«Запорізький марш» і його автор
- 13 лютого 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1745
-
«Цю музику треба слухати стоячи», — свого часу говорив письменник Борис Дмитрович Антоненко-Давидович про «Запорозький марш» Євгена Адамцевича. У незалежній Україні цей твір став славенем Збройних Сил нашої держави й одним з найпопулярніших творів на різних урочистостях. Його взяли на озброєння численні художні й аматорські колективи. Неодноразово доводилося бачити, як перед початком концертної програми під звуки глибоко оптимістичного маршу на сцену виходять браві козаки. Мало хто може втриматися від енергетичної дії запальної мелодії, як почувши її, ноги самі зриваються з місця, щоб пристукнути підборами в такт маршу.«Запорозький марш», за своєю внутрішньою силою й урочистістю, незрівняний з будь-яким іншим твором маршового характеру. Тому й не дивно, що його тепер можна часто почути по радіо і на різних урочистостях він звучить надзвичайно оптимістично і володіє незвичайною силою.
Невипадково й автор цих рядків, свого часу працюючи в редакції міського радіомовлення, взяв собі за позивну ранкового випуску радіопередачі саме мелодію «Запорозького маршу». Її можна слухати і слухати, щоразу заряджаючись силою незбагненної оптимістичності.
Народився Євген Олександрович Адамцевич 1 січня 1904 року у селі Солониця Лубенського повіту. В ранньому дитинстві після вітряної віспи втратив зір. І хоч білий світ хлопчикові заступила пітьма, — не втрачав життєрадісності й допитливості. Трохи навчався у школі для сліпих у Києві. Але все свідоме життя прожив у Ромнах Сумської області, що дало підстави О. Правдюку назвати свою книгу про славетного музиканта «Роменський кобзар Євген Адамцевич».
Як розповідають земляки Адамцевича, зокрема поет Олександр Шугай, мати брала його в театр, де вона грала у виставах разом із Степаном Шкуратом, майбутнім народним артистом України та актрисою Ганною Затиркевич-Карпинською. Євген прилаштовувався в оркестровій ямі, або, як казали, в «окопі», і слухав усе, що лунало на сцені. Мав феноменальну пам’ять. Спершу навчився грати на скрипці, а коли почув рокотання бандури у руках місцевого кобзаря Мусія Олексієнка, то цей інструмент назавжди полонив його і він став учнем Мусія Петровича.
Для людей такої долі властиво бути музикантом. Згадаймо славетного Остапа Вересая, який дивував своєю грою слухачів Києва і Петербурга у другій половині ХIХ століття. А скільки переказів доводилося чути про бориспільського кобзаря Бориса Оліфана. Він грав на балалайці, але традиційно народ назвав його кобзарем, бо був незрячим. І на базарах збирав навколо себе великий гурт людей, бажаючих послухати його веселі наспіви. Про нього окрема розмова. Але факт залишається фактом у тому, що в людей такої долі розкривається талант музиканта, здатного своїм мистецтвом прислужитися народу.
У житті Євгена Адамцевича став пам’ятним 1939 рік: його запросили у Київ на нараду кобзарів і лірників. Головними розпорядниками цієї наради були відомі поети Максим Рильський та Павло Тичина — великі знавці і шанувальники кобзарського мистецтва. А після наради відбувся концерт. Гуморист і дотепник Євген Адамцевич зачарував усіх виконанням жартівливих пісень. Він мандрував шляхами Роменщини разом зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною. Вона була для нього очима і серцем, читала історичні книги, чим сприяла пізнанню історичного минулого України.
Якось відомий поет Олекса Ющенко згадував, що під час першої зустрічі з кобзарем застав його з дружиною за читанням книги «Останні орли» М. Старицького. Будучи в полоні образів Гонти і Залізняка, наспівував «Гуля Максим. Гуля батько, степами, лісами». Зацікавленість історію свого народу, супроводжувалась награванням та співом відомої пісні Анатолія Свидницького «А вже років двісті, як козак в неволі, понад Дніпром ходить, викликає долю».
Таким був Євген Адамцевич. Він велику увагу надавав народним пісням, при цьому виділяючи історично-героїчні твори про Байду, Морозенка, Залізняка, Супруна, Саву Чалого, Бондарівну, Кармалюка. Виконував і ліричні, родинно-побутові, сатиричні і гумористичні пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, Миколи Вороного, Якова Щоголева, Олександра Олеся, Миколи Некрасова.
Письменник Данило Кулиняк, який був близько знайомий з Євгеном Адамцевичем, згадує, що в його репертуарі були пісні про голод тридцять третього, про злочинну колективізацію, про «червоні галіфе» і волю козацьку. Залишилися у пам’яті такі рядки:
Чом на серці у мене журба?
В центрі міста велика тюрма.
А тюрмі тій сидить сіль землі,
Ті, що зараз їх звуть — куркулі.
Були в його репертуарі й інші власні твори, серед яких найвеличніший — «Запорозький марш». У публікаціях можна часто зустріти, що Євген Адамцевич — батько «Запорізького маршу». Коли він слухав таке, дуже сердився, розповідають свідки, бо корені цього маршу ховаються в історичних пластах ХVII століття. А сам музикант пояснював так: «Я перейняв мелодію від свого вчителя, вчитель — від свого»… І так в глибину століть.
Автор книжки «Роменський кобзар Євген Адамцевич» Олександр Правдюк у примітках до переліку творів, які виконував кобзар, зазначає: «Запорозький марш»… перейняв у 1926 році від кобзаря І. Положая, дещо переробивши». Учасники зустрічі з кобзарем неодноразово чули, що «перейняв мелодію», при цьому додавши: «в марші є й мого трохи»… Оте «мого трохи» йдеться про свою обробку твору, що дає право на авторство, а до того ж підтверджував, що «важкенько довелося доходить до того, що вийшло в голові…». Отож, що «вийшло в голові», то і є сучасна мелодія, що дійшла до нас в обробці саме Євгена Адамцевича. І добре, що дійшла.
Наскільки збідніла б наша музична культура, якби не кобзар-патріот Євген Адамцевич. Завдяки йому твір став як історична духовна пам’ятка українського народу. Він був справжнім майстром гри на бандурі. Як згадує письменник Данило Кулиняк, він міг заграти на бандурі навіть … «пальцями ніг». Так віртуозно грав, як ніхто з його побратимів. Побачивши гру Адамцевича, широковідомий кобзар Єгор Мовчан не втримався від захопленого подиву: «Як той Адамцевич грає? Наче в нього не одна кобза, а кілька!»
Але тривалий час мелодія «Запорозького маршу» була забороненою. У публікаціях про кобзаря можна зустріти такий факт, що в 60-х роках минулого століття з благословення першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста «Запорозький марш» уперше прозвучав офіційно у палаці «Україна» під час святкового концерту після закінчення одного з зібрань українських комуністів і несподівано викликав бурливу овацію присутніх у залі, що змусили виконавця повторити музичний шедевр.
Вже давно немає кобзаря Євгена Адамцевича. А його «Запорозький марш», який ще просто називали козацьким маршем, живе й понині. Коли на посту голови Музично-хорового товариства України (1960–1973 рр.) працював відомий співак Сергій Козак, мистецьке життя республіки забилося особливим пульсом. В Україні було відкрито понад 300 музичних шкіл. Він тоді ініціював звіти в Києві троїстих музик, духових оркестрів.
Особливою подією був творчий звіт у Київському театрі опери та балету кобзарів-лірників, більшість з яких були незрячими. Щоб не потрапити туди, «де Макар телят не пас», як це було за часів Сталіна, комісія просила виконавців не виходити за межі двох визначених творів. Свідком того дійства був журналіст «Сільських вістей» Андрій Мельничук. Він ділився враженнями на сторінках газети і, зокрема, писав, як зала після кожного номера вибував оваціями. «Але найбільший шквал, — пише він, — пронісся після виступу сліпого кобзаря з Сумщини Євгена Адамцевича. Пригадую, дві симпатичні дівчини у барвистих національних костюмах вивели його на сцену. Він лагідно провів рукою по сріблястих струнах і якось неначе боязко мовив: «Запорозький марш». Ах що то було за диво! Усі якусь хвилю перебували в дивовижному оціпенінні, а потім, не тямлячи себе, позіскакували з місць, і в одному пориві почали скандувати «браво!». Адамцевич вимушений був порушити умови і виконувати марш тричі підряд». Така заворожлива і вибухово-збуджуюча сила вливалася у душі слухачів.
Такий же тріумф супроводжував і оркестр народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала, який за одну ніч опанував мелодією маршу, додавши до нього одне «колінце» з пісні «Ой на горі та женці жнуть», яке органічно вплелося у мелодію маршу. Згодом ця версія з Києва дійшла до Прибалтики, понеслася на Кубань і пробилася аж до Тихого океану. Потрапив оркестр і до Великого театру в Москві. Слухав цей концерт і «сірий кардинал» М. Суслов. Йому дуже не сподобалося, що московська публіка сприйняла цей марш на «біс» і змусила оркестр зіграти його вдруге. Як пише згадуваний А. Мельничук, у безсловесній мелодії головний ідеолог Союзу відчув прямий випад проти інтернаціоналізму і ленінської дружби народів. Тож з Москви не забарилася команда: «Разаґнать! Наказазать!». Наказано — зроблено. Товариство розпустили, Сергія Козака лишили без роботи, як і тисячі вчителів музики й співу, які працювали в музичних школах. За наказом Суслова, С. Козаку влаштували «холодний душ» на секретаріаті ЦК.
Отака була історія із «Запорозьким маршем». Його мелодія відродилася і почала звучати по радіо десь у 1990 році. Через багато літ замовчування вона прозвучала як вітання з днем народження мого близького друга, яку я почув і повідомив йому. Це була невимовна радість. Відтоді я записав марш на магнітофонну плівку і використовував його на початку кожної передачі міського радіомовлення.
Сьогодні страшно й уявити, якби вона безслідно зникла. Але мелодія маршу не вмерла, не загинула. Вона відродилася так, як у сприятливих умовах може відроджуватися живий організм. Про цей твір добре сказав на схилі своїх літ письменник Олесь Гончар: «Козацький марш — це справжня перлина української музики, невмирущий твір, явлений самим народом. Україна завжди буде вдячна народному кобзареві Євгену Адамцевичу, який у найгірші часи зберіг цей твір для світової культури; наша вдячність і незабутньому Сергієві Козакові, котрий відшукав цей геніальний шедевр і дав йому друге життя».
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець