Київський Майдан — проміжний фрагмент чи завершальний акорд національно-визвольної революції?
- 13 лютого 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 570
-
В Україні вибухнула і понад три місяці триває гостра політична криза, найглибша, наймасштабніша, найнебезпечніша за останні 20 років. У народних зібраннях (вічах) на столичному Майдані Незалежності беруть участь десятки і сотні тисяч мирних людей. В обласних і районних містах також відбуваються велелюдні мітинги. Уперше за 90 років у центрі столиці споруджено барикади, час від часу з різним ступенем інтенсивності відбуваються силові протистояння між протестувальниками й загонами спецпризначення, проливається кров. Мають місце вбивства мирних людей, взяття заручників, викрадення й катування активістів-протестувальників, навмисне побиття журналістів. У Києві та в обласних центрах відбуваються захоплення адміністративних будинків.Рушійною силою протестних акцій стала молодь, народжена, викохана й вихована в незалежній Україні — освічена, патріотична, позбавлена рабських, «совковських» комплексів страху, пристосуванства і подвійних стандартів. Головна мета її дій — перетворити батьківщину з авторитарної, несправедливої, олігархічно-деспотичної в демократичну, правову, соціальну, національну державу українського народу.
Причини нинішнього різкого загострення кризи, яка в латентній формі триває в Україні понад 20 років, доцільно поділити на об’єктивні і суб’єктивні. До перших відношу нерозв’язаність у результаті перемоги мирної національно-демократичної революції 1991 р. в інтересах і на користь українського народу корінних питань суспільного буття: влади, власності й національно-культурного й духовного відродження.
Саме через це:
а) верховна влада всі роки незалежності перебуває під контролем колишньої радянсько-комуністично-комсомольської номенклатури, яка ніколи суверенної України не хотіла і не боролася за неї, але завжди ворожо ставилася до самої ідеї державної самостійності і до всіх форм вияву національної свідомості українців. Репрезентована конгломератом ставлеників антиукраїнсько-орієнтованих мільярдерів, вихідцями зі злочинного світу і силовими структурами, нинішня влада ідеологічно й ментально безнадійно загрузла в радянському минулому, тому керується застарілими, хибними стереотипами щодо менталітету, мови, культури, історії, соціальних прагнень і суспільного ідеалу українського народу.
Переймаючись тільки проблемами ненаситного самозбагачення і довічного самозбереження, вона неспроможна до неупередженого аналізу суспільних настроїв, до усвідомлення справжніх причин багаторічної кризової ситуації в державі. Тому неадекватно реаґує на мирні народні акції, вважаючи українців «казламі», покірним електоратом, бунтівною худобою;
б) колишня державна власність внаслідок злочинної приватизації і шахрайських махінацій сконцентрувалася в руках олігархічних кланів, які являють собою симбіоз вихідців із влади і криміналітету. Шляхом знецінення всіх заощаджень, знищення економіки і соціальної сфери, брутального пограбування правдолюбний український народ було відкинуто за межу бідності, принижено, ображено і скривджено. Така кривда ніколи не забувається і не прощається!;
в) перші паростки мовного, духовно-культурного відродження, що розпочалося понад 20 років тому, дуже скоро були брутально потоптані чужою за походженням і неукраїнською за духом владою. Не проведено десовєтизації, не зупинено російщення. Держава втратила контроль над національним інформаційним простором. Мільйони українців Криму і південно-східних областей позбавлені умов для повноцінного національно-культурного життя.
Суб’єктивні чинники поділяю на внутрішні і зовнішні. Внутрішні — це:
а) багаторічне грубе порушення політичними й бізнесовими елітами універсальних законів функціонування суспільства й економіки, брутальна зневага ними основоположних принципів права і моралі, клановий принцип формування влади; кричуща соціальна несправедливість і нерівність; потурання й заохочення владою розширення і зміцнення корупційних зв’язків, що міцно пронизали всі сфери життя; усвідомлення молодим поколінням українців відсутності без протекцій, родинних або корупційних зв’язків перспектив для реалізації своїх знань і здібностей на Батьківщині;
б) тотальне незадоволення мільйонів простих українців обурливою соціально-економічною ситуацією в державі, своїм принизливим, безперспективним, безпросвітнім становищем призвело до нагромадження високого потенціалу протистояння між владою і народом, виявом якого стали взаємні недовіра, ненависть, озлобленість і ворожнеча, перехід від тривалих латентних до вибухових, рішучих форм протесту, що виявилося в активних, можливо, почасти протиправних діях;
в) віра українського народу у власні сили і непереборне прагнення найпатріотичніших, найвідважніших його представників, передусім молоді, зупинити сповзання Вітчизни у прірву, в яку її свідомо штовхають «байстрюки Єкатерини», і палке шевченківське бажання невідкладно порятувати Україну від «супостата» і запровадити в рідному краї цивілізовані стандарти життя.
Зовнішні чинники виявляються у неприхованому, ворожому ставленні до України з боку іноземної держави (митна, сирна, шоколадна, інформаційна війни). Проглядаються її наміри через свою численну аґентуру довести кризову ситуацію в нашій країні до критичної межі, підштовхнути українську владу до нерозважливих дій, спровокувати масове кровопролиття і цим назавжди дискредитувати її в очах світової спільноти. А також виставити Україну перед цивілізованими країнами непередбачуваною, небезпечною, дикунською державою, з якою неможливо мати справи.
Першочергова мета наших недругів — остаточно поховати європейські інтеґраційні перспективи України, зусиллями платних аґентів спровокувати сепаратистські антидержавні «фронти», розколоти її за мовними, релігійними ознаками, розпалити полум’я кривавого протистояння. А тоді, прикриваючись личиною миротворців, окупувати південно-східні області, що «страдают пад іґам западенцев». У перспективі — федералізація, як крок до цілковитої ліквідації української держави з подальшим перетворенням її на провінцію конаючої імперії.
З огляду на сказане, можна зробити висновки, що нинішнє масове збурення українського суспільства, символом якого став Київський Майдан, є фраґментом прикінцевим чи лише проміжним — покажуть подальші події, незавершеної Національної революції. Оскільки головні її питання не розв’язані, причини для незадоволення народу політичною, економічною, духовно-культурною ситуацією в державі залишаються.
Влада має затямити: кризу неможливо «забалакати», проблеми самі собою не зникнуть, навпаки, вони тільки наростатимуть. Її не можна розв’язати силовими методами. Застосування грубого насильства до протестувальників тільки спричинить нові акції протесту. Нерозв’язані проблеми випиратимуть назовні і за найпершої нагоди народний гнів вибухне ще з більшою силою.
Щоб не загострювати ситуацію і перешкодити розвитку кризи за московським сценарієм, потрібен суспільний діалог. Бо Майдан — не екстремістська, а визвольна, масова мирна акція громадянської непокори. Він має своїх героїв і катів, піднесення і спади.
Протестувальники вдалися до насильства лише у відповідь на невмотивовану міліцейську жорстокість.
Українці спростували хибну думку, що є ослабленими і виснаженими нащадками козаків і гайдамаків. Ми продемонстрували світові, що є сучасною, європейською козацько-гайдамацькою нацією, стрімко наповнюємося предківським волелюбним духом, силою та державотворчою енергією, а Київський Майдан увійде в історію як одна з найбільших масових акцій громадської непокори в Європи.
З погляду політологічного маємо констатувати таке. Суспільство пережило масовий політичний і духовно-культурний злам, тому незалежно від того, чим закінчаться нинішні протистояння, український народ і влада вийдуть із кризової ситуації якісно іншими. Народ відчув, що може сам керувати власним майбутнім. Повіривши у свою непереборну силу, у спроможність до самоорганізації, він реально стає єдиним джерелом влади в державі.
Нинішня влада має зрозуміти очевидні речі: подальше поглиблення політичної кризи недопустиме, бо загрожує територіальній цілісності держави, громадянському мирові, може призвести до найгірших сценаріїв розвитку ситуації — окупації України непрошеними чужоземними «миротворцями» з метою розшматування її території і цілковитого поневолення. Вона має усвідомити: правоохоронна й «керована» судова системи виявили неспроможность, неефективность і нездатності забезпечити верховенство права і правопорядок у державі.
Тому першочерговими кроками мають стати такі.
Понесення керівниками держави політичної відповідальності за неспроможність керувати Україною у крутозламний час, за доведення держави і суспільства до кризового стану, за невміння адекватно реагувати на простестну активність громадян. Вони мають покаятися перед народом за злочини, помилки й некомпетентність і добровільно піти у відставку.
Проведення за участю політиків і представників громадськості незалежного розслідування фактів порушення законодавства щодо мирних протестантів, зокрема, зясувати: хто винен у першому витку насилля, в побитті мирних людей 30 листопада 2013 року, хто дав накази стріляти в журналістів і медиків-волонтерів, хто використовував «тітушок» для силових дій, хто провокував переростання мирного протесту в силове протистояння.
Притягти до політичної і юридичної відповідальності тих чиновників, які не мають довіри в суспільстві, оскільки були ініціаторами протизаконного рішення Конституційного Суду про перехід до нинішньої редакції Конституції й наділення Президента диктаторськими повноваженнями і мали причетність до знищення статусу Верховного Суду й тих рішень, що призвели до вибуху кризи.
Провести масштабну конституційно-правову модернізацію України, спрямовану на формування в державі справжнього народовладдя, на мирне розв’язання в інтересах українського народу всіх наболілих питань, подолання відчуження влади і суспільства.
З урахуванням позитивного досвіду розв’язання політичної кризи у 1994 році, провести у 2014 році позачергові вибори парламенту і Президента України.
Обраним і призначеним на конкурсних засадах посадовцям усіх рівнів ніколи не забувати, що вони — тільки фахівці, найняті громадянами для виконання окреслених законом повноважень, тому мають працювати на забезпечення свободи, добробуту українського народу. Ми всі зобов’язані знати: всяка влада — тимчасова, а народ наш — вічний на український землі.
Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка