Борис виступив з дружиною і військом на лівий берег Дніпра і, не побачивши там ворогів, зупинився на Альто. Тут до нього дійшла сумна звістка, що помер батько, і тут його настигла смерть від убивць, посланців Святополка.
Підступно було вбито і молодшого брата Гліба. Тіла обох братів поховали у церкві св. Василя у Вишгороді. З тої пори утвердилася літописна легенда про вбивство рідних братів Бориса і Гліба Святополком Окаянним. Його посланці наздогнали ще одного брата, Святослава, і теж покінчили його. Та більше літописні перекази про нього не згадують.
Розповідаючи про Бориса і Гліба, літописець не був їхнім сучасником, а більше користувався народними переказами, спогадами та легендами. Реальні події, які постають зі сторінок літопису, не позбавлені фантазії і домислів автора, який писав не з власного бажання, а виконував чиєсь замовлення. Більше всього таким замовником був великий князь київський, і літописець виконував його волю, маючи під рукою фіксовані дати літочислення і якісь спогади або нотатки своїх попередників, власне, свідків тих подій, які увійшли до літопису. Коли літописець Нестор укладав літописне зведення, нікого з тих героїв, що діють на його сторінках, не було в живих, а події відбувалися майже вікової давнини і ніхто вже не міг ні підтвердити, ні спростувати їх. Тож не можна вірити кожному слову давньоруського письменника. Його літопис потрібно сприймати як художньо-документальний твір, в якому діють реальні герої за чіткою лінією замовника. Авторитетний знавець давньої історії академік Б. Д. Греков писав, що «всі наші літописці були зв’язані волею замовців, якими, звичайно, бували князі. Замовником того літопису, що є в нашому розпорядженні, «Повісті временних літ», був Володимир Мономах» (Греков Б. Д. Київська Русь. — К. 1951. — С. 15).
Отже, поглянемо на поведінку Бориса. Він — наступник престолу великого князя. Саме його Володимир Святославович викликав з Ростова до Києва і доручив йому виступити з військовою дружиною на лівий берег Дніпра проти печенігів. Борис з честю виконує волю батька. Проте коли він зупинився табором на Альто й одержав звістку про смерть батька, його поведінка виглядає дивною і не в’яжеться з означенням мученика, яким канонізувала його церква. У вирішальний момент його залишила дружина, не погодившись з рішенням князя. Хіба можна було залишати свого князя, іншими словами, командувача, без захисту, на поталу долі?
Неприродньою виглядає поведінка Бориса. Він не поспішає до батька, щоб оплакати його над могилою, а залишається на місці з отроками своїми, тобто з найближчими слугами. Він не підняв руки проти свого старшого брата Святополка, який захопив київський стіл, і залишився покірним його волі. Як може так бути: коли посланці Святополка прийшли на Альто з наміром вбити Бориса, то ніхто з охорони не захистив останнього за винятком Георга. І Борис покірно прийняв смерть, навіть не зробив найменшого кроку, щоб захиститися перед вбивцями або покликати допомогу і якось врятувати своє життя. Він прийняв смерть заради віри в Бога? А може, замовнику саме такою і потрібна буда поведінка Бориса, щоб підкреслити його відданість християнській вірі, піднести значимість її, посилити утвердження християнства по всій Руській землі.
Отже, якось сумнівно в цьому випадку називати Бориса великим мучеником. Однак церква канонізувала Бориса і Гліба як перших мучеників землі Руської й оголосила їх святими. Події у літопису виглядають фантастично-казковими. Борис загинув від рук найманих убивць, а Гліба зарізав його кухар Торчин у присутності посланців Святополка, тобто найнятих убивць. Але Гліб виявився «святим мучеником» після канонізації його церквою 1072 р. Тут бачимо несправедливий підхід до синів великого князя київського Володимира Святославовича. Чому церква забула канонізувати Святослава. Він намагався рятуватися від переслідувачів-убивць втечею, але загинув. Про це літописець не згадує.
Напрошується і таке запитання. Хіба Борис, Гліб, Святослав були першими, хто загинув за землю Руську? До них на полях битв полягло багато ратників, але увагу зосереджено лише на двох особах. Літописець називає Святополка Окаянним братовбивцею, Каїном. А хіба він був першим? Якщо простежити за змістом літопису, то, навпаки, Володимир Святославович став першим братовбивцею. З його волі варяги вбили рідного брата Ярополка, аби заволодіти братовою дружиною. Та цьому братовбивству літописці не придають особливої уваги. Мовляв, Володимир убив брата, ще будучи язичником. Тому на ньому нема гріха. А крила святого йому приростили за християнську віру, яку він прийняв, охристив свій народ, навертаючи в неї  вогнем і мечем. Отже, з волі церкви він охрищений святим значно пізніше своїх синів.
Щоб надати вчинкові значимості й утвердити легенду як традицію, церква канонізувала Бориса і Гліба, оголосивши їх святими мучениками. через 57 років після вбивства. Зробив це київський князь Ізяслав Ярославович — син Ярослава Мудрого. У той період культ святості Бориса і Гліба був для нього вигідним, бо прославляв батька Ярослава, який, за літописним переказом, помстився Святополкові за безневинну смерть братів Бориса і Гліба. Культ мучеників ще більше ховав істинні сліди вбивства.  
Історики багато літ досліджували трагедію братовбивства і сумнівалися в її достовірності. Наприклад, М. Х. Алешковський помітив таку деталь, що культ братів у перші десятиріччя свого існування піддавався змінам: із Глібоборисівського став Борисоглібським. Така перестановка була пов’язана з орієнтацією на Бориса як покровителя клану Володимира. Викликає подив, чому до святих церква не долучила ще одного брата — Святослава, який за літописом, теж загинув від рук найманих убивць Святополка, і чому Борис і Гліб канонізовані як мученики? Адже вони смиренно прийняли смерть, не вчинивши найменшого опору вбивцям. Словом, літописи містять багато чого загадкового і незрозумілого.
Свого часу академік Б. О. Рибаков звернув увагу на те, що святість і благородні вчинки великих князів оспівувалися в билинах. Проте народ обминув мовчанкою постать кульгавого, владолюбного і жорстокого князя Ярослава, який спирався на наймане військо варягів. Йому не знайшлося місця в народній творчості. А це тому, що Ярослав ще за життя Володимира, будучи намісником у Новгороді, не мирився з батьком, а після його смерті вважав головним суперником Бориса як спадкоємця київського престолу. Тому підозра у вбистві впала на Ярослава, який з братом Борисом вів боротьбу. Про це вчені дізналися з іншого джерела — «Хроніки» — німецького епіскопа Тітмара Мерзебурзького, який був сучасником подій, що відбувалися на Русі. Він повідомив, що після смерті Володимир залишив спадщину двом братам, які правили в Києві і Новгороді (Борис і Ярослав), бо третій (Святополк), звільнившись із в’язниці, втік у Польщу до свого тестя Болеслава. Отже, на той час Святополка не було в Києві. Це факт вже довели історики (М. Ф. Котляр. Чи Святополк убив Бориса і Гліба?//Український історичний журнал — 1989, № 12. — С. 110–122).
Ще достовірнішу інформацію історики почерпнули зі скандінавського джерела «Сага про Еймунда». Професор Петербурзького університету О. Сеньковський, переклавши її на російську мову, жахнувся від змісту. Викладені в ній події чітко проливають світло на факти боротьби за київський престол. За сюжетом «Саги» Ярислейф (Ярослав), син Вальдемара (Володимира), разом з конунгом (війським вождем племені) Еймундом боровся зі своїм братом Борислейфом (Борисом). А Святополк і Гліб взагалі не згадуються. Проте факти битви Ярослава з братом у літописі і в «Сазі» збігаються. В одному й іншому джерелі на боці Ярослава боролися варяги, а на боці Бориса — печеніги. Таким чином «Сага» дає відгадку: Бориса убив не Святополк, а Ярослав. Саме він був ініціатором міжусобної війни, виступав проти свого батька і проти своїх братів.

Андрій Зиль

Далі буде

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.