Напої українських діячів у рецептурі Степана Носа
- 21 березня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 622
-
З літературних джерел відомо, та й саме життя підтверджує, що П. Чубинський у студентські роки не один раз бував у Чернігові. У період навчання у Петербурзькому університеті він щоразу проїжджав це місто, тут зустрічався з інтеліґентними людьми, відомими українськими діячами. Тут були справді оригінальні особистості і панувало якесь особливе піднесення культурного життя. В умовах царського режиму не завжди воно було вируючим, але хто потрапляв сюди, то відчував у собі внутрішнє духовне піднесення.Про це можна судити по тому, як сприймав «чернігівську моду» чутливий та не байдужий до перемін, завжди емоційно невичерпний і гарячий письменник Пантелеймон Куліш. Приїхавши до Чернігова на початку літа 1860 року, він «потрапив у круговерть тутешнього національно-культурного піднесення і сам захопився модою на українське народне вбрання, помінявши свої тісні столичні штани на розлогі шаровари, у яких залюбки «дефілював (урочисто ходив) по місту». Тут же він зустрівся з незвичайною людиною — Степаном Даниловичем Носом. Він настільки вразив письменника, що той у листі до Данила Каменецького від 3 червня 1860 р. писав у Петербург, називаючи себе в порівнянні з ним «джентльменом, тобто відірваним від народу за браком народного виховання. Він учиться у народу і прекрасно учиться. Вище його у нас нема етнографа».
Перебування в Чернігові П. Куліша, як визнаного провідника тодішнього українського громадсько-культурного руху, у місцевих громадівців викликало велике патріотичне піднесення і залишило в них глибокий слід. Лікар й етнограф Степан Ніс навіть на честь письменника придумав напій «Кулішівку» і своєрідну закуску до неї. Правда, невідомо, чи знав про цей напій сам П. Куліш, але в пам’яті чернігівців він залишився.
Тим часом повернемося до П. Чубинського. Він теж «удостоївся честі» з вуст С. Носа мати наливку свого імені, написавши одну рецензію на два спектаклі «Наталки Полтавки». Вперше цю виставу 1857 року поставив у Немирівській гімназії режисер — учитель фізики і математики Ілля Дорошенко. Вдруге цей же спектакль був поставлений у Чернігові «товариством, кохаючим рідну мову» 12 і 15 лютого 1862 р. Про нього із захватом написав розгорнуту рецензію П. Чубинський у третій книзі «Основи» за 1862 рік.
За оцінкою рецензента, п’єсу зіграно так своєрідно і з таким успіхом, як ніколи досі. Виконавці ролей — знавці народного життя і народної музики. Про Терпелиху: «С одной стороны, несчастная вдова и любящая мать, принуждённая горестными обстоятельствами отдать своё дитя за нелюба, — с другой стороны, дочь, для счастия матери готовая пожертвовать собою, своею любовью к Петру, до того психически верно и верно народности были представлены нашими Наталкою (г-жа Шрамченко) и Терпелихою (г-жа Глебова), что каждый был не зрителем совершающего на сцене, а человеком, близько стоящим и принимающим участием в совершающемся явлении народной жизни… Роль Терпелихи, очень трудная во многих местах, исполнена поразительно верно действительности».
Так само правдивим постав і Степан Ніс, перевтілений у Миколу. «С. Д. Нис в роли Мыколы, олицетворил бурлачество. Бурлачество у него явилось фазой угасшей запорожской жизни, чем и есть на самом деле. Что же касается песен, пропетых С. Д. Носом, то едва ли кто может соперничатть с ним в исполнении бурлацких песен — это известно здесь всякому. Один офицер сказал нам: «все великолепно, только Нос был совершенный бурлак».
Більше всього, що після цього спектаклю П. Чубинський зустрічався з С. Носом, (а може, й раніше були зустрічі з ним) і справив на нього не гірше враження, ніж той грою у спектаклі «Наталка Полтавка». Їхні душі були споріднені не тільки захопленням етнографією і фольклором, а й гарячим ставленням і палкою прихильністю до українського справи, українського мистецтва, до народної пісні. Оскільки відомості про їхню зустріч дуже обмежені, але й ті свідчать про їхні глибокі взаємні симпатії.
Познайомимося з С. Д. Носом ближче. Народився він на Чернігівщині. Закінчив медичний факультет Київського університету. Працював земським лікарем в Чернігові та інших містах. У студентські роки збирав фольклорний та етнографічний матеріал — пісні, прислів’я, приказки, друкуючи його в «Черниговских губернских ведомостях», збірниках А. Метлинського, П. Чубинського та інших. Відомі його розвідки з народної медицини «Про хвороби та як їм запобігти», «У всякого народа своя природа». Він також автор оповідань з життя селян та козаків «Хуртовина», «Про Конотіп», «Шворин рід», «Запорожець Абиух».
С. Ніс дивував своїх гостей оригінальністю, витіюватістю та навіть дивацтвами. Український письменник і громадський діяч Мусій Степанович Кононенко, уродженець села Турівка Згурівського району, зустрічався з цим діячем і залишив спогади про нього:
«Сам Степан Данилович красивий і з лиця, і своєю гарно складеною фігурою. Особливо кидалися у вічі його довжелезні пухнасті вуса. Довжину вусів його можна уявити хоча б з того, що взимку він перекидає їх на потилицю: лівий вус кладе направо, а правий — наліво, кінці з’єднує спереду і зав’язує їх на шиї, наче краватку. Це він робить для того, щоб вони не замерзали. Коли Степан Данилович сяде на підлогу (а це бувало з ним тоді, коли грав роль кобзаря Степана у п’єсі «Невольник»), то вуса його торкалися до землі, або, точніше, — їхні кінці волочилися по підлозі. З природи він флегматичний, спокійний, малорухливий».
А ще С. Ніс відзначався гостинністю і щирою відвертістю. Запрошуючи гостя за стіл, застерігав, що чаю не п’є зовсім, і тут же пропонував «закусувати» своїми вигадливими назвами їства. При цьому відчиняв кришку ящика й показував свої «винаходи» — випивки та закуски, а також виставляв турецькі чарки й кафарки та місцеві куманці. Там були настоянки, створенні, зокрема, на честь наших перших «шістдесятників» — славнозвісних українських діячів початку 1860-х років, і сам він був представником тої неповторної і незабутньої епохи. Жив у ній як повноправний господар і своєю поведінкою демонстрував ті минулі часи, наче вони були вчора. За свідченням Кононенка, «усе, що в ньому жило, пахло 60-ми роками, а сучасності не можна було відчути ніякої. Книжок і газет він не читав…». Знавець медицини і народних напоїв, С. Ніс демонстрував вигадливі назви і представляв їх з природним народним гумором. Серед настоянок були «Кулішівка», «Забілуха», «Тарасівка», «Фон-дер-Носівка», «Білозірка» (мабуть, на честь не лише Василя Білозерського, а й його братів Миколи та Олександра, пов’язаних із Черніговом). До кожної настоянки була своя закуска. Ніс повагом пояснював:
«Коли будемо пити «Фон-дер-Носівку», то будемо закусувати перцем, — це моя улюблена закуска. А коли «Тарасівку», то треба закусувати грибками, бо Тарас Григорович любив грибки мариновані, до «Забілухи» маємо мариновані сливи, до «Кулішівки» — найпоганіші маслини, до «Білозірки» — маслини найкращі. «Настойка Чубинського» любить рибку всяку…».
Далі Ніс поставив перед гостем і перед собою по три чарки, кожна з яких була мережана і з ободочками, що ділили чарку на пояси:
«Ми будемо потроху коштувати всього — це і приємно, і безвредно. Крім того, всяка одноманітність є крайність, а крайність погана річ в усьому, — говорив Степан Данилович, наливаючи «Кулішівку» «по Ганнине намисто», як він сам висловлювався; потім налив «Тарасівки» — по Марусин поясок, «Забіловки» «по Оленині сережечки» і під самий кінець сказав: а тепер закусимо «Марусиними сливками» і налив по півчарки чогось, схожого на варенуху». Про такі загадкові назви львівські дослідники життя і творчості П. Куліша Євген та Оксана Нахліки у книзі «Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою та Горпиною Ніколаєвою (Львів, 2009), продовжуючи коментувати спогади М. Кононенка, пишуть:
«Ганнине намисто» асоціюється, зрозуміло, з Кулішевою дружиною Ганною Барвінок (за літературним псевдонімом), «Марусин поясок» — із молодою дружиною Михайла Максимовича, Тарасовою любкою, котра народила від нього сина, а «Оленині сережечки» — з одною із сестер Білозерських, у яку був драматично закоханий Віктор Забіла (її віддали заміж за іншого; щоправда, її ім’я було Люба, та жили Білозерські на хуторі Мотронівці біля Оленівки, тож, може, від назви села й з’явилися «Оленині сережечки»).
Була в нього і шестидесятиградусна біла горілка «Бульбовка», у яку, за його поясненням, «трохи впущено анісових крапель — на пляшку одна краплина, бо більше алкоголь і розчинити не може…».
Ось такі дивацтва демонстрував неповторний Степан Ніс. Навіть у назвах напоїв він намагався додати гумору, вигадки, а разом з тим увічнити імена і прізвища відомих діячів української культури, серед яких і був наш земляк Павло Чубинський.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець