(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Суспільно-політичний ідеал у творчості Тараса Шевченка

  • 29 грудня 2014
  • Відгуків: 2
  • Переглядів: 757
  • Автор: admin
  • 3 Суспільно-політичний ідеал у творчості Тараса Шевченка
Аналіз Шевченкового світогляду дає підстави стверджувати: все своє коротке, страдницьке життя він свідомо присвятив одній великій меті — безкомпромісній боротьбі за незалежність України і визволенню рідного народу від національного і соціального гноблення. Т. Шевченко належав до числа тих небагатьох осіб в усій історії людства, які знали, для чого прийшли у цей світ, як у ньому правильно жити, на що спрямувати свою творчу енергію і геніальні таланти. Бо ще в молодості усвідомив своє велике покликання, яке навіть за найважчих життєвих обставин служило йому провідною зорею. Усім життям Тарас підтвердив: його справи не розходяться зі словами синівської вірності Україні, тому, підкреслюючи послідовність і непохитність у боротьбі за волю Батьківщини, щиросердно писав: «караюсь, мучуся.., але не каюсь!».
 У Шевченкові часи, як, до речі, і в наші, більшість людей навіть із середовища інтелігенції ніколи не ставили перед собою екзистенціальних питань, не обтяжували себе пошуками мети і сенсу життя. Тому жили ніби за інерцією. Їхнє життя — це бездуховне, зоологічне існування, спрямоване на пошуки тільки матеріальних вигод і життєвого комфорту. В такому стані люди без вагань і докорів сумління продають свої душі й таланти тим, хто більше заплатить. Багато розумних, освічених осіб із найближчого оточення Т. Шевченка з принципових для поета питань виявляли непослідовність, хитання, угодовство, пристосуванство й «поміркованість». Тому молодий Тарас у часи свого громадсько-політичного становлення не мав з кого брати приклад зразкового, морального, патріотичного життя. Навпаки, він дуже швидко настільки духовно «переріс» тогочасне суспільство, що сам став для інших людей прикладом високого гуманізму, героїзму, безкорисливості, щирості, патріотизму, цілеспрямованості. Для сучасників і для наступних поколінь українців. І не тільки для українців.
Ще Шевченкові сучасники помітили моральну, світоглядну та ідейну перевагу Тараса над іншими діячами українського національного відродження. Усі, хто знав поета, усвідомлювали: тільки він один у боротьбі за звільнення українського народу з ганебного рабства, за визволення України з московського ярма готовий без вагань і жалю зректися всього того, чим дорожить більшість людей. Що лише в його серці палає настільки великий вогонь синівської любові до Батьківщини, яка «обідрана, сиротою понад Дніпром плаче», що на вівтар свободи він готовий покласти навіть своє життя: «Я так люблю мою Україну убогу, що …за неї душу погублю». Це сказано про Вітчизну, в якій живеться людям «Тяжко! Важко!», бо в ній «кат лютує». Т. Шевченко високо підняв планку моральних вимог до світу, до себе і до людей, особливо до осіб з найближчого оточення. Він не мирився з недосконалим світом, у якому жив. Ніколи не був не тільки корисливим пристосуванцем, але й байдужим спостерігачем. Саме тому благав Бога, щоб Той не дав йому «гнилою колодою по світу валятись». Гостро засуджував тих, хто не тільки не протестував проти повсюдної несправедливості, але й сам коїв зло. Тому з гіркотою писав: «кругом мене, де не гляну, не люди, а змії».
Дуже рано Тарас Шевченко зрозумів своє особливе покликання й виняткову місію. Хоча відповіді на запитання: коли, як, за яких обставин, під впливом яких чинників відбулося його духовне становлення, досі залишається нерозв’язаним, загадковим для дослідників-шевченкознавців.     Навіть Шевченкові друзі, люди, які відкрили його поетичний дар і допомогли здобути волю, не могли сказати нічого певного щодо джерел та еволюції його світогляду. Молодий Тарас постав перед ними уже значною мірою сформованою особистістю. Що ж насправді стало поштовхом до тих змін, які відбулися у свідомості юнака? Нагромадження яких знань і досвіду сформували його світогляд, коли і за яких обставин, під впливом яких чинників став він переконаним патріотом України? Що за надзвичайні події відбулися в житті молодого кріпака, бідного учня маляра, які змінили його єство настільки, що у столиці «тюрми народів» він твердо усвідомив себе сином українського народу й почав мислити політичними категоріями нації, історичної правди, свободи Батьківщини, національного і соціального визволення рідного народу? А відчувши в собі поетичний талант, почав писати рідною мовою про свою далеку Батьківщину, про історичне минуле й майбутню долю рідного народу. Мабуть, дослідники життя і творчості нашого національного генія завжди шукатимуть відповідь на це непросте запитання.
Адже відомо: молодий Тарас не мав ні духовних наставників, ні вчителів патріотизму. Ніхто планомірно і цілеспрямовано не виховував його в любові до України, ніхто не надихав на написання високопатріотичних поезій. Тому не знаємо, як же відбулося його духовне піднесення, коли настала та вирішальна мить, починаючи з якої Т. Шевченко став особистістю з оригінальним способом мислення, своєрідністю оцінок явищ, подій і людей? Коли в його свідомості відбулися ті разючі зміни, після яких Тарас став докорінно відрізнятися від більшості своїх друзів і земляків? Невідомо нікому! Багато високоосвічених Шевченкових сучасників небезпідставно дивувалися: звідки в нього такий розум, зрілі й незалежні судження? Від кого Тарас набрався великої мудрості? Хіба він не син простого кріпака із далекого українського села? Люди, які про це запитували, не були оригінальними. Згадаймо: за 1800 років до Шевченка мешканці Палестини, почувши проповіді Ісуса Назаретянина, з подивом запитували: «Звідки в Нього така мудрість і сила? Хіба Він не син тесляра?..».
У дитинстві Т. Шевченко був вихований на принципах споконвічної народної моралі — любити Бога, Україну і рідний народ, жити по совісті, не коритися злу, не миритися з несправедливістю, нікому не догоджати, ні перед ким не лицемірити, завжди називати речі їхніми справжніми іменами, говорити тільки правду, не боятися сильних світу цього. Змалечку був навчений любити людей, пройматися братнім співчуттям до всіх скривджених і знедолених. Але ж це і є гармонійне поєднання національної і євангельської моралі! В особі Т. Шевченка також поєдналися декілька важливих рис: поетичний талант, величезна любов до України, громадянська мужність і відвага відкрито висловити свої думки і почуття. Наслідком цього став його найбільший дар — вміння словом впливати на розум і душі людей. Тарас усвідомлював, що отримав від Бога надзвичайне обдарування, що посланий у світ з великою місією — своїм вогненним Словом врятувати український народ від духовної загибелі. Знав, що «закопувати талант у землю» — великий гріх.
Відчувши в собі великий Божий дар, Т. Шевченко свідомо ухвалив рішення використати його для великої справи визволення і збереження свого народу. Зберегти народ від фізичної і духовно-культурної асиміляції — означало передусім дати йому об’єднавчу національну ідею, сконденсовану в земному Святому Письмі. Т. Шевченко поставив перед собою велику мету — створити духовну Книгу, спроможну ідейно обєднати всіх українців, що, проживаючи на своїх споконвічних етнографічних територіях, перебували тоді у складі кількох чужих держав, у велику українську родину. Бо знав: тільки духовна єдність і велика українська мета допоможе їм стати національною спільнотою, що визволиться з-під влади окупантів та обєднається також територіально. Щоб за прикладом інших народів, зажити щасливо у своїй соборній державі. У державі, в якій український народ стане нарешті єдиним і справжнім господарем усіх її багатств. Про свій величезний вклад у піднесення національної свідомості і згуртування українців Т. Шевченко сам відверто писав: «людям дав я «Кобзаря».
Якого добра бажав Т. Шевченко Україні? Щоб вона стала вільною державою, щоб у суспільстві запанувала соціальна справедливість, щоб усі люди, незалежно від походження, «старчата і царята», були рівними у своїй гідності. Щоб не було страхітливого майнового розшарування і породженої ним експлуатації й визиску одних людей іншими. У поетичній формі ця ідея висловлена так, щоб українці стали нацією господарів-власників, щоб кожна родина мала своє господарство, свій дім — «біленьку хату», щоб жила відповідно до національних моральних та естетичних засад, щоб українці плекали і розвивали свою національну культуру, щоб людське око милував «садок вишневий коло хати», а в ньому лунав прекрасний солов’їний спів. Щоб батьки виховували своїх дітей відповідно до національних традицій. Щоб плугатарі з радістю орали власне поле, тобто, щоб кожен працював на ниві свого таланту — «на своїм веселім полі». Щоб у суспільстві не було соціальної нерівності: «вдові убогій поможіте, не осудіте сироти.., заступіте од рук неситих».
В уявленні Шевченка люди майбутнього постають як особи працьовиті, моральні, сильні, обдаровані, вродливі, сповнені власної гідності, палкого почуття любові до Бога, до України, один до одного: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».
Суспільний ідеал Т. Шевченка, зафіксований у його творчому доробку, постає таким. Вільний від національного і соціального гноблення український народ щасливо проживає за своїм давнім козацьким звичаєм у Богом даній Батьківщині, пошановуючи і плекаючи споконвічні предківські традиції. Словами «у своїй хаті своя правда і сила, і воля» поет проголосив: Україна — незалежна держава, зі своєю Конституцією і законами, демократично сформованою владою, збройними силами, що стоять на сторожі мирної, творчої праці нашого народу. Своє коротке життя він присвятив визволенню України з-під московської окупації і створення на її теренах незалежної демократичної держави, в якій наш народ самостійно влаштовує своє громадське, політичне, економічне, культурне життя. Задля цього Т. Шевченко творив, поневірявся, страждав і всіх нас закликав: «свою Україну любіть…за неї Господа моліть!»
Суспільний ідеал Т. Шевченка формувався також під потужним впливом євангельської етики. Багато його творів перегукувалися з християнськими мотивами. Сам автор неодноразово порівнює себе з біблійними пророками, які також мріяли про досконале суспільство, брали на себе відповідальність за долю свого народу, що дуже часто тяжко грішив проти Бога. Вони гостро викривали численні вади й недоліки давньоєврейського суспільства. У своїй нещадній критиці пророки не оминали нікого: ні простолюдинів, ні духовних вождів, ні царів. За свою безкомпромісність вони нерідко розплачувалися власним життям. Як бачимо: доля правдомовців завжди була однаковою, їх ніколи не любили правителі і жорстоко карали за гнівні, викривальні слова!
Аналізуючи світогляд Т. Шевченка, зафіксований у «Кобзарі», помічаємо, що наш поет за правдивістю зображення народного життя, глибиною аналізу причин його недосконалості, за радикальністю висновків щодо засобів остаточної ліквідації цих причин перевищує більшість мислителів свого часу. Саме тому він став ідейним виразником найпередовішої частини сучасного йому українського суспільства. Вплив Т. Шевченка, в недалекому минулому селянина-кріпака, на всю тогочасну прогресивну українську інтелігенцію, в тому числі на людей з університетською освітою, та й на всі майбутні покоління був, без перебільшення, величезним. Цей, за вдалим висловом Івана Франка, «син мужика», що став «аристократом духу», вніс у середовище національно свідомих людей (вони більше опікувались збереженням минулого, ніж творенням нового, бо не бачили політичної перспективи для України) життєдайний, оптимістичний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи і гнівного протесту проти всіх форм гноблення. Т. Шевченка без перебільшення можна вважати «батьком» української національної ідеї, сформованої у прийнятній для цивілізованої Європи формі. Його поезія, давши правдиве розуміння минулого і чіткий дороговказ у майбутнє, стала могутнім поштовхом до перетворення української етнографічної маси, що втратила свою політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю.
Т. Шевченко вказував на два шляхи, які можуть привести до практичної реалізації його суспільного ідеалу. Перший — це народне повстання проти всіх гнобителів. Другий — порозуміння й компроміс між провідною верствою та основною масою нужденного українського народу. Поет усвідомлював: революційний, насильницький шлях неминуче призведе до братовбивчої війни, до великого кровопролиття й руїни. Але такий розвиток подій вигідний лише нашому споконвічному ворогові, що тішиться «і сміється» з бід і невдач України.
Поет вважав, що національне й соціальне примирення стане можливим тільки після того, як українська еліта здобуде ґрунтовну освіту: «якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя», знатиме правдиву історію свого народу, перестане схилятися перед іноземними авторитетами: «німець скаже...», пройметься справжнім патріотизмом: «колись будемо і по-своєму глаголить, як німець покаже». Мислитель був упевнений: ідеал національного життя спочатку має сприйняти українська інтелігенція. Засвоївши його, вона допоможе це зробити широким масам українського суспільства.
Т. Шевченко, всупереч конюнктурним твердженням більшовицьких «шевченкознавців», ніколи не мріяв про «безкласову» Україну. Він усвідомлював, що всяке повноцінне, дієздатне суспільство має бути соціально, інтелектуально, професійно, адміністративно структурованим. Тому, щоб уникнути ще одного кривавого протистояння, яких було немало в історії України, національна еліта повинна повернутися обличчям до власного народу, до його проблем і страждань. Отже, гостро критикуючи представників провідної верстви за аморальність, паразитизм, бездуховність, байдужість і млявість, Т. Шевченко все ж таки не втрачає надії на те, що в її середовищі знайдеться багато високо освічених молодих людей, які, на відміну від своїх батьків, що були «московською блекотою.. заглушені» зрозуміють: в імя визволення України і створення незалежної держави націю потрібно об’єднати на засадах прийнятних для всіх класових і станових верств компромісів. Тридцятиоднорічний поет закликав усіх освічених своїх земляків: «обніміте ж, брати мої, найменшого брата— нехай мати усміхнеться, заплакана мати… І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, Слава України…Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!». У цих словах проявляється його велика мудрість і послідовна державницька позиція!
Уже в молодості Т. Шевченко виявляв палкий патріотизм. Він писав: «…якби моя Батьківщина була найбіднішою, наймізернішою на землі, — і тоді вона мені здавалася б кращою за Швейцарію і всю Італію. Я, як член її великої родини, служу їй якщо не на істотну користь, то принаймні на славу імені України». Він підкреслював: «Я за плоттю і за духом син і рідний брат нашого безталанного народу». Не можна залишати поза увагою ставлення Т. Шевченка до Росії. Жоден його твір не містить позитивної згадки про державу-окупанта, що брутально топтала нашу національну свободу. Більш того, він ненавидів країну, в якій «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Навіть на позначення назви тієї держави і її народу він завжди користувався українськими народними висловами «Московщина» і «москалі», іноді «кацапи». Навпаки, до знайомих поляків він звертався: «ляше, друже-брате», у зверненні до приятеля, художника В. Штернберга, німця за національністю, також ужив слово «брате». У листі до Г. Тарновського Т. Шевченко писав про життя в Петербурзі: «Сновигаю по цьому чортовому болоті та згадую нашу Україну».
У низці найвідоміших творів поет постає як український націоналіст, революціонер, республіканець, який нещадно критикує царське самодержавство, всю жандармсько-монархічну владу Московії. Вказує на агресивний, грабіжницький характер її зовнішньої політики, бо її деспотична влада «неситим оком за край світу зазирає, чи немає де країни, щоб загарбать», гостро викриває її внутрішнє рабство. Т. Шевченко бачив, що офіційна імперська ідеологія ґрунтується на брехні, тому своїми творами закликав українців ніколи не вірити підлим і віроломним сусідам, бо «москалі — чужі люди, знущаються вами». Як національно свідомий українець, Т. Шевченко був ворогом офіційної Росії, бажав їй загибелі. Бо справедливо вважав: Українська держава зможе постати тільки на руїнах загарбницької, грабіжницької імперії. Щоб Україна відродилася, наш народ має скинути ганебне московське ярмо. Перш ніж розбити кайдани на руках, потрібно зірвати їх з розуму й душ багатьох хахлов-»кирпогнучкошиєнків». Допомогти це зробити покликані були антиросійські мотиви, що виразно лунали в багатьох Шевченкових творах. Керівник таємної поліції Дубельт доповідав цареві про «провини» арештованого Тараса Шевченка: «Автор безперервно скаржиться на страждання України, бажає збудити ненависть до панування росіян. І, згадуючи про минулу свободу, подвиги і славу козаків, докоряє нинішньому поколінню за байдужість.»
Т. Шевченко усвідомлював важливу роль науки й технічного прогресу в суспільних перетвореннях, тому записав у «Щоденнику» пророчі слова про винайдений Ваттом і Фультоном паровий мотор. З цього випливає висновок: він вважав, що Україна зможе відбутись як держава, а українці сконсолідуватися як нація лише в контексті загальноєвропейського цивілізаційного процесу, який охоплює політику, право, науку й культуру. Тому можемо констатувати: Т. Шевченко за своїм світоглядом був справжнім європейцем. Своєю творчістю і життям Т. Шевченко дав світові приклад того, що можна бути не тільки українським націоналістом, але й постаттю вселюдського масштабу. В жахливих умовах солдатчини і безперервних переслідувань він не занепав духом, не зневірився у правильності обраного життєвого шляху. Довів своїм життям і творчістю: справжню моральну природу людини не можливо знищити ніякими обставинами. Тому став на всі часи громадським і моральним авторитетом не тільки для нас, українців, але і для всього людства. Маємо підстави стверджувати: все, що він переніс, перетерпів — це життєвий подвиг людини високого духу, великої волі. Шевченко спізнав «усі лиха, всі зла», але не каявся, бо усвідомлював, що живе задля України і творить в імя її майбутньої волі і вічної слави.
Творчість Т. Шевченка — явище планетарне, історичне, монументальне, унікальне, непроминуще, вічне. Її не можливо вкласти у прокрустове ложе відомих ідеологій. Він стояв над ідеологіями. Бо сам творив ідеологію українського націоналізму. Тарас Шевченко не тільки видатний український художник, геніальний поет, громадський діяч і послідовний державник, але й великий гуманіст і мислитель світового масштабу. Вічна слава нашому національному генію! Хай будуть благословенні народ і земля, які його породили!
Анатолій Ковальчук,
Голова Бориспільського обєднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
 
Залишити відгук  ↓
 
2 відгуків
0 відповідей
2 оцінок
50% 1 позитивних
6  
Корисність відгуків
25 голосів
64% 16 позитивних
16