(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Князь Борис — полководець: яким він міг бути

  • 12 січня 2015
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 468
  • Автор: admin
  • 0
Літописний образ князя Бориса фантастичний, вигаданий, з поведінкою, позбавленою логіки. Спробуймо поглянути на нього не очима давньоруського книжника, який «писав» образ на замовлення, на виправдання одних і на ганьблення інших. Уявімо й подумаймо, чи міг так беззастережно і покірно Борис віддавати своє життя вбивцям, коли у його розпорядженні було батькове військо й дружина і йому була довірена доля всієї країни. Тож відштовхуючись від літописних фактів, поставимо його в реальну ситуацію.
Борис, син великого князя київського, був намісником у Ростові. Відомостей про його господарювання в Ростові немає, тому поглянемо на нього з іншого боку. Його любов, повага і шана до батька, чуйність і турботливість, готовність допомогти йому і виконати батьківський наказ були притаманні саме йому. Відчувши, що його сили тануть, князь Володимир покликав до себе не когось іншого, а Бориса — найулюбленішого, найрозумнішого, найосвіченішого і найсміливішого. Володимир вбачав у ньому продовжувача батьківських традицій у керівництві могутньою державою, у її політичному і господарському житті.
Треба думати, Борис був збагачений і досвідом військових походів його діда Святослава, і від батька він взяв багато такого, що варте наслідування. За батьковим наказом він вирушив на лівий берег Дніпра проти печенігів. При цьому виявив здатність керувати дружиною і військом великого князя в далекому і відповідальному поході. Це була не легка прогулянка, а важлива і значуща акція. Для її здійснення особливе значення мали організованість, зібраність, піднесеність, високий патріотизм і готовність до бою. Тут варто дивитися на Бориса як на рішучого і талановитого полководця. Незважаючи на свій молодий вік, він зумів у найкоротший строк підготувати військо до походу.
Роздумуючи про події давноминулої історії і поставивши все на ноги реального життя, потрібно сказати, що кожен полководець, вирушаючи в похід, надіявся на перемогу над ворогом. А щоб мати таку впевненість, важливо не тільки перевірити готовність війська, а і його озброєння, оснащення всім необхідним. Щити, мечі, списи, кольчуги — все це входило до амуніції кожного воїна. А ще підготовка обозу з харчами, водою, призначення командирів, відповідальних за кожний передовий і тиловий підрозділ.
Відомо, що Борис вирушав на лівий берег Дніпра проти печенігів. Отже, переправа через велику водну артерію була досить складною і відповідальною операцією. Зберегти все військо, весь похідний обоз вимагало неабиякого таланту полководця. Якщо до Києва надійшов сигнал про напад кочових племен печенігів, то, певно, в князівській резиденції була інформація про їхню кількість і район дислокації. При цьому необхідно обрати правильний напрямок руху княжого війська, у певній мірі знати рельєф місцевості, щоб не бути заскоченим зненацька, й обрати вдале місце, де при зустрічі з противником, можна було правильно зосередити свої головні військові сили, які підрозділи приховати в резерві. Усе це входило в плани Бориса як військового полководця, командувача і захисника Руської землі.
Літописець не повідомляє, яким був похід: піший чи кінний. Скоріше, кінний, бо саме повідомлення про напад ворогів на руські землі вимагали негайного реаґування і відсічі нападників. Проте складність походу полягала в тому, що військо рухалося не второваною дорогою. Його шлях пролягав через водні джерела, ліси, яри, вибалки, важко прохідні хащі. Отже, для пішого війська і для кінного ставало достатньо перешкод, що вимагали неабиякої мужності і витримки. Воїнам допікала не тільки важка дорога, а й цілі рої комарів, ґедзів, москітів, які не давали спокою ні вдень, ні вночі як коням, так і воїнам. Успіх походу залежав від повноцінного збереження війська і бойового духу кожного воїна-русича. Таким потрібно розглядати Бориса, його талант керувати значною військовою силою при захисті кордонів землі Руської. Йому довелося подолати шлях довжиною 180–200 кілометрів, враховуючи відстань від Києва, до крайньої східної межі, за якою починався дикий степ, звідки на Русь нападали численні орди кочових племен.
Літописець не повідомляє про битву Бориса з печенігами. Певно, ті, почувши про виступ великого війська чи побачивши його на значній відстані, залишили територію Русі без бою і зникли в далекому неозорому степу. У крайньому разі літопис про це замовчує. Але, долаючи бездоріжжя і літню спеку, воїни таки відчутно притомилися. Повертаючись назад, вони зупинилися на Альто — найбільш сприятливому місці для відпочинку, для випасання коней і поповнення продуктових припасів та води. Цілком імовірно, що він, одержавши звістку про смерть батька Володимира Святославовича, не віддався молитвам, як пише літопис. Синівська любов була вищою над молитовним «ритуалом» і кликала його до батька. Він спішно збирався до Києва, щоб на місці оплакати батька, пом’янути його і далі виконувати батьківський наказ.
Схоже на те, що звернення до Бориса у такий важкий момент військової дружини батькової, яка просила князя йти на Київ і сісти на батьківському престолі, і те, що Борис не погодився, залишився на місці, а дружина і військо покинула його тільки з отроками, — це все вигадка літописця. «Дружина, як правило, пише академік Б. Греков, — невіддільна від свого глави, вождя, господаря. Вона може переходити у спадщину від батька до сина, лишаючись, так би мовити, власністю дому (фамілії). У цьому відношенні вона зовсім не схожа на воїв… Військо рекрутується з народної маси за потребою. Дружина — постійна організація. Її ніколи «не збирають». Дружина завжди при своєму вожді. Він з нею думає, ходить в походи».
Отже, князівська дружина не віддільна від князя, і не може бути, що у вирішальний момент вона могла залишити князя. Це було б непоправною зрадою і ганьбою як для князя, так і для дружини. До неї входили домочадці, челядь, які служили своєму господарю, тим більше у військовому поході. А Борис, як відомо, був далеко від Києва, виконуючи наказ батька. У цьому випадку дружина стає ще більш згуртованою і відповідальною за свого князя, його дії і наміри.
При поверненні додому Бориса чекали несподівані повороти долі. За великокнязівський престол треба було боротися і всіма силами захищатися від конкурента. Хто був його першим суперником: Святополк чи хтось інший? Після критичного аналізу змісту «Повісті временних літ» історики дійшли такого висновку, що, відзначивши міфічність літописної статті про вбивства братів Бориса, Гліба, вони висловили думку цілком парадоксальну: убивцею братів був не Святополк, а… Ярослав.
Протягом віків братів Бориса і Гліба вшановують як захисників Руської землі, за яку вони віддали своє життя. То й розглядати потрібно їхню поведінку як справжніх воїнів, а не покірних ягнят, якими змалював їх давньоруський книжник. Саме такими їх уявляє й автор цих рядків.

Андрій ЗИЛЬ

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.