Останні прощання з генієм
- 22 травня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 438
-
Перші повідомлення про смерть Т. Шевченка в Україну надійшли з Петербурґа від видавця й етнографа Данила Каменецького, який телеграфував про сумну звістку в Київ і Полтаву. Одержавши таку несподівану, трагічну, тяжку звістку, у Києві шанувальники Кобзаря вирішили відправити панахиду, але в жодній церкві духовенство не погоджувалося. Після довгих звернень й умовлянь дозволили відслужити панахиду тільки під наглядом поліції.У Полтаві педагог і кирило-мефодієвець Дмитро Пильчиков, прочитавши телеграму від Д. Каменецького, не забарився порадитися з місцевою громадою. Вирішили в день похорону поета відправити, як пише О. Кониський, «торжественну панахиду», запросивши на неї гімназистів та школярів недільних шкіл, роздати їм Шевченкові «Псалми». Про час її проведення оповістити полтавську громаду. Але тоді нікому й на думку не спало, що в цій святій справі будуть якісь перешкоди. Коли звернулися до соборного ключара з проханням 28 лютого відправити панахиду, той відмовив, сказавши: «по Шевченкові не можна правити панахиди тому, що він був «политический преступник». Ніякі прохання і вмовляння не подіяли на ключара, то змушені були звернутися до архієрея. Тоді у Полтаві єпископом був щирий українець, уродженець Звенигородського повіту (нині Тальнівського району Черкаської області), архімандрит Олександр, в миру — Іванович Павлович Андронік. Він був відомий не тільки як соловецький герой, який в 1854 році, будучи архімандритом Соловецького монастиря, особистою хоробрістю надихав усіх жителів острова стати на його захист від нападу англійської ескадри, а й тим, що перший з українців відшукав і впорядкував могилу кошового отамана Петра Калнишевського і встановив гранітну плиту з написом:
«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по височайшому повелению в 1776 году на смиренне. Он в 1801 году, по высочайшому повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года октября 23 дня, в суботу, 112 лет от роду, смертию благочестивою доброю».
Архімандрит Олександр перший проявив милосердя й повагу до вже тлінних останків прославленого запорожця, зробив благородний крок до увічнення його імені і повернення до пам’яті.
Коли ж делегація полтавців звернулася до нього з проханням дозволити відправити панахиду по Шевченку, він з не меншим розумінням поставився до цього, хоча й розмова відбувалася у вечірні години. Один з учасників тої зустрічі з єпископом Олександром Павловичем Олександр Кониський згадує: «Владика повітав нас ласкаво, розпитався, що спричинилося тому, що під таку незвичайну пору потурбували його. Коли ми розповіли, його благу твар* покрив сум з несподіваної звістки про смерть Шевченка. Він підвівся, став перед образом, перехрестився і прочитав «со святими упокой…». Потім, повернувшись до нас, положив мені на плечі свої руки і мовив: «Вернітесь до ключара: скажіть, що були у мене, а я сказав вам от що: як був я в Соловецькому монастирі архимандритою, дак пильнував знайти і знайшов могилу Петра Кальниша (Калнишевського), спорудив над нею пам’ятник і щороку правив панахиду. Коли отець ключар відає, хто був Кальниш, дак зрозуміє, що Шевченко був не такий «преступник», як Кальни… Більш нічого не кажіть».
Після єпископського благословення, панахиду відслужили три священики, щоправда, не в Соборі, а в Стрітенській церкві, яка була заповнена людьми, що долучилися до вшанування пам’яті народного поета. Того ж дня вечором громада вирішила посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові.
У день похорон Т. Шевченка в Петербурзі після панахиди в академічній церкві над його домовиною з прощальними промовами виступили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, поляк В. Хорошевський. Вірші, присвячені пам’яті Кобзаря читали А. Чужбинський, П. Таволга-Мокрицький («Плачте, очі, виливайте до сльозини, до росини»). Над розкритою могилою Смоленського кладовища виголосили промови грек за національністю, студент Петербурзького університету Ф. Хартахай, росіянин М. Курочкін. Далі повинні виступити студент-українець П. Чубинський і пермяк Є. Южаков.
Але тут трапилась сутичка з поліцією, яка заборонила подальші промови і взялася очищати кладовище від публіки. Промови виступаючих, а також Чубинського і Южакова були опубліковані в журналі «Основа» за 1861 рік. Проте радянські шевченкознавці не всіх промовців згадували у поважних виданнях. Неугодних замовчували, зокрема —побратима шевченкового духу П. Чубинського.
У 1964 році до 150-річчя Т. Г. Шевченка редакційна колегія під головуванням академіка М. Бажана підготувала тритомне видання «Світова велич Шевченка», де серед великого масиву інформації не знайшлося місця для згадки П. Чубинського, не говорячи вже про його промову. Хоча Павло Зайцев у монографії «Життя Тараса Шевченка» стверджує, що того дня виступали десять промовців, серед яких називає і П. Чубинського. Але цього прізвища не знайдете і на сторінках «Шевченківського словника».
П’ятдесят вісім днів тіло Шевченка покоїлося в чужій землі. Після одержання дозволу на перевезення праху поета на Україну 26 квітня (ст. ст.) домовину з тілом Шевченка поставили на ресорні дроги. Тут прощальне слово виголосив М. Костомаров.
До Москви тіло Кобзаря перевезли залізницею, встановили на Арбаті у Тихоновській церкві. З прахом покійника прийшли прощатися багато москвичів. Поклонитися йому прийшли український вчений О. М. Бодянський і росіянин М. С. Тихонравов. З Москви прах поета повезли на спеціальних дрогах.
3 травня 1861 р. гроб з прахом Шевченка прибув на землю України в межах Чернігівської губернії. 6 травня похоронні дроги у супроводі О. М. Лазаревського і Г. М. Честахівського прибули у Бровари. На поштовій станції їх зустріли студенти Київського університету. В Нікольській слобідці похорону процесію зустрічали селяни, міщани, представники київської інтеліґенції. Сюди прибули брати поета Микита, Йосип, сестра Ярина, а також троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко. Тут були виголошені чотири промови українською, російською, польською і сербською мовами. Прізвища промовців до цих пір невідомі. При в’їзді на Ланцюговий міст коні траурної колісниці були випряжені. Далі її повезли студенти. Посередині мосту зупинилися: промову в пам’ять про небіжчика виголосив молодий поет Михайло Малашенко, прочитавши свій вірш, присвячений Кобзарю України.
Домовина з тілом Шевченка була встановлена в церкві Різдва Христова на Подолі. Тут зібралися тисячі киян. У храмі йшла служба. Надгробні промови не дозволив генерал-губернатор. За спогадами М. К. Чалого, першого біографа Кобзаря, «поміж народом протиснулась дуже засмучена дама, поклала на гроб поета терновий вінок і вийшла: красномовніше надгробних слів виразила вона те, що відчував кожний з нас, проводжаючи поета — страждальця до могили…»
Це було 7 травня. Коли ж гроб з прахом Шевченка винесли з церкви і багатотисячна траурна процесія рушила до берега Дніпра, де біля Ланцюгового мосту стояв пароплав «Кременчуг». Процесія кілька разів зупинялася. З проникливими прощальними промовами виступили палкі шанувальники Кобзаря, найактивніші члени Київської громади О. Стоянов, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Чалий. Наступного дня пароплав «Кременчуг» з прахом Шевченка відплив вниз по Дніпру повз Гнідин, Вишеньки, Рудяків, де мріяв оселитися небіжчик, та десятки інших сіл, аж до самого Канева. Домовину поета проводжали його брати Микита і Йосип, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко. О. Лазаревський, Г. Честахівський, І. Сошенко, В. Забіла, київський громадівець Тадей Рильський, кілька студентів Київського університету.
В Успенській церкві Канева відбулася багатолюдна панахида з участю рідних і друзів поета, київських студентів, жителів Канева і навколишніх сіл. Службу відправив протоієрей І. Мацкевич. Він сказав: «Був час, коли про Україну нашу думали, як про країну, недоступну для піднесених почуттів і думок; але Шевченко довів, що ця забута для народної освіти країна має таке ж серце, таку ж душу, доступну для високого і прекрасного… Минуть віки, і віддалені нащадки синів Малоросії побачать і взнають, хто був Шевченко!..»
Г. Честахівський у листі до Ф. І. Черненка від 10 травня 1861 р. висловив вдячність протоієрею і його прощальне слово інтерпретував так: «Ти брат наш во Христі, Тарасе, справжній щирий батько всього українського народу: ти перший заступився за рідне слово українського народу: в солдатській шинелі, в тяжкій неволі, далеко на чужині, не переставав вболівати серцем за народ свій і його слово! Мир тобі, Тарасе!»
Після панахиди гроб поставили на козацький віз, впряжений народом хрещеним, і повезли до могили. Відомий шевченкознавець П. Жур пише, що над розкритою могилою було виголошено чотири промови, «один із виступаючих сказав слово «от белорусской народности». М. О. Максимович прочитав біля могили свій вірш, присвячений похоронам поета.
Дещо іншу інформацію подає начальник канівської повітової поліції Котляров у своєму листі до київського генерал-губернатора від 16 травня 1861 р. Він пише: «Во время же шествия похоронной процессии, когда останавливались для чтения над телом св. Евангелия, и при погребеннии покойника произнесено шесть речей на русском, малороссийском и польском языках окончившим курсы университета св. Владимира Ковалевським, студентами того университета Михайлом Малашенко, Петром Вишневским, учеником 2-й гимназии Вельегорским и канцерлярским Иваном Шукетой. В проповеди, говоренной протоиереем Мацкевичем, преувеличено выставлены заслуги Шевченко как человека…в произнесенных же студентами и другими попутными лицами речах высказано, что Шевченко был отцом Малороссии и Украины, что слава его не померкнет надолго и что в творениях его есть зародыш будущого величия страны, им воспетой…».
Г. Честахівський повідомляє: «Опустили белое тело в могилу, и народ стал расходиться. Некоторые остались ночевать на Тарасовой горе, и всю ночь горел костер, словно гайдамаки ночевали в лесу со священными ножами».
День 10 (22 травня) надовго запам’ятався сучасникам і наступним поколінням українців. Прикро згадувати, що в радянській імперії шанувати Т. Шевченка цього дня було заборонено, точніше — небезпечно. У 60–70-х роках ХХ ст., у Києві проти університету біля пам’ятника чатували «таємні аґенти» радянського КҐБ, фотографували кожного, хто покладав квіти до підніжжя монумента. А наступного дня шанувальники пам’яті поета вже пояснювали про свій «вчинок» перед слідчими органами.
Особливо багато переслідувалося студентів університету та інших ВНЗ, яких з ярликом «націоналіст» виключали з вишу. А чому так? Виявляється, радянська пропаганда вигадала свою причину. Мовляв, 22 травня в націоналістів значилось як день, коли тіло Т. Шевченка вирвали з рук кацапів — так пояснював автору цих рядків декан філологічного факультету Київського педінституту (нині Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова),— тож покладати квіти чи виявляти шану Кобзареві своєю участю у вечірніх зібраннях біля пам’ятника означало наразитися на великі неприємності. Добре, що ті часи минули. І день перепоховання Шевченка згадуємо як дату, коли Україна прийняла тіло Кобзаря у своє лоно.
_____________
*Твар (польск.) — обличчя.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець