До 150-річчя написання вірша «Чигрине, Чигрине...»
- 21 березня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 479
-
Один із найпатріотичніших творів — вірш «Чигрине, Чигрине» 30-річний Тарас Шевченко написав 19 лютого 1844 року в Москві, під час кількаденної зупинки, повертаючись з України до Петербурга.Ще у травні 1843 року Т. Шевченко після 14 років перебування на чужині, куди був вивезений паном-кріпосником з рідного краю, вперше приїхав на Батьківщину. Але вже вільною людиною, відомим художником і знаменитим поетом, слава про якого облетіла всю Слов’янщину. То була його перша подорож в Україну. Поет їздив Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною, побував у місцях, де зародилося й діяло славне козацтво. Він вивчав народне життя, заводив знайомства з численними прихильниками своєї творчості, багато малював, але мало писав. Враження, набуті від численних спілкувань із земляками, від безпосереднього контакту з українською дійсністю, стали поштовхом до глибоких роздумів про причини сплюндрованого стану України, про безпросвітну долю рідного народу. А також про свій обов’язок передати в поетичній формі все те, що ятрило душевні рани від болю за поневолену, зганьблену, зневажену ворогами матір-Батьківщину.
Як відомо, за перші п’ять місяців перебування в Україні Т. Шевченко написав тільки один вірш «Розрита могила», невеликий за обсягом, але потужний за ідейно-патріотичним спрямуванням. Наступну поезію цього періоду «Чигрине, Чигрине…» було написано аж через чотири місяці після попередньої. Обидва поетичні шедеври започаткували новий, більш зрілий, вищий, реалістичний період у поетичній творчості Т. Шевченка. Вони стали видатними явищем української літератури, дали могутній поштовх до розвитку літературного процесу в напрямі діяльного патріотизму, народності, реалізму й історичного оптимізму. У них без страху перед цензурою, без езопівської мови, безкомпромісно, не закамуфльовано, гостро поставлено питання про національне і соціальне визволення України.
До обставин, які могли вплинути на художню форму, ідейне наповнення вірша «Чигрине, Чигрне…» можна віднести зустріч і спілкування поета в Москві з добрим приятелем, теж колишнім кріпаком, видатним актором Михайлом Щепкіним й уродженцем Полтавщини Осипом Бодянським — видатним вченим-філологом, істориком, письменником і перекладачем, одним із засновником славістичної науки в Росії, щирим поціновувачем і популяризатором творчості Т. Шевченка серед слов’янських народів.
Дорогою з України до Москви Тарас перебував під враженнями від побаченого в рідному краї. Він багато роздумував над тяжким становищем поневоленого рідного народу, над історичною долею сплюндрованої окупантами Вітчизни. Очевидно, щось навіть записував, напружено шукав нові поетичні форми вияву своїх думок, настроїв, підбирав слова. За спогадами сучасників, Т. Шевченко був дуже вимогливим до всього написаного. Якщо йому здавалося, що текст вийшов невдалим, він розривав папір на дрібненькі клаптики. Крім змісту, для нього важливою була поетична форма твору. Він завжди намагався багатство думок та ідей втиснути в рамки невеликого за обсягом тексту. Прагнув, щоб вірш досягав великої вибухової сили. Писав простою мовою, щоб твір легко запам’ятовувався, але сильно впливав на людські почуття, щоб нікого не залишав байдужим, будив думки і кликав до дії.
Вірш «Чигрине, Чигрине…», написаний у формі лірико-філософської медитації, характерній для громадянських поезій Т. Шевченка, є ніби продовженням «Розритої могили». Обидві поезії починаються звертанням до рідних поетові образів. Перше — до милого краю, до матері України, друге — до Чигирина, як до колишньої столиці Української держави, відновленої у середині ХVІІ ст. в результаті переможного завершення козацько-селянської визвольної війні, і як до символу святої козацької слави. На жаль, колишньої, минулої і багатьма забутої. Адже в часи Т. Шевченка Чигирин був незначним, занедбаним повітовим містечком, в якому українців майже не було. Тричі — на початку, в середині і наприкінці твору — поет звертається до Чигирина як до символу колишньої величі, сучасного занепаду й майбутньої, відродженої України.
Ще в Петербурзі Т. Шевченко говорив, що побачить в Україні багато непривабливого. Тому був готовий до всього. Але те, що побачив насправді, перевершило всі найгірші сподівання, бо Україна не просто «заснула». Вона — «бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла..».
Духовний і соціально-економічний стан сонної, непритомної України поет порівнював з колись квітучим, а нині дуже непривабливим, занедбаним краєм, на що вказує набір слів із негативним значенням «бур’ян, цвіль, калюжа, болото, гниль», над яким віють «холодні вітри» і стоять чорні хмари.
Поет звертається не тільки до сучасників, але, як це не прикро, і до нашого покоління також, — з риторичним запитанням: чому Україна досі поневолена ворогами-окупантами, чому народ наш, пограбований і зневажений, тяжко бідує на рідній землі, яка має бути квітучим раєм, але стала для нього нестерпним пеклом? За що ж тоді найкращі сини України боролися проти численних ворогів, що звідусіль насувалися на наші землі? Невже багато поколінь українців даремно віддавали свої життя, прагнучи одного — волі, щастя й добробуту для свого народу. Невже марними були величезні жертви, покладені на вівтар святої Правди? Адже у всі часи на захист Вітчизни на боротьбу за волю ставали найхоробріші, найпатріотичніші. Невже даремною була їхня жертовна смерть? Чому, незважаючи на їхню відвагу і звитягу, Україна, виборовши державність, не зміцнила її, а втратила і так тяжко занепала?
Роздуми про історичну долю українського народу, аналіз гірких наслідків помилок, допущених попередниками, заклик до сучасників продовжити боротьбу за визволення й відродження України — ось головна ідея твору.
Великі надії покладає Т. Шевченко на свою поезію, на «тихе слово», з якого має надію викувати «до старого плуга новий леміш», зорати забур’янене поле, «переліг той» і засіяти його щирими сльозами, тобто вистражданими думками-ідеями про майбутню долю України. Він сподівається, що «зійдуть і виростуть ножі обоюдні», тобто гострі мечі. Узявши їх у могутні руки, молоде покоління українців — людей козацької крові і духу, визволить Батьківщину. Вона знову відродиться у всій красі — «рута і барвінок розів’ється». І тоді народ по-справжньому оцінить значення творчості поета, його «слово тихо-сумне, Богобоязливе».
У складеній Т. Шевченком рукописній збірці «Три літа» вірш «Чигрине, Чигрине…» стоїть першим серед об’єднаних ідейно-художньою спільністю двадцяти чотирьох поезій.
У рік славного Шевченкового ювілею нинішнє покоління зобов’язане відповісти на запитання: чому для нашого народу шлях до здобуття своєї національної держави був таким важким і тривалим. Чому в той час, коли всі європейські народи, навіть малочисельні, мали свої держави, багатомільйонний український народ багато століть був бездержавним. Чому нині, майже через чверть століття після проголошення, а точніше, після відновлення Української держави, вона все ще остаточно не утвердилася і залишається дуже недосконалою.
Разом з тим маємо усвідомити: для українського народу власна національна держава повинна стати найбільшою соціальною цінністю. Зберегти і вдосконалити її, виконавши Шевченкові заповіти, — ось наша найголовніша мета. Вільна, потужна, народна Українська держава стане найвеличнішим пам’ятником Тарасові Шевченку — її найвірнішому Синові!
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка