Від серця до серця бориспільців
- 14 березня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 311
-
За переказами людей і за Шевченковими рядками
Сьогодні від бориспільців можна почути такий переказ.Проїжджаючи через Бориспіль, Шевченко зупинявся у Тихона Кузьмовича Петруся. Це був заможний міщанин, мав чималу садибу, підтримував зв’язок з народниками, за що був засланий царським урядом до Сибіру, де він відбував покарання до 1903 року. За свідченням його онуки Катерини Василівни Єльченко (нині вже покійної), у їхній родині ім’я Шевченка було святим, а про його гостювання знали всі покоління Петрусів. І тепер розповідають про те, як поет приходив на Петрусеву леваду на Розвилці проти сучасного магазину, де був невеликий ставок, потім йшов до корчми, де замовляв страви для голодних обшарпаних дітей.
Інші народні перекази доповнюють відомості про перебування поета в Борисполі. Вони засвідчують, що в поемі «Сотник» Шевченко відобразив і життя бориспільського сотника, хоча в часи відвідин Борисполя вже сотників не було, а тільки жили спогади та легенди про них. Один зі спогадів повідомляє, що поблизу нинішнього базару (нині вулиця Лугова) було володіння сотника, який зганьбив честь своєї рідної дочки. За цей вчинок люди прокляли його. І до наших днів серед старожилів зберігся на вустах вислів «Йти через двір проклятого сотника». Біля двору росли високі тополі, які згадуються в поемі. Збагатившись враженнями у Гоголеві та в Борисполі, Шевченко вже на засланні написав поему «Сотник», де є такі слова:
Од Борисполя недалеко,
А буде так як Борисполь,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь
До речі, варто згадати поему «Тарасова ніч», навіяну подіями найбільшого селянського повстання на Переяславщині під проводом Тараса Федоровича Трясила. Цим повстанням були охоплені Бориспіль та ближчі до нього села. Та вся переяславська земля дзвеніла від помахів козацьких шабель, а вода в річці Альта червоніла від ворожої крові. Шевченко підкреслює соціальний характер боротьби козаків проти польських панів.
Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.
Про відвідини Шевченком сіл Селичівка (нині Баришівського району) та Сулимівки й сьогодні бережуть пам’ять мешканці цих сіл, хоча від того часу минуло 160–170 років і змінилося не одне покоління жителів.
Їдучи з Гоголева через Бориспіль на Баришівку, поет добре орієнтувався на місцевості, знав зручні для проїзду поштові і транспортні дороги. Мандруючи шляхами Переяславщини, Київщини, Т. Шевченко неодноразово проїжджав через Бориспіль. Вперше це сталося наприкінці першої декади червня 1843 року, вдруге — у квітні 1845, втретє — у листопаді 1846, четвертий і останній раз поет їхав з Києва через Бориспіль у серпні 1859 року. Остання його поїздка в Україну була чи не найтяжчою. Адже до поета-засланця місцеве начальство всюди ставилося з недовірою і сипало на нього доноси, запідозрюючи його в підбурюванні селян до бунту. Але в ці нелегкі хвилини у нього на шляху траплялися люди, які йому симпатизували, були прихильними його творчості, і він відповідав таким людям взаємністю. Відомий шевченкознавець П. Жур у книзі «Третя зустріч», наводить цікавий факт: «Можна назвати ще одного переяславця, — пише він, — з яким зустрівся у 1859 році Шевченко. Це був Вергеєв. У дев’яності роки він жив у Воронькові Переяславського повіту і зберігав подароване йому Шевченком фото. Очевидно це був портрет роботи фотографа І. В. Гудовського, і поет подарував його Вергеєву у Переяславі, вже повертаючись до Петербурга у серпні 1859 року» (Жур Петро. Третя зустріч. — К., 1970. — С. 60).
Вороньківці доповнюють, що Вергеєв — це вуличне прізвисько сільського жителя Карпенка, який свого часу служив у переяславського попа наймитом, мав велику прихильність до поета і його творів. Вперше Вергеєв зустрівся з Шевченком у Переяславі і справив на поета таке враження, що той в знак глибокої поваги до селянина-наймита подарував йому свою фотографію. На жаль, вона не збереглася.
Усе життя, поневіряючись у казематах та по чужих квартирах Т. Г. Шевченко після заслання, мабуть, ні про що так не мріяв, як про власну оселю — природну потребу кожної людини. Його тягло ностальгічне почуття до рідного краю, до милих серцю людей і невмолиме бажання збудувати собі хатину й оселитися там. Окрім хатини, мати дружину, мати дітей. Вслухаймось в акорди сподівань його душі:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок посаджу,
Посиджу я і погоджу
В своїй маленькій благодаті.
27 вересня 1860. Петербург
Інженер-архітектор, уродженець України, Федір Іванович Черненко допомагав поетові зробити проект хати. У 1860 році у листах до родича Варфоломія Шевченка Тарас Григорович надіслав план хати і 1000 крб. на купівлю ґрунту, просив подбати про дерево (будівельний матеріал) для хати. Серед листів є і такі, що говорять про наміри поета поселитися в нашому краї, зокрема, в мальовничому й затишному селі Рудяків на лівому березі Дніпра. У 1859 році Рудяків належав до володінь поміщика Дмитра Андрійовича Трощинського. У ньому було 105 дворів і 945 жителів. Найпримітнішими спорудами були православна церква та винокурний завод. Отож там мріяв побудувати хату і поселитися в ній.
У листі до В. Г. Шевченка від 15 травня 1860 року Тарас Григорович писав: «Знай же тепер, що я і літо, і зиму буду на Україні, а на ту весну, як Бог поможе, то прибуду, а ти до того дбай о клапті землі чи по тім, чи по сім боці Дніпра, тільки, щоб над самісіньким Дніпром, та дбай так, щоб нам у купі оселиться. Занехай Ржищів, цур йому тому домові, повітці, вітрякові й отим трьом грушам. Якщо тобі уподобався Трощинський, то бери в нього службу; я чув, що він пан заможний і нелукавий. А там, як матимеш час, то подивися сам на ті Рудяки. Якщо подобаються тобі оті Рудяки, то возьми в посесію 20 десятин на 25 літ, гарненько поторгувавшись з Трощинським, та заходжуйся будувати».
У другому листі від 29 червня того ж року Т. Г. Шевченко турбується швидше дізнатися про наслідки купівлі землі у Рудяках. «Чи був ти у Рудяках? Що ти там бачив і чи зробив що з тим паном Трощинським? Напиши мені швиденько».
Але його мрії так не судилося збутися. Наступної весни поет захворів і пішов за межу життя. Повернувся він в Україну лише в домовині. Відтоді щороку у березневі дні люди доброї волі вшановують пам’ять великого поета і громадянина України, поетичне слово якого потужним струменем вливається у розкриті душі, наче хвилі могутнього і безмежного океану.
24 серпня 1994 року, в День 3-ї річниці Незалежності України, в Борисполі відкрито пам’ятний знак безсмертному синові України. Великий камінь з барельєфом поета встановлено обіч шляху, яким колись їхав Тарас Григорович Шевченко на Переяслав та на Київ, за кілька десятків метрів від новозбудованого храму Бориса і Гліба та Петрусевої левади, де колись зупинявся автор «Кобзаря». Пам’ятний знак позначив дорогу великого поета від міста до міста, від серця до серця бориспільців, що бережуть і вшановують пам’ять народного співця і володаря дум народних, як свого рідного сина.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець