«Уже, браття, невесела година настала…
Застогнав Київ тугою, печаль велика розлилась землею Руською...
А погані звідусіль з перемогами набігали на Руську землю…»

«Уже, браття, невесела година настала…
Застогнав Київ тугою, печаль велика розлилась землею Руською...
А погані звідусіль з перемогами набігали на Руську землю…»

(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

До 845-их роковин погрому Києва москалями

  • 07 квітня 2014
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 129
  • Автор: admin
  • 0
Нещодавно минуло 845 років від часу однієї з найтрагічніших подій в історії Києва й давньої Русі-України. Саме в березні 1169 року після тривалої облоги і жорстокого триденного штурму нашу столицю було захоплено, нещадно пограбовано, безжально зруйновано, сплюндровано і спалено. Більшість киян, незалежно від віку і статі, було перебито, покалічено або взято в полон. Тих сердешних бранців, які перетерпівши всі муки й горе, голод і холод, і все-таки вижили, людолови-антихристи продали в рабство.
 Ким же були ті нелюди, що скоїли грабіжницький напад на адміністративний, духовний і культурний центр східного слов’янства на одне з найкрасивіших міст Європи? Може, на Київ напали дикі орди степовиків, людожерів, що забрели з глибин Азії? Ні! Бандитський напад на відомий християнськими святинями стольний Київ здійснили багатотисячні натовпи дикунів, грабіжників і душогубів, що прийшли з північно-східних земель (центральні області нинішньої РФ). Привели їх до Києва 11 удільних князьків за наказом суздальського князя Андрія. Серед виконавців злочину були син і троє Андрієвих братів. Це вони нацькували на миролюбних киян хижих суздальців, володимирців, муромців, ростовців та інших приведених із глухих лісів і боліт диких руйнівників і безжальних душогубів.
Прийшли до нас ці нелюди під християнськими прапорами. А сам ідейний натхненник та організатор небаченого доти в Русі звірячого злочину, як це не дивно, мав прізвисько Боголюбський. І доводився цей виродок онуком великому князеві київському, славному оборонцеві руської землі Володимиру Мономаху, бо народився від шлюбу його наймолодшого сина Юрія, що за свою загребущість отримав зневажливе прізвисько Довгорукий, і дочки половецького хана.
 В історії Києва траплялися випадки, коли в результаті князівських чвар і міжусобиць одні володарі силою зброї виганяли зі столиці інших — своїх суперників. Щоб самому зайняти великокнязівський трон. Але ніхто з них під час боротьби за Київ ніколи міста не руйнував, не грабував, мирних жителів не вбивав і в полон не брав.
У березні 1169 року вороги не для того заволоділи Києвом, щоб поставити тут великим князем свого ватажка. Антихристи захопили столицю, щоб зруйнувати і спалити палаци й будинки, розграбувати й осквернити церкви й монастирі, безжально й жорстоко винищити жителів — людей, яких мали б сприймати за своїх одновірців і співвітчизників. Заброди прагнули, якщо не стерти Київ з лиця землі, то, принаймні, принизити його, звівши до рівня незначного, беззахисного малолюдного поселення. Для чого? Щоб позбутися конкурента, бо на Суздальщині хотіли створити свою державу. Тому сучасники трагічної події і всі наступні покоління українців справедливо вважали і вважають жорстоких і диких погромників нашої рідної столиці недолюдками, антихристами і слугами сатани.
У своїй ненависті до Києва й киян вороги були ще запеклішими й жорстокішими, ще страшнішими грабіжниками й зарізяками, ніж їхні спільники половці — близькі родичі Боголюбського по материній лінії, які також брали участь у погромі Києва.
 За словами літописця, увірвавшись у Київ, нелюди «два дні грабували все місто, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, інших різали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками й дітьми. Немовлята плакали, дивлячись на матерів своїх... Узяли з собою майна безліч, церкви оголили, зірвавши в них ікони, і ризи, і дзвони познімали всі… І був у Києві серед усіх людей стогін і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні».
Осатанілі загарбники вчинили із захопленим Києвом і киянами те, що, зазвичай, робили в давні часи варвари із завойованими чужоземними містами і їхніми мешканцями. Отже, для отих нехрещених заброд з півночі, абсолютна більшість яких розмовляла різними угро-фінськими говірками, які дотримувалися дикунських звичаїв, рідний для наших предків Київ і вся руська земля справді були мовно, духовно й культурно чужими. А це означає одне: на північно-східних землях Київської держави, там, де зароджувалася Московія, став формуватися новий етнос, що за своїм національним характером, світоглядом, менталітетом докорінно відрізнявся від наших предків — києворусів, галичан, волинян, сіверян. І навіть від новгородців. У характері того племені переважала незбагненна жорстокість, хижацька лютість, розбещеність, відсутність будь-якої поваги до людського життя.
Основну частину населення майбутніх москалів становили дикі ще навіть у ХІІ, ХІІІ століттях угро-фінські племена — прадавні мешканці тамтешніх глухих лісів і боліт. Це були нащадки тих лісових племен, яких ще у V ст. до н. е. «батько історії» Геродот називав дикунами й андрофагами, тобто канібалами-людожерами. Згодом до них додалася незначна частина балтів і прийшлих слов’ян. І зовсім мало було там нащадків русичів. Останні приходили на північні землі переважно як дружинники, ремісники і священники разом із онуками чи синами великих князів, посланих туди для поширення культури, християнства і збирання данини. До речі, звідси й походить пізніша самоназва того народу — «рускій», яке (звернімо увагу!) відповідає на питання не хто, а чий. Тобто, кому належиш, чий раб, кому платиш данину. А Руссю називали тоді тільки київську землю. Такою є історична правда і її треба знати всім. Передусім — русичам-українцям, що вже кілька тисяч років проживають на своїй благословенній землі. А також — усім рускім-московитам, які кілька століть тому «запозичили» у нас не тільки свою нинішню самоназву, а й назву своєї країни, що спочатку була Московією, а також релігію, частково мову, культуру, писемність.
Інформацію про жахливий злочин, скоєний проти святого Києва, довгий час замовчувала або всіляко перекручувала радянська історіографія. І мала для цього ідеологічні підстави. Адже факт жорстокого плюндрування столиці Русі й геноциду давніх русичів предками «великава рускава народа» не вкладався у прокрустове ложе псевдонаукової теорії «про єдину давньоруську народність, споконвічні братерство, дружбу і взаємодопомогу російського та українського народів».
До речі, акти геноциду проти українців з боку північних сусідів мали місце і в пізніші часи. Зокрема, в листопаді 1708 року, захопивши Батурин — столицю гетьмана України Івана Мазепи, московське військо перебило понад 10 тис. мирних жителів. Полонених розпинали на хрестах, які прикріплювали до плотів і спускали річкою Сейм, щоб пливли за течією й наганяли жах на людей.
Якою ж була подальша доля Андрія Боголюбського — руйнівника Києва й одного із засновників Московщини? Незадоволений тим, що після погрому Київ став відроджуватися, 1173 року він послав 50-тисячне військо, щоб остаточно знищити нашу столицю. Але 19 грудня воно було дощенту розгромлене русичами біля Вишгорода. А вже наступного року Андрій через деспотизм і лютість загинув від рук своїх бояр. Місцеві жителі поставилися настільки байдуже до цієї події, що ніхто з них не хотів поховати покійника. І розірвали б собаки грішне його тіло, якби не християнське милосердя киянина на імя Кузьмище. Цей колишній Андріїв слуга і поховав свого пана.
Як оцінювали діяльність Боголюбського історики? За одностайним висновком дослідників, у березні 1169 року Київ зазнав руйнування більшого, ніж у грудні 1240 року під час нападу татаро-монголів. Російський історик В. Ключевський називає факт спустошення Києва початком народження Московської держави. За його словами, Андрій — «істиний суздалець, за своїми звичками й політичним вихованням». У його особі «великорос вперше виступив на історичну арену». За словами академіка В. Литвина, з іменем Боголюбського асоціюються початок формування деспотичної московської монархії.

 Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.