До 40-днів загибелі Миколи Лисенка
- 10 квітня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 352
-
Не доживши 5 днів до свого 87-річчя, полинув у засвіти Микола Лисенко. Пізнього березневого вечора на одній із тихих вулиць Броварів його і дружину Нелю Щербину збив автомобіль, водій якого, перевищив швидкість, тому не встиг вчасно загальмувати.Усі, хто близько знав Миколу Лисенка, стверджують: то була неабияка людина. Як зачинатель багатьох корисних громадських справ, він, не займаючи високих посад, був добре відомий у Броварах, де прожив понад 50 років. Свідченням поваги земляків стало триразове обрання його депутатом міської ради. Добре знала Миколу Григоровича Київщина і навіть Україна. Адже йому належав пріоритет у донесенні до громадськості правди про поховання в биківнянському лісі, декілька десятиріч ретельно приховуваної владою. Саме завдяки мужності й наполегливості Миколи Лисенка ми дізналися про те, що понад 300 тисяч людей, перед тим, як лягти в піски серед сосон Биківні, були замордовані енкаведистами в катівнях Києва. Вони стали жертвами комуністичної політики ліквідації «ворогів народу» у другій половині 30-х років ХХ ст., а не були страчені німецькими окупантами, як брехала радянська пропаганда. Щоб дізнатися правду, М. Лисенко разом з однодумцями виконав велику дослідницьку роботу. Було вивчено тисячі архівних документів, опитано кілька сотень свідків тих трагічних подій. Під тиском неспростовних доказів, підтверджених прокуратурою УРСР, урядова комісія 1989 році нарешті визнала, що тут поховано жертв більшовицького терору.
Непростим був життєвий шлях Миколи Григоровича. Народився він на українських теренах Вороніжчини (нині територія РФ), в родині селян-ремісників. На початку 1930-х працьовита родина Лисенків була зарахована комуністами до «куркулів», репресована й вислана до Сибіру. Понад 15 років поневірялися люди на чужині. У 25-тирічному віці М. Лисенко приїхав в Україну. Тут пройшов тривалий і складний шлях дерусифікації, відродження української національної свідомості.
Починаючи із середини 1980-х років, Микола Лисенко перебував у перших лавах борців за українську справу. Мені пощастило познайомитися з ним восени 1986 року на зборах напівлегального Українського культурологічного клубу (УКК). Тоді нас було небагато — близько двох десятків осіб. Згодом ми часто зустрічалися на патріотичних заходах, зокрема, на засіданнях Українознавчого клубу «Спадщина», що діяв при київському Будинку вчених, на творчих вечорах у Спілці письменників України, на мітингах з приводу ювілейних дат української історії і культури. 1988 року ми вступили до Української гельсінської спілки (УГС). А вже через півроку були делегатами установчих конференцій Товариства української мови ім. Тараса Шевченка і товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Разом організовували Народний Рух України. М. Лисенко став першим голово Броварської організації Н РУ.
Понад 15 років він очолював Київську обласну організацію «Меморіалу». До останнього часу був почесним головою організації. Саме він ініціював щорічне вшанування пам’яті жертв комуністичних репресій у биківнянському лісі. Уже майже 20 років третьої неділі травня десятки тисяч людей беруть участь у поминальних заходах. За пропозицією М. Лисенка, підтриманою громадськістю, Президент України видав Указ про утворення Меморіального комплексу «Биківнянські могили». Микола Лисенко був надзвичайно працездатним. Написав кілька сотень статей і три книги «Биківня: злочин без каяття», «Биківня — наш вічний біль», «У жорнах комунізму».
Микола Григорович і Неля Олексіївна були дуже розумними, ерудованими, діяльними і порядними особистостями. Вони мали природжену харизматичну якість — приваблювати до себе людей. У своєму будинку, де було створено музей української старовини й побуту, любили приймати гостей, серед яких було чимало неординарних осіб — колишніх політичних в’язнів, відомих політиків, діячів культури.
Тисячі людей, які добре знали Миколу Григоровича і Нелю Олексіївну, сприйняли їхню смерть як велику, непоправну втрату. Нам усім ще дуже довго не вистачатиме цих мудрих, інтеліґентних і щирих українців. Царство їм небесне і вічна пам"ять!
Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»
ім. Тараса Шевченка