Володар у царстві духу
- 07 квітня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 320
-
До виїзду з України з паном Енгельгардом у Вільно, а потім до Петербурга Тарас Шевченко всього 15 років жив серед рідного народу, вслухався у його козацьку мову, у невичерпне пісенне джерело, вбирав у себе народні звичаї і традиції, легенди і перекази бувалих людей.Наскільки глибоко все це осіло в його душі, свідчить повість «Близнецы», написана на засланні 1855 року. За визначенням шевченкознавців, це соціально-психологічна повість, у якій порушено морально-етичні проблеми й проблеми виховання. Але в радянську добу обминали той факт, що Шевченко, крім усього, подає одну з таких ознак нації, як Звичаєве право, за яким з давніх-давен жили українці. Бо інших писаних законів вони не знали, а тому керувалися лише виробленими в народі правилами, іншими словами, Звичаєвим правом. Тому й починає свою повість з давнього-прадавнього звичаю про те, що понеділок — важкий день і що кожна освічена людина не візьметься починати в понеділок щось важливе. І якщо нехтуватимемо «священными преданиями старины», то що з нас буде. А вийде, на думку Шевченка, який-небудь «француз», або, не дай, Боже, «куций німець», «а о типе или, так сказать, о физиономии национальной и помину не будет. А по-моему, нация без своей собственной, ей только принадлежащей, характеризующей черты похожа просто на кисель, и самый безвкусниый кисель».
Якщо вдуматися в Шевченкові слова, то без дотримання звичаїв, національних традицій, мови, культури, нація втрачає свої ознаки, своє обличчя. Це та заповідь великого поета всім наступним поколінням, про яку замовчували й обходили увагою дослідники його творчості. Отже, якщо хлопець чи дівчина, виїхавши за межі свого села чи міста, не дотримуються традицій своїх предків, в першу чергу, батьків, вони втрачають ознаки національного обличч, і стають схожими, за словами Шевченка, «на кисель и самый безвкусный кисель». Це автор повісті простежив на поведінці своїх героїв — двох братів-близнюків Зосима і Саватія.
Перший змінив батьківське прізвище Сокира на Сокирін і згубив своє життя в гульбищах, бійках та пиятиці, а другий шанував своїх батьків і не зрікся свого походження, тож не став «безвкусным киселем».
Вражає обізнаність Шевченка у багатьох сферах духовної культури. Дитячі роки він прожив у бідності, в злиднях, але не втратив потягу до оволодіння грамотою і бажанням малювати. Як він сам зізнавався:
Давно те діялось. Ще в школі
Таки в учителя дяка,
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я, було, трохи не голе,
Таке убоге), та й куплю,
Паперу аркуш і зроблю,
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую Сковороду…
Сховавшись у бур’яні, він вдовольняв своє бажання, щоб ніхто не почув і не побачив. Після науки у дяка та кирилівського попа Григорія Кошиця Тарас читав Псалтир та «Житія святих». А далі наполегливо здобував знання самоосвітою. Можна подивуватися його тяжінню не тільки до малярства, а й до читання книжок. У листах, повістях, щоденнику він неодноразово писав і прохав надіслати йому ту чи іншу книгу. Читання для нього було не просто втіхою, а жаданим заняттям для пізнання життя різних народів, їхніх вірувань, уявлень про природу, для розуміння самої історії України, яка назавжди поселилася в його душі. Це було те джерело, з якого він черпав і не вичерпував всього того, що читав у літописах, хроніках, книгах та інших виданнях. Багато читав творів українських, російських і зарубіжних письменників.
Для прикладу візьмемо вже згадувану повість «Близнецы». Написав її Шевченко в Новопетровському укріпленні, коли йому було заборонено писати і малювати. Але є одне «але». Як він повідомляв у своїх листах, йому дозволялося писати тільки листи. І вже інша справа, як він під виглядом написання листів, зумів написати свої повісті російською мовою. Нагадаю, що писав повісті рядовий солдат-засланець, який не мав біля себе ні бібліотеки, ні спеціальних книг, ні довідників, але те, про що писав, «списував» із своєї чіпкої пам’яті.
Продовжуючи розмову про важкий день понеділок, Шевченко дивується тому, як «военное сословие» не вірить в понеділок, «у священний завет отцов» і просить заглянути у «Письмовник» знаменитого Миколи Гавриловича Курганова, відомого російського просвітителя і педагога XVIII століття, який писав: «Ще древні халдейські маги і звіздарі, а за ними і послідовники вчення Зороастрова беззастережно вірили в критичність понеділка». Зороастр — міфічний пророк Давньої Персії. Від нього походить зороастризм — релігія стародавніх народів Середньої Азії, Азербайджану, Афганістану та Ірану, що виникла в I-му тис. до н. е. Як виявилося, Шевченко знав про діяння цього міфічного пророка.
Він кидає докір військовій людині, яка швидше за все купить пляшку саморобного рому, ніж здогадається «передплатити мудру книжку яку-небудь, хоча б, наприклад, «Ключ до таємниць природи» Еккартегаузена з прекрасними малюнками знаменитого нашого Єгорова. Це містичний твір німецького автора Карла Еккартегаузена, ілюстрований художником-академіком О. Г. Єгоровим відомим картинами на релігійні теми.
Описуючи місце дії героїв, Шевченко демонструє свої знання з географії, повідомляючи про розташування хутора сотника Никифора Федоровича Сокири, поблизу якого відбувалися історичні події: «На правому березі хоча й маловодної, але знаменитої річки Альти розташований хутір старого сотника Сокири, версти за чотири від міста П., словом, напроти того самого місця, де честолюбець, окаянний Святополк, убив рідного праведного брата свого Гліба» (треба Бориса — А. З.).
Далі повідомляє про ще одну історичну подію — Тарасову ніч — селянське повстання проти польської шляхти, що вибухнуло 1630 року на Україні на чолі з Тарасом Федоровичем Трясилом, який розгромив польські війська 22 травня (ст. ст.) під Переяславом. В «Історії Русів» ця перемога зветься «Тарасова ніч», що навіяла йому тему однойменної поеми.
Тарас Шевченко вільно орієнтувався в багатьох творах української, російської і зарубіжної літератури. Лише в згадуваній повісті «Близнецы» вільно «вживаються» відомі імена українських класиків, таких як Євген Гребінка, П. П. Гулак-Артемовський, Григорій Сковорода; згадуються французький письменник Олександр Дюма, відомий церковний оратор Іван Леванда, композитор Дмитро Бортнянський, давньогрецький філософ Діоген, римський поет Вергілій і його поема «Георгіки», давньоримський історик Тит Лівій, англійський художник Джон Мартен, англійський геолог Родерік Мурчисон, італійська балетна актриса Марія Тальоні, легендарний кельтський співець Оссіан, полтавський полковник Мартин Пушкар та багато інших історичних осіб. Цей перелік можна продовжувати.
Глибоке знання літературних і мистецьких творів дає можливість описаним подіям надати підкресленої характеристики. Говорячи про несприятливу погоду, коли «шел затяжной дождь или, как назвал его покойный Гребенка, ехидный, сиречь мелкий и продолжительный». Свої знання демонструє і в галузі архітектурного стилю. Про церкву «города П.» не впускає моменту підкреслити її зовнішню конструкцію: «над городом из тумана выходила белая осьмиугольная башня, увенчанная готическим зеленым куполом с золотою главою. Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою в 1690 году».
Шевченко добре орієнтувався в літературних творах, музичному, малярському мистецтвах, в архітектурі. Всіх цих знань він досягнув за допомогою читання книг, завдяки самоосвіті. Не кожному з його сучасників вдалося досягти такого високого рівня знань, якщо врахувати той фактор, що Шевченко не вчився в університеті, а мав лише, за нашими мірками, початкову освіту, освоївши ази в читанні і письмі.
Будучи учнем великого Карла Брюллова, в петербурзькій Академії мистецтв здобув не лише широкі фахові знання, а й добре ознайомився з античною культурою та літературою. Глибоко цікавився надбаннями культури багатьох народів світу. Він був обізнаний з зарубіжними літературами — знайомився з ними переважно в російських перекладах. Читав книжки польською та французькою мовами, виявляв глибокий інтерес до літератур слов’янських народів, знав твори французької, англійської, італійської, німецької літератур, читав твори Гомера, Данте Аліґ’єрі, Вольтера, Шекспіра, Байрона, Беранже, Бернса, Гейне, Гете, Мольєра, Діккенса, Шіллера, В. Скотта, Д. Свіфта, А. Міцкевича та ін. Деякі прочитані книжки мав намір перекласти українською мовою, зокрема, переклав два уривки зі «Слова о полку Ігоревім», не раз пробував перекладати твори А. Міцкевича. Він казав: «книги для меня, как хлеб насущний». Сам багато читав і закликав інших: «Учитесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь». Він прямо упивався читанням книг. У листі до А. Толстої від 12 листопада 1857 року писав з Новгорода: «завален книгами и запоем читаю, правильнее, отчитываюсь… Я прочитал все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени. Тепер остались одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюсь ими, как самим утонченным лакомством». Справді Шевченко був великим «ласуном» до книг, відчував «смак» кожної з них.
Користуючись книгами з бібліотеки Є. Гребінки, мав змогу ознайомитися зі здобутками тогочасної української літератури, зокрема, з творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, поетів-романтиків. Вершини світового письменства він осягав тільки читанням книг, в яких завжди мав потребу. Найулюбленішим письменником був для нього великий англійський поет і драматург В. Шекспір. Його твори належать до найвищих здобутків світової культури. Високі ідеали гуманізму, народності і демократизму були співзвучні ідейно-естетичному світу Шевченка. Згадки про англійського драматурга зустрічаються в листах Шевченка, в його творах, в «Щоденнику». Вони вказують на великий і глибокий інтерес українського поета до творчості Шекспіра з перекладами, театральними постановками його п’єс.
Ще до заслання Шевченко мав у своїй бібліотеці твори англійського драматурга. Про це свідчать його листи до М. Костомарова від 1 лютого 1847 р., до А. Лизогуба від 7 березня 1848 року. Перебуваючи на засланні, поет просив надіслати йому твори Шекспіра у перекладі М. Кетчера. З аналогічним прохання звертався до М. Лазаревського з Нижнього Новгорода. Захоплювався грою А. Олдріджа, який , за словами Шевченка, «чудеса виробляє на сцені», «Живого Шекспіра показує». У повісті «Музикант» згадує про п’єсу «Сон літньої ночі», в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» — про трагедії «Гамлет» і «Отелло». На тему трагедії «Король Лір» Шевченко виконав два малюнки.
Мистецькі інтереси поета і художника свідчать про його глибоку зацікавленість музичною культурою — від зразків народної творчості до шедеврів світової музики. Був добре обізнаний з музикою західно-європейських композиторів, слухав опери Россіні, Мейєрбера, Верді, Моцарта, Бетховена, Шопена, Шуберта та ін. Про широту Шевченкових захоплень й уподобань свідчить лише перелік самих композиторів, яких він при нагоді згадує у своїх повістях і в «Щоденнику». Окрім названих вище, зустрічаємо імена Ференца Ліста, Михайла Глинки, Карла-Марії Вебера, Франца-Йозефа Гайдна, Дмитра Бортнянського, Михайла Огінського, Олександра Даргомижського, Мілія Балакірєва, Семена Гулака-Артемоваського, Михайла Вільєгорського.
Шевченко — справді великий поет і громадянин. За словами професора І. П. Ющука, своїм генієм він поєднав «національне українське і вселюдське, болі й сподівання окремої людини і долю цілого народу. І не тільки українського» (Слово Просвіти. — 2012. — ч. 20). У поемі «Кавказ» Шевченко в образі Прометея стверджує непереможність народу, який захищає свою волю. Грузинський поет і громадський діяч Акакій Церетелі, познайомившись з Шевченком у Петербурзі 1860 року, писав у спогадах: «Я вперше зрозумів з його (Шевченкових) слів, як треба любити батьківщину і свій народ».
В історичній поемі «Єретик», присвяченій П. Шафарикові, оспівав один з героїчних епізодів національно-визвольного руху в Чехії на початку XV ст. на чолі з Яном Гусом. За розповідями свідків, Шафарик, читаючи послання Шевченка, «плакав вдячними словами». У Шевченковій творчості злилися воєдино вболівання за долю українського народу і слов’янських народів. Воістину, правий був І. Франко. який писав: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в бога у зневіру і песимізм».
Андрій ЗИЛЬ,
член Національної спілки краєзнавців України